Понеділок. Сьома година ранку. Дощ безупинно тарабанив по дахах сірих будинків. По чорних, мокрих від дощу тротуарах , під різнокольоровими парасольками, зовсім різні люди йшли по своїм справам, а з виразів їхніх облич можна було чітко зрозуміти , як вони “радіють” такій “чудовій” погоді.
Серед натовпу парасольок і похмурих лиць можна було розгледіти посмішку Фіна. Шатен впевнено йшов по вулиці. Здавалося він не потрапив під плив нагнітаючої погоди. Абсолютно все в його зовнішньому вигляді вказувало на його невимірну життєрадісність. Сонячний хлопець. Саме так хотілося називати цю людину.
В цей час з іншої сторони вулиці по тому ж самому мокрому, чорному тротуару ішла дівчина років 18-ти на вигляд. Її бліді кістляві руки міцно тримали прозору парасольку, а темні трохи завиті від вологи волосся красиво спадало їй на плечі. Прохолодний погляд яскраво-зелених очей дівчини пронизав наскрізь любого на кого вона гляне. Під ритм крапельок дощу вона неохоче приближалася до музичного коледжу, де вона навчалася. Зеленоока дівчина вдихала яскраво виражений запах дощу і сумна гримаса на її обличчі поступово перетворювалася на чарівну посмішку. Тільки в такі мокрі, охоплені особливою атмосферою дні Міа почувалася собою.
Не пройшло і п’яти хвилин як Фін і Міа зустрілися на перехресті і не дивлячись на великий натовп їм вдалося помітити один одного. Прохолодні смарагдові очі зазирнули в карі, сяючі та наповнені жагою до життя очі усміхненого шатена. Міа відразу розкусила цю людину. Чого не скажеш про Фіна. Його заінтригував похмурий погляд зеленоокої дівчини, який пронизав його на скрізь. Вони були абсолютно різні і вони одразу зрозуміли це. Настільки різні що їм здавалося ніби їх зараз знудить одне від одного.