Переродження

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Драбл для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021, ключ “Все, що не вбиває”.

 

Колись все палало вогнем, стовпи диму сягали темних, як смола, небес, змушуючи зорі ховатись серед кіптяви смогу, закривати очі на хаос, що розгортався перед ними, на мурах, що метушились посеред згарища, намагаючись врятувати себе від монстра, який нещадно позбавляв їх життя, не шкодуючи навіть маленьких дітей, яких матері притуляли до грудей, вкривали щільно, сподіваючись сховати їх від червоних з божевільним блиском очей швидкого, як блискавка, силуету, який просіював ряди людей і проливав ріки крові, залишаючи за собою стежки бездиханних тіл.

Тоді він був злий на цих слабких створінь, які посміли піти проти нього, забрати у нього таке дороге його душі. Вони вбили його серце, тепер він забере взамін їхні.

– Емілі, Луїза, мені так шкода.. я не мав вас залишати самих! – Ці слова як мантру він повторював довго, сидячи над прахом тих, кого колись любив. – Мені слід було вернутися раніше, я мусив відчути… як мені тепер жити?!

Його сміх на грані божевілля, здавалось, налякав язики полум’я, які затріпотіли в жаркому в’язкому повітрі кривавої розправи.

Ніхто не виживе. Він знищить всіх, хто вбив його дружину і зовсім крихітну донечку.

Це все, про що він думав: жага знищити всіх, спалити, зрівняти будинки з землею, вирвати їхні горлянки, почути передсмертні зойки, впиватись свіжою, просякнутою страхом, кров’ю.

Він бажав цього всією своєю сутністю, аж поки не отямився і не роздивився навколо – залишились лише згарища від селищ, пасовиськ, лісів.

І він відчув.. нічого. Ніщо не могло замінити йому його кохану дружину та дитя, тож він вирішив, що і йому час відправитись туди, де нічого не існуватиме. Проте раптом почув чийсь плач – це була маленька дитина, затиснута в обіймах напівзгорілого тіла жінки, яка до останнього захищала її, загорнуту в почорнілі від сажі тканини.

Щось йокнуло всередині вампіра і він пішов у напрямку плачу. Не зчувся, як підняв дитину, розгорнув тканини та подивився у великі ясні блакитні очі, в яких відображалося його перекошене від смутку та горя бліде та де-не-де, покрите кров’ю обличчя…

 

 

– Ви так переповідаєте, наче самі усе бачили, – перебиває темноволосий хлопець, спираючись увесь час розповіді об дерево та слухаючи зі схрещеними на грудях руками.

– Та що ви, просто у мене гарна уява, – відмахується співбесідник з вигляду того ж віку та поглядає у небо – таке ж ясно-блакитне, як його очі. – Я чув цю історію дуже давно, мало хто вже її пам’ятає.

– Він твій далекий родич? Чому доглядаєш за його могилою? –   зацікавлено схиляє голову незнайомець.

Той відвертається до хреста, витримує кілька секунд паузи та промовляє голосом, в якому відчується тепло:

– Я вважаю його своїм родичем, – і одразу ж змінює тему, запитавши, – А Вам не цікаво почути, що було далі?

Немов відчувши щось, він обертається до співбесідника, проте біля дерева нікого немає.

Йому не цікаво почути, тому що він сам прекрасно її знає. Важко забути біль втрати коханих, божевілля та сотні забраних життів у ніч, яку в народі прозвали «диявольською», адже тим «дияволом» був він.

Проте ці блакитні очі, він вже бачив їх, але здогадка змушує його сумніватись: те дитя вже не має існувати в цьому світі. Проклинаючи все живе, вампір простує до своєї долі, аби відбути покарання та перероджуватись знову і знову.

А тоді він знайде у цьому колі переродження тих, кого любив. Все, що не вбиває – змушує рухатись далі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: