У цього міста була своя душа… Хоч більшість її та не бачили, вважали що душа є в інших містах, у Львові, Харкові, Києві, а це місто пусте. Таке ж пусте як сизий туман над головою, який насправді називався “смог”, до якого звикли абсолютно всі містяни, хоча і не знаходили в цьому якогось шарму. Таке ж пусте як сірий колір бетону з якого були більшість будівель, бо після війни у ньому не залишилося цілих будинків, а над новими мудрувати було ніколи — людям було ніде жити. Або таке ж пусте як недобудовані споруди ще часів Радянського союзу, які були у планах якоїсь там п’ятирічки, але “перевиконавши план” їх полишили.

Тут була своя атмосфера… Немовби історичні будівлі розчинилися у сучасності, забарвивши її у витримані, але водночас розкішні кольори — червоний, багряний, темно-зелений, світло-коричневий. Хитромудре сплетіння візерунків на старовинних будинків, хизувалися собою на всі боки перед “хрущовками”, які не заздрили цьому, а просто насолоджувалися своїм існуванням, бо в них вирувало життя… Хтось знайомив хлопця з батьками, хтось заколихував своє немовля, а хтось кричав російською на сина, бо той не може зробити вправу з української мови.

Це місто ніколи не вміло мовчати. Кожна його жилка пульсувала тією незламною енергією, готовністю до праці. Це відчувалося навіть вночі, у мерехтінні блідо-жовтих ліхтариків на будівлях, які доводили що це місто — серце української електроенергії. З різних куточків міст було чутно звуки музичних інструментів або пісні, розмови російською, українською, англійською або ж гінді, мотори машин, навіть досі можна було побачити славетний “Запорожець” або “Жигулі”. Але якщо заплющити очі, заховатися в глибині якогось парка, можна було почути “тишу по-запорізьки”.

Хьонджин озирнувся довкола. Зупинка “Університетська” була така як і завжди, такою, що в’їлася йому в пам’ять, яку він буде згадувати ще багато років, навіть якщо її кардинально перебудують, або якщо він поїде жити в інше місто. Тьмяно мерехтіли ліхтарики, наче очікуючи на сутінки, які повинні ось-ось накрити небо своєю темною хусткою, маршрутки їхали одна за одною, єдине що змінювалося це їх напрям, світлофор монотонним жіночим голосом повторював одне і теж саме: “перехід через проспект Соборний, дозволено”, а чоловічий голос поряд казав: “Перехід через вулицю академіка Чабаненка — заборонено”. Якщо проходити далі, в напрямку студмістечка, поглядом стикаєшся з пам’ятником танку. Про нього завжди казали що це перший танк який заїхав до міста під час Другою світової, але чи так це було, напевно вже ніхто не знав, а той хто знав, давно забув.

Головною метою хлопця було зайти до одного з кіосків, купити дешевий, але від цього не менш смачний “американо з молоком”, а потім попрямувати до другого корпусу університету і просидіти там доки темрява не опуститься на землю, ховаючи усі будівлі під своєю таємницею, так щоб ніхто не дізнався про їх секрети, про витончені прикраси стін, про назви вулиць які сховані тепер від людського ока. Кожна доба була неначе квітка троянди — зранку розпускається і вихваляється перед світом своїми пелюстками, прикрашеними крапельками роси, а ввечері закривається, приховує їх за товстою стінкою чашолистків, щоб нічні морози не знищили їхню красу. Кіоски не освітлювалися і вже готувалися до закриття, бо студенти у таку годину вже йдуть додому, а значить сюди певно вже ніхто не прийде.

Хван підійшов до продавчині й важко видихнув, дивлячись у блакитні очі молодої дівчини, яку він вперше тут бачить. Вона привітно всміхнулася до нього і поцікавилася, що він буде. “Американо з молоком, без цукру”, — машинально, завчено сказав юнак, намагаючись не дивитися в очі продавчині яка виглядала трохи молодшою за нього, а значить це була студентка коледжу. Подивившись на неї лише один раз, він міг впевнено сказати що вона була доволі вродливою, особливо виділялися сапфірового кольору очі. І навіть якби вона йому сподобалася, він би не заговорив. Все його спілкування з незнайомцями це були короткі фрази, які він ледве промовляв через завісу власної сором’язливості, а з друзями це були або дивні жарти або ж його думки, які збагнути можливо було лише йому.

П’ять хвилин і кава була вже готова, а тому Хьонджин став біднішим на 13 гривень, але з дня на день мала прийти стипендія, а тому це його не дуже й хвилювало. Відійшовши від кіоску, хлопець вдягнув навушники, ввімкнувши собі одну з пісень Billie Eilish, попрямувавши в напрямку до другого корпусу, сподіваючись що там нікого вже не буде. Так і вийшло. Єдине що доказувало хоч якусь присутність людей, це світло з комп’ютерного кабінету, де ще напевно зоставалися лаборанти, або студенти. Юнака це ніяк не збентежило, він вмостився на одній з лавочок, так щоб можна було спостерігати за невеличким садом, поруч з головним входом і за дверима, немовби очікуючи доки з цього місця підуть усі, окрім охоронця.

Не пройшло і декількох хвилин, як скляні двері відкрилися і з них вийшов хлопець, який не звертаючи ні на кого увагу, сів на лавочку поруч з Хваном, зосереджено дивлячись у свій телефон, що дало змогу добре роздивитися його. Яскраво-руде волосся, карі очі, сережка в одному з вух і повністю чорний одяг, що вигідно підкреслював оливковий колір його шкіри. Зацікавившись ним, юнак трохи забув про свою каву, а схопившись, розчаровано відчув, що вона вже холодна, а тому продовжив її вже пити так.

— Я Мінхо, студент іноземної філології, — раптово видав незнайомець, навіть не відриваючи очей від екрана смартфону, наче йому було нецікаво як на нього взагалі відреагують. Але Хьонджин цього явно не очікував, а тому ледве не захлинувся власною кавою, починаючи сильно кашляти, через що Мін був просто вимушений вимкнути телефон і постукати по спині юнака, який через деякий час заспокоївся, важко дихаючи — Не помирай, я не вмію робити штучне дихання.

— Я ще надто молодий, щоб вмирати. — прийшовши до тями сказав Хьон, стиснувши в долоні вже пустий шматок паперу, викидаючи його у смітник поруч, дивлячись вже прямо в очі Лі, який не спішив повертатися до свого гаджета, а так само з цікавістю, як це робив хвилину тому Хван, роздивлявся його обличчя, неначе це була скульптура грецьких майстрів з білосніжного мармуру, а не жива людина, який до цього всього і не вважав себе гарним — Я Хьонджин до речі… Студент спеціальності дизайн.

— Знаєш, ти ідеально підійшов би для якоїсь книги в якості графа чи князя. — Мінхо знизав плечима і нарешті повернувся до свого телефону, швидко там щось друкуючи, іноді дивлячись на свого нового знайомого, намагаючись не загубити жодної деталі його обличчя, ні крихітної родимки під правим оком, ні м’якого вигину пухких губ, ні бурштиново-шоколадного кольору очей, що дивилися на світ з невимовною добротою і смутком у них. Хван же дивився на все це з неприхованим подивом, в той самий час якось соромлячись спитати що ж хлопець, таки робить, але він перший сказав — Тепер у моїй книзі на тлі Запоріжжя і його стін з’явиться, прекрасний юнак, якого я зустрів на вулиці, після важкого дня в університеті.

— І як же називається книга? — Хьон повернув голову в сторону, намагаючись сховати світло-рожевий рум’янець на щоках і якусь дурнувату посмішку на вустах, хоч і прекрасно знав що в цього дивакуватого хлопця з рудим волоссям вона теж була. Але він її не приховував — Дякую.

— Вона буде називатися “Тиша по-запорізьки”.

 

2 коментаря

  1. Доброго ранку, дуже дякую за ваш відгук.
    Ви правильно помітили що місто у цьому розділі описано набагато яскравіше, це так і було задумано, бо зараз головний герой це Запоріжжя.
    За діалоги, я зрозуміла вашу позицію, саме тому спробую приділити їм якнайбільше уваги, щоб вони більше не були моєю слабкою стороною.
    Ще раз дякую вам за відгук, всього найкращого!

     
  2. Ілля Сергійович

    просто чудово. дуже багато уваги приділено Запоріжжю: місто говорить з читачем набагато яскравіше, можна сказати навіть набагато інтимніше, ніж персонажі. і це круто: головне, щоб голос його вулиць, будівель, зупинок та іншого не стихав і надалі. окрім того, що цікаве місто саме по собі та його зображення, є цікаві знахідки і індивідуального характеру: як-то бачення “відносин” між старими/новими будинками, як акцент на різнобарвних мовах. це все неймовірно сильна сторона тексту: зроблено зі знанням, з відношенням, з любов’ю. також багато уваги при побудові образів (того ж міста) приділено саме кольору: текст дуже “забарвлений”, різнокольоровий. персонажі не мають в своїх образах (поки що) такої сили, як місто, але треба пригорнути увагу читача до них. кольори підібрані добре: згадуючи героїв перше, що спадає на думку – це чи то блакитні очі, чи то оливкова шкіра, вигідно підкреслена чорним одягом. є в тексті певна гармонія кольорів, це робить його дуже і дуже симпатичним. тільки діалоги варто оформлювати в одному стилі: я, якщо чесно, не дуже розумію, чому каву він замовляє з лапками, а потім, коли він на лавочці цією кавою почав давитись, діалог пішов як діалог. пишіть далі, зберігайте сильні сторони, зміцнюйте слабкі, знаходьте щось нове, і все буде класно. успіхів!

     

Залишити відповідь