Перший рік: Помста

FavoriteLoadingДодати до улюблених

– І так, – почав Джеймс в неділю у вечері, – як ми збираємось відплатити їм?

– Кому відплатити? – Запитав Пітер не відриваючи очей від якихось своїх записів.

Вони сиділи в Ґрифіндорській вітальні, намагаючись зробити домашнє завдання для Макгонегел. Чотирнадцять дюймів про основні закони трансіфгурації. Сіріус з Джеймсом вже закінчили своє, у Пітера було, щонайменше, шість дюймів, а Ремус навіть не починав.

– Слизеринцям. – Джеймс зашипів. – Не тупи, Піт.

– Не всім же слизеринцям, – нервово уточнив Пітер, – лише Снейпу і Мальсиберу, правда?

– Всім. – Підтвердив Сіріус. Він щойно виліз з-під столу, за яким вони працювали і подав йому папірчик. – Не хіба не це шукав?

– Дякую! – Пітер схопив його з полегшенням. – Я майже закінчив…

– Ти вже закінчив, Люпин? – Оглянувся до нього Сіріус. Ремус розгорнув свій підручник, але особливо в нього не заглядав. Він думав, над тим щоб запертись в бібліотеці і спробувати почитати належним чином – він міг читати, якби справді був зосередженим. Але він немав можливості і, якщо чесно, просто не хотів. З того уроку Зілль та Настійок вони четверо стали справжніми друзями і Ремус не хотів їх упускати.

– Ні, – він знизав у відповідь Сіріусу. – Мені однаково.

– Можеш списати в мене, якщо хочеш. – Джеймс посунув свою домашку. Ремус, скалячи зуби, відштурнув її назад.

– Все нормально. Я не тупий.

– Ніхто цього не казав, – невимушено відповів Джеймс. Але Сіріус дивився на нього. Ремус хотів його вдарити, але старався сильно не нариватися – іноді Джеймс і Сіріус борсалися для розваги, але вони, ніколи не намагалися шкодити комусь, як це було зі Снейпом. Ремус вирішив змінити тему.

– Ми можемо покласти сверблячий порошок в їх ліжка, – запропонував він. Колись так поступили з ним. І він ходив обсипаний протягом всього тижня, а в повнолуння він розідрав свою шкіру гірше, ніж будь коли. – Або в їх одяг… Якби ми ми дізналися хто пере їх речі.

Це викликало велике занепокоєння у Ремуса – їх брудна білизна, здавалося, просто знакала, а потім знову з`являлася чистою і складеною прямо в їх скринях. Він ніколи не міг спіймати когось в їхній кімнаті і взагалі не міг зрозуміти цього.

– Мені подобається, – Мовив Джеймс, гризучи перо. – В когось є сверблячий порошок?
Троє хлопців похитали головами.

– Може замовити в “Зонко”? – Запропонував Сіріус. – Якщо ти позичиш мені свою сову, Джеймс. Мама забрала мою після сортування.

– Я гадаю, – почав Джеймс, – що це треба зробити набагато раніше. Знаєте, куй золото поки гаряче.

– Не треба купувати цей порошок, – раптом сказав Ремус, маючи блискучу ідею. – Думаєте, в теплицях є шипшина?

– Так, – сказав Пітер, схилившись над домашнім завданням. – Для лікувальних настоянок артриту, думаю.

– Волоски всередині дуже сверблячі, – схвильовано пояснював Ремус. – Матрона – керуюча дитячим будинком – вона їх вирощує, і якщо в тебе неприємності, вона заставляє сіяти їх без рукавиць. – Кінчики його пальчів почали чухмаритись, лише думаючи про це.

– Це жахливо. – Сказав Джеймс.

– Прекрасна ідея! – Усміхнувся Сіріус. – На наступній перерві ми підемо за ними. Потім вичистимо їх – в рукавичках – і покладемо на слизеринські покривала. Неймовірно!
– Як ми попадемо в слизеринські кімнати? – запитав Пітер, нарешті закікчивши свою роботу.

– Залиш це мені. – Самовдоволено вишкірився Джеймс.

****

Дістати шипшину було просто. Вони відправили Пітера, єдиного з них, хто ще не відбував покарання, тому був під останнім, на кого могли подумати. Він маленький та непомітний; хлопчик прокрався до теплиці під час ранкової перерви і повернувся захеканий з червоним обличчям та повною банкою шипшини під мантією.

