Вівторок, 5 жовтня, 1971
Наступне повнолуння пройшло майже так само, як і перше. Але цього разу вовк був якно неспокійним, бо Ремус прокинувся з низкою глибоких подряпин.
– Вони швидкше заживають, якщо їх помазати антисептиком. – Порадив він мадам Помфрі, яка метушилася над ним у холодному ранковому світлі.
– І ще швидше завдяки магії, – посміхнулася вона, розмахуючи паличкою. Порізи зарослися майже миттєво, Ремус вражено дивився.
– Ви можете позбутися шрамів? – Охоче запитав хлопчик. Медсестра сумно похитала головою.
– Ні, Ремусе, вибач, не цих.
– О, гаразд. – Він зітхнув, одягаючись до школи. Цього разу він звяв змінний одяг і залишив у тунелі біля хатинки, щоб уникнути необхідності повертатися до вежі. На першому уроці Ремус побачить інших хлопчиків і нехай вони гадають, де він був.
– Сьогодні ти можеш не іти на уроки, – сказала мадам Помфрі, – якщо занадто втомлений. Я можу написати тобі записку.
– Я піду, – відповів хлопчик. – Все не так погано, чесно.
Помфрі серйозно на нього подивилася.
– Зараз не погано. Я боюсь, що трансформації можуть мати інші наслідки, коли ти підростеш.
– Ви доглядали за іншими дітьми, як я? – Він вже давно хотів це запитати, але не був впевнений, як.
– Ні, дорогенький, ти перший учень Гоґвортсу, який, як я знаю, був…
– Покусаний?
– Який був покусаний, – вона вдячно кивнула. – Але я обіцяю, що знаю, що роблю. Я багато читала на цю тему.
– Ви маєте на увазі, що є книжки? Про таких, як я?
– Звісно, так. – Медсестра була здивованою. – Можу позичити деякі, якщо хочеш?
Він задумався, але потім мотнув головою.
***
Першим уроком була Трансфігурація і Макґонеґел не назначила йому покарання, через непринесене домашнє завдання – вона, очевидно, ставала поблажливішою близькі до повнолуння дні. Але она змусила хлопця пообіцяти принести домашнє на наступний раз і він погодився, сподіваючись, що це прозвучало щиро. Джеймс, Сіріус і Пітер половину уроку намагалися привернути його увагу, але він наполегливо їх ігнорував, потім Макґонаґал пригрозила розсадити всіх чотирьох.
В коридорах, що прямували до класу Чарів, Ремус знав, шляхів втечі немає. Це були добрі п’ять хвилин ходьби.
– І так? Де ти був?! – Випалив Сіріус ідучи зліва від нього.
– Ніде. – Відповів він, прискорюючись.
– Ох, давай продовжуй, – просив Джеймс ідучи по праву сторону, – Скажи нам! Це те саме місце де ти був минулого місяця?
– Можливо.
– Знову на покаранні? – Запитав Пітер, намагаючись не відставати. Ремус проклинав себе, що не думав про це – затримання було б ідеальним прикриттям.
– Ні.
– Тоді де?
– Дивіться, напівкровка!
Ремус був занадто зайнятий ухиленням від питань, щоб подивитися, куди він прямує, і наткнувся на Снейпа, який виходив з-за повороту. Вже будучи на взводі, Ремус розпростав плечі, намагаючись протиснутись повз.
– За собою дивись, Слинявусе.
Снейп не відійшов, а натомість штовхнув його, а за його лівим плечем з’явився Мальцібер, грізно нависаючи над меншими хлопцями.
– Я знаю, що це ви вчора вломилися в наш гуртожиток. – Прошипів він. – Ви всі.
– Так? Докажи. – Джеймс хмикнув, склавши руки на грудях.
Снейп піджав губи.
– Поки не можу. Але зможу. І обіцяю, ви отримаєте своє.
– Ми зараз обмочимось від страху. – відповів Сіріус, впершись в стіну, показуючи, що йому нудно. – А зараз, якщо твоя ласка, посунся.
– Це твоя ідея, Блек, правда? – Протянув Снейп. – Чи твоя, Поттер. Хтось із вас. У Петіґрю кишка тонка, а лобого Люпина явно не вистачило б мізків….