Вони зачинилися в своїй ванні, щоб просіяти всі бруньки. За порадою Ремуса, вони взягли товсті рукавички з драконячої шкіри, приділяючи особливу увагу, щоб не торкнутися насінинок чи дрібних волосків.

– Не можу дочекатися, коли побачу їх пики. – Пхикнув Сіріус, сидячи на підлозі біля Джеймса.

Ремус спостерігав, сидячи на краю ванни, як Джеймс і Сіріус схилилися над роботою. Він трохи заздрив їх дружбі. У них було так багато спільного – виросли в оточенні магією, обидва достатньо багаті, однаково божеволіють від квідичу. Крім того, було ясно, що за три тижні Джеймс і Сіріус забеспечили собі репутацію королів першого курсу. Всі слухали коли вони говорили. Всі сміялися з їх жартів. І ніхто не бісився, коли вони втрачали очки свого гуртожитку.

– Я все ще не знаю, як ми попадемо в слизеринські кімнати – навіть Пітер не такий пронирливий. – Сіріус зиркнув на Джеймса. Він намагався розкрити свій план з того моменту, як Джеймс здумав це.

– Дозволь мені, подбати про це. – Тільки й сказав Поттер.

Потім насіння і волоски помістили в іншу банку, а залишками шипшини хлопці ласували протягом тижня.

У вівтрок ввечері у хлопців була можливість це зробити. Джеймс вирішив, що краще це зробити до того, як всі ляжуть спати. Також він вирішив, що іти до гуртожитку Слизерину їм треба окремо, щоб їз не бачили разом і не спалили. Особисто Ремус вважав, що це вже занадто, але погодився, щоб не псувати забав хлопцям.

Того вечора вони вечеряли набагато швидше, ніж завжди і, по черзі, виходили з зали. Пітер виглядав занадто нервовим і Ремус подумав, що той може впасти в паніку в останній момент і здати їх. Він тримався поруч меншим хлопцем, на випадок, щоб закрити йому рота або відтягнути назад, якщо доведеться.

Сіріус і Джеймс, звичайно пішли першими до дівчачого туалету на першому поверсі, який, як сказав Ремус, веде до підземелля. Він думав про те, щоб залишити цей прохід в секреті, але він знайшов ще декілька хороших схованок, тому подумав, що не завадить розповісти їм. Зрештою, як часто він взагалі хотів спускатися до підземель?

Привидка, яка мешкала в туалетах, на щастя була в спокійному настрої, хоча Ремус чув, як вона тихо плакала в останній кабінці.

– Люпине, веди, – великодушно сказав Джеймс, як тільки підійшов Ремус з Пітером. Сіріус схопив його за руку.

– Почекай, спочатку розкажи, що ти плануєш.

Джеймс посміхнувся, тією самою дратуючою посмішкою, що і в неділю.

– О… Добре, потримай оце, – він всучив Сіріусу банку з насінням шипшиини, відтягуючи шкільну мантію.

Він дістав дуже довгий об’ємний плащ, витканий із найдивнішої тканини, яку коли-небудь бачив Ремус – мерехтливо-срібляної.

– Ні, – ахнув Сіріус, – не може бути, Поттер, чортів ти….

Тепер Джеймс посміхався ще дуще і Ремус переживав, що його обличчя зараз лусне. Довгов`язий хлопчина підморгнув їм, а потім розгорнув плащ і накинув його на голову, закриваючи ноги. Він зник.

– Ах, ти везучий виродок! – Прошипів Сіріус. – Як це ти мені не сказав?!

– Ти мені ніколи не говорив! – Пискнув Пітер. – А ми все життя знайомі. Де ти це взяв?
Джеймс стягнув капюшон, так, що здавалося, наче його голова літає у повітрі. Ремусу стало трохи не по собі.

– Був у нашої сім`ї роками, – з гордіст`ю відповів він. – Тато дозволив його взяти, якщо я не розпатякаю мамі.

– Щасливий мерзотник, – мовив Сіріус, хапаючи частину невидимої матерії і потираючи між пальцями. – Мої ладні зробити все, щоб мати плащ-невидимку.

– Я гадаю, ми всі зможемо тут поміститися, – продемонстрував Джеймс, розвівши руки, як кажан. – Давайте, залазьте тут мило.

Вони пролізли під плащ, декілька разів пройшлися кімнатою, прилаштовуючись ходити ходити разом. Нарешті, намагаючись не занадто гучно хихикати і шипотіти, четверо хлопців прокралися до підземель. Ремус показав друзям, по якій плитці слід постукати, щоб підлога в третій лівій кабінці розїхалася.

– Як ти це знайшов, Ремусе? – прошепотів Джеймс. – Це геніально!

– Ви вийдете за одним із пледів, які вони вішають на стіни, в підземеллях, – сказав Ремус. – Я просто зазирнув за нього.

– Ти говориш про гобелени? – Перепитав Пітер.

– Гм… Так? – Ремус радів, що вони не бачать його обличчя.

– Завали, Петіґру. – Відрізав Сіріус. Ремус відчув різкий удар по щиколотці.

– Ауч. – Зашипів він, вдаряючі двічі у відповідь. – Відвали!

– Вибач! – Крикнув Сіріус. – Я хотів стукнути Піта.

– Позатикайтесь всі. – Шикнув Джеймс. – Ми майже прийшли.

Вони тихо чекали за гобеленом, прислухаючись до кроків у коридорі ззовні. Як тільки Джеймс переконався, що там нікого нема, вони вилізли з проходу. Підземелля було холодним та слабо освітленим. Звідкись долинав дивний капаючий звук – можливо, труби.

– Де вхід? – пробурмотів Сіріус.

– За тією стіною, – показав Ремус, сподіваючись, що вони бачать, куди він цілиться. Це була звичайна цегляна стіна.

– Звідки ти знаєш?
– Я бачив, як вони туди заходили, – поспішно сказав Ремус. Він не збирався говорити їм, що знає, що з іншого боку дві сотні слизеринців, і що запах їх крові та їх магії настільки сильний, що він майже відчуває його на своєму язиці.

– Ви знаєте пароль?

– Ні.

– Бляха.

– Ще не комедантська година, почекаємо.

Так вони і зробили, було досить незручно. Хоч хоридор і був сирим, під плащем було занадто жарко, особливо, стоячи вчотирьох так близько. На щастя, через декілька хвилин підійшли дві старшокурсниці.

– Покажи каблучку ще раз, Белла. – Просила Нарциса Блек свою старшу сестру. Ремус відчув, як закам`янів Сіріус, тиснучись до стіни.

Белатриса продемонструвала, витягнувши довгу бліду руку. На її кістлявому пальці красувалася величезна срібна, зі смарагдом, каблучка, якою вона вихвалялася з початку семестра. Всі в школі вже знали, що вона вийде заміж за Рудольфа Лестренджа, якимось політиком-чарівником, як тільки здасть свої НОЧІ. Сіріусу доведеться піти на весілля.

Нарциса зойкнула, коли побачила, хоча вона мабуть, бачила каблучку більше разів, аніж всі інші.

– Неймовірно! – хлипнула вона. – Ох, не можу дочекатися свого одруження…

– Зачекай свою чергу, – мовила Белатриса своїм скрипучим голосом. – Одного разу Люціус отримає кращу посаду в міністерстві і, я впевнена, матуся та татусь погодяться на угоду. Дві дівчини стояти перед цегляною стіною. Вони дуже схожі, але Белатриса була вищою. В них було довге, чорне, кучеряве волосся – таке, як у Сіріуса, і та сама ідеальна структура черепа, властива сімейству Блек.

– Мундус Сангвіне1, – оголосила Белатриса. Стіна посунулась в сторону, щоб впустити їх, і хлопці поспішили за ними, перш ніж вхід закриється.

Вперше за весь час в Гоґвортсі, Ремус був по-справжньому радий, що його розподілили до Ґрифіндору. Різниця, між їх теплою, комфортною вітальнею і Слизеринською була колосальною. Вона була влаштована, швидше як банкетна зала, аніж вітальня. Пишно прикрашені стіни витонченими гобеленами, величезний камін з вишуканою різьбою, але все воно було гидкозеленим. Більше того, відчувалось злим. Ремус намагався не здригатися.

Інші хлопчики, так само здавалися неспокійними і вони застигли, поки Джеймс не підштовхнув їх уперед до сходів, які, як вони сподівались, мали привести до хлопчачих спалень. По дорозі, вони пройшли повз Северуса, який самотньо сидів у кутку, згорбившись над підручником з зілля. Наверху вони зайшли в перші відчинені двері, які, на щастя, виявилася спальнею.

Джеймс стягнув плащ.

– Постеж тут, Піті. – Сказав він і зайшов в кімнату. – яке з цих ліжок може були Снейпа?

– Це може. – Вказав Сіріус. – Простирадла брудні. – Всі хлопці засміятися.