Ремус стиснув кулаки. Він бачив, як Снейп тримав паличку в руці – Северус, ймовірно, знав всілякі пакосні прокляття. Джеймс навчив Ремуса декільком, але той був занадто засліпленний люттю, щоб згадати хоч одне зараз.
– Рухайтесь, панове. – Раптом роздався коридором різкий голос. Це був професор Флитвік, який вийшов з класу, що дізнатись чому така затримка. – Северусе, ти заважаєш проходити, а ви, четверо, маєте зараз бути в моєму класі. Заходьте.
Ремусу було жарко і він був схвильованим до кінця Чарів, які були його улюбленим предметом. Тут було більше практичної роботи з паличкою, ніж читання та письма і в нього часто виходило навіть краще ніж у Джеймса ти Сіріуса. Було важко заспокоїтись і він продовжив швиряти свої подушки по кімнаті, як ракети, замість того, щоб обережно провести їх крізи обручі, які Флитвік повісив біля стелі.
Вони працювали над левітаційними чарами вже кілька тижнів і Пітер був єдиним в кого ще не вийшло. На думку Ремуса, проблемою Пітера була відсутність уяви. Джеймс і Сіріус були безпомилково впевнені в собі; і він виявив, що потрібна впевненість, щоб виконати основні заклинання. Ремус відчував, що здатний виконати завдання, якщо воно доволі просто виглядало. Пітер, навпаки, переживав про все. Він читав і перечитував підручники, намачаючись відтворити всі складні схеми, замість того, що прост повторити те, що їм показав Флитвік.
– Я очікую, що до кінця тижня ви всі зможете левітувати цю книгу. – сказав Флітвік наприкінці уроку. Книга була величезною, приблизно вдвічі меншою за крихітного професора, і здавалося, ніби у дорослої людини можуть виникнути проблеми з нею. – Тож будьте готові до скорого тестування ваших здібностей.
Пітер застогнав, коли вони збирались іти.
Ремус заспокоївся до обіду, але все ще мав проблеми з контролем своєї магії пізніше і був радий, що в них залишилася лише Гербалогія та Історі магії. Він гадав, че це просто його вдача, якої завджи було не достатньо, чи це якось пов`язано з повнолунням. ПІсля перетворення, в нього завжди було багато енергії, ще до того, як дізнався, що може творити магію. Тепер його паличка гуділа в руці, як статика в телевізійній антені. Він швидко спробував заклинання Люмос, ховаючись в туалеті, між уроками, і мало не спалив сітківку ока.
Можливо, книга, про яку згадувала мадам Помфрі, може розповісти про це більше, але він не дізнається про це зараз. У бібліотеці можть бути і інші книги, але він не провіряв. Він досить добре знав це слово і міг би його написали, якби зосередився. Алн він не наважився. Ремус боявся, що якщо він напише це або скаже вголос, то всі дізнаються про його таємницю. І було набагато краще просто тримати подібні речі в голові.
***
Четвер, 7 жовтня, 1971
Зараз було особливо важливо зберігати свої таємниці в собі, бо за Ремусом спостерігали. Макґонеґел, яка піднімала брову, коли бачила, що він не робить записів, мадам Помфрі, яка завжди намагалася зловили і затягнути в лікарняне крило для швиденького огляду, і Снейп, який все ще лютував, що не може зрозуміти, як стався інцидент з сверблячим порошком. Ремус міг би терпіти всі ці втручання, якби не четверта людина, що за ним спостерігала.
Цей спостерігач був набагато витонченіший, набагато неочевиднішим в своїх спостереженнях, але, тим не менш, помітним. Сіріус. Спочатку Ремус думав, що той просто дуже допитливий – частково, це правда, про нього і Джеймса. Вони мали знати все про всіх. Вони постійно розповідали Ремусу і Пітеру про чужі справи – батьку такого-то було відмовлено в підвищені в міністерстві роки назад і тепер вони точать на них зуби; Колись прадядько Міранди Трат був під слідством за незаконне вживання любовного зілля і тепер ніхто ніколи не пив чай у будинку Тратів; професор Слизноріг знав про темні мистецтво, більше ніж дозволено і Слизоклуб прославився тим, що випускав впливових темних чаклунів.
Звичайно, ніхто з них взагалі нічого не знав про Ремуса, і спочатку він думав, щщо саме через це Сіріус був таким пильним. Але він ніколи не задавав прямих питаннь і, якщо йому було цікаво про родину чи виховання Люпина, то це був особистий інтерес, який Джеймс не поділяв. Поттер рідко спостерігав за іншими людьми, Ремус це помітив – він вважав за краще, щоб інші люди спостерігали за ним.
Здається, ні ніхто інший цього не помітив, на щастя. Сіріус був хитрий у цьому плані. Іноді Ремус встигав зненацька застати на собі погляд цих пронизливих синіх очей. Йому навіть не було соромно відводити погляд, коли його ловили, він лише ласкавіше дивився і привітно посміхався і Ремус усміхався у відповідь.
Того четверга вони закінчували домашні завдання в загальній Ґрифіндорській кімнаті – точніше, Джеймс закінчував завдання Ремуса, покінчивши зі своїм. Він запропонував це в обмін на те, що Ремус навчить його заклинанню Обфускейт і, незважаючи на свою гордість, він погодився. Хлопчик справді не хотів чергового покарання у Макґонеґел і у Джеймса добре вдавалося підробляти почерк інших людей.
Сіріус закінчував власне есе і написав додаткові три дюйми про використання крил золотоочок у трансформаційних осадках зі схемами. По всьому столу були розкидані потрібні їм книги, а також чорнильниці і обшарпані сувої пергаменту. Пітер намагався левітувати яблуко в кошик для макулатури за чотири фути. Поки що він зміг підняти його в повітря, але потім воно хитнулося і знову впало.
Спантеличений Пітер знову скуйовдив волосся і звірився з текстом.
– В тебе вийде, Піт, не хвилюйся. – Пробурмотів Джеймс, не відриваючись від домашки Ремуса. – Так і продовжуй.
– Я намагаюся, – скиглив Пітер, – Я впевнений, що в цьому русі помиляюся… У книзі сказано використовувати “плавний, змієподібний рух”, але я не впевнений… – Він крутнув паличкою в повітрі. Ремус його перервав.
– Не так. – прямо сказав він. – А як лежача “S”. Дивись. – Він без особливих зусиль виконав заклинання, піднявши яблуко в повітря і акуратко відправив його в смітник.
– Як “S”, ти впевнений? – Насупився Пітер. Він спрямував свою паличку на зім’яту кульку паперу на столі. – Вінгардіум Левіоса! – Скомандував він, змахуючи паличкою, як показав Люпин. Звісно, листок хитко підлетів вгору, а потім, з трохи меншою грацією, в смітник, відскакуючи від стінок, падаючи на дно біля яблука. – Я зробив це! – Хлопчик ахнув. – Просто як “S”, чому про це просто не написано в підручнику?!
– Молодець, Піт, – сказав Джеймс, піднімаючи очі і посміхаючись. Він зняв окуляри і протер очі. – Ти маєш бути вчителем, Ремусе.
Люпин пирхнув, соромливо відводячи погляд, Джеймс продовжив:
– Я зайже закінчив, мені лише треба дещо перевірити, можеш подати Теорію магії Ваффелінга?
Ремуса пробрала холодна дрож. Намагаючись не панікувати, він опустив погляд на купу книг, на які вказував Джеймс. Одна із них точно стосувалася Зілль – на обкладинці був казан. Інші – залишалося лише гадати. Золоті та срібні написи на обкладинках, ніби зміщувалися і кружляли перед очима. Чи було краще просто взяти одну, навіть якщо це не та? Він розпачливо подивився на Джеймса, який перечитував написане. Пітер був занадто зайнятий левітацією інших кульок, щоб помітити сум’яття Ремуса. Він знову подивився вниз, прикусивши губу.
Сіріус тихо прокашлявся і перехилився через стіл. Він мовчки постукав вказівним пальцем по одній із книг, не дивлячись на Ремуса. Це був великий чорний фоліант зі шкіряною палітуркою, який Ремус нечітко впізнав. З вдячністю, він взяв його і передав Джеймсу.
– Дякую, друже. – Розсіяно сказав Джеймс, повертаючись до роботи. Сіріус продовжував, ніби нічого не сталося. Ремус відчув, як у нього палають щоки.
Додати до улюблених