– Тоді поспішіть, хлопці. Рукавички, – прошепотів Джеймс, відкручуючи банку. Ремус і Сіріус натягнули рукавиці з драконячої шкіри, схопили жменю наасіння і почали розкидати під постіллю.

– Так вони побачать! – Сказав Джеймс, здаючись розчарованим. Це правда, яскраво-червоні маленькі насіння чітко виділялися на тлі білих простирадл, навіть у темряві.

– Нуу… вони все одно отримають своє, коли будуть це все відчисчати. – Запропонував Сіріус.

– Почекайте… – У Ремуса раптово з`явилася ідея. Він не знав як це прийшло йому в голову, але він, чомусь, був впевнений, що це спрацює. Хлопчик дістав свою паличку, закусив губу і обережно махнув над ліжком, на яке щойно розсипав насіння. – Обфускейт. – Прошепотів він.

І просто так, насіння вже зникло. Хоча, він, знав, воно там було; але ніхто не міг побачити.

– Чорт забирай! – Витріщився Джеймс. – Як ти це зробив! Флитвік нас же ще невчив нас цим чарам так? Ти десь це прочитав!

– Ем, ні, – знизав плечима Ремус. – Вчора я бачив, як двоє п`ятикурсників так зробили, щоб сховати солодке, куплене в селі. Не важко повторити.

Сіріус і Джеймс негайно спробували зробити це, з насінням, що вони просипали. Це не спрацювало ні з першого разу, ні з другого, лише після третьої спроби у Джеймса вдалося змусити зникнути більшу частину насіння.

– Краще зроби це ти, Люпине, бо ми простирчимо тут всю ніч. – Виішив він.

– Так, будь ласка, поспішайте! – прошипів Пітер із порога, блідий з переляку.

Сіріус спробував ще кілька разів, перш ніж здатися, і дозволити Ремусу взяти це на себе.

– Ти маєш показати мені ще раз як це робити, коли ми повернемося до себе, – сказав він. Ремус кивнув, хоча й не знав, як пояснити. Він справді щойно зробив це, бо подумав, що в нього може вийти.

– Наступна кімната, – оголосив Джеймс тягнучи їх до виходу.

– А ми повинні це робити? – запитав Пітер, перескакуючи з ноги на ногу. – Хіба цього недостатньо?

– Навіть і близько! – Сміючись відповів Сіріус. – А що, якщо ми ще не добралися до Снейпового ліжка? Ми маємо зробити це в усіх кімнатах, Піт. Ти з нами, чи як?

– У будь-якому з хлопчачими. – сзказав Джеймс, коли вони зайшли в наступну кімнату. – Мені здається, у нас не вийде потрапити в дівчячі кімнати – пам’ятаєш, що сталося з Дірком Кресвеллом минулого тижня?

Вони працювали швидко і змогли потрапити в кожну хлопчачу кімнату. Зокрема в ту, де спало троє шестикурсників. Навіть Сіріус просив туди не заходити, але Ремус вже втягнувся в розіграш і накинувши плащ-невидимку, зайшов і розсипав шипшину на подушки сплячих парубків.

Коли вони закінчили, було пізно і все більше, і більше слизеринців прямували на гору до своїх спалень. Ледве втримуючи свою радість, четверо грифіндорців сховалися під мантією і повільно спускалися до низу, втискаючись в стіну, кожен раз, як повз них хтось проходив, а потім через велику спільну кімнату і вийшли крісь стуну, якою заходили.

Як і наказав Джеймс, вони всі мовчали, наскільки це було можливо, доки не опинились біля Гріфіндорської вежі, де було безпечно зняти плащ.

– Широкі гомілки! – Хором сказали вони Гладкій пані і вона пропустила їх.

Блаженством було повернутися в теплу, світлу вітальню і вони кинулись до найблищого вільного дивану, безглуздо посміхаючись один одному. Їх покликав Френк Лонґботом до столу, де прибирав свої записи.

– Непогано десь повеселились, хлопці?

Пітер почав перейматися, але Джеймс просто махнув рукою.

– В біблиотеці, звичайно.

Френк посміхнувся і мотнув головою.

– Я впевнений, що скоро про це почую.

– Хотів би я бути десь неподалік, коли все почнеться! – З сяючими очима прошепотів Сіріус, – І хотів би, щорб моїм кузинам теж дісталося.

– Це лише початок, приятелю, – відповів Джеймс, ляскаючи того по коліну. – Між нами чотирма, я годаю, наступного разу ми зробимо щось більше. Чудова перша місія, панове!

Пітер проскиглив.

– Перша місія?

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: