Я хочу бути з пораненими,
Ну ось просто хочу туди.
Хочу на барикади з письменниками,
Відродження поповнить ряди.
Не хочу мовчати я глупо,
Хочу на рівні митців
Казати вголос і гучно
Про те, про що мовчать дурні.
Хочу кричати про все,
Про що примушують мене мовчать,
Хочу віддать я серце своє,
Хай мене інші засудять.
Хай загоняють у мене голки,
Хай катують до сліз,
Хай підставляють під гілки,
Щоб мої крики лунали скрізь.
Та не стану мовчать я тоді,
Я хочу донести всім людям:
“Не бійтесь. Тримайтесь, ви стійкі!”
Хочу надію посіять в їх грудях.
Так, я ще поки дитина
І цуратись цього дарма.
Я живу тут і моя країна
Про поміч просить сама.
Я молода, та все бачу.
Бачу, як сваряться мої батьки,
Бачу, як люди живуть на удачу,
Бачу, як їдуть на схід танки.
Бачу, як бабушка сумує над пенсією,
Бачу, як помирають молоді ще таланти,
Бачу, як загоряються очі місією,
Як згасають можливостей не змігши найти.
Бачу, як мама шукає роботу,
Бачу, як нікому не потрібні вірші,
Бачу я батьківську турботу,
Щоб я “правильну” професію змогла знайти.
Бачу, що “правильними” є не всі,
Бо бачу сестру актрису,
Бачу, що можливості не може знайти,
Бачу я, творчу в країні завісу.
Бачу, що в неї ідей є багато,
Бачу, що країна же все їх шукає.
Тоді чому вона мусить страждати?
Без змогу реалізувати себе по світу блукає.
Бачу, що діти всі їдуть с країни,
Бачу я Польщу, Китай, США,
Бачу, що зраджують свою Вкраїну,
Бо можливостей їм тут нема.
Бачу я свої думки і бажання,
Бачу, що теж хочу поїхать,
Бачу, що краще там навмання,
Ніж тут усе щастя шукать.
Бачу, що в країні війна,
Бачу я друзів, батьків,
Бачу, як забирає вона,
Не тільки дорослих, а й синів.
Чи нормально таке, скажіть?
Чи це взагалі реально?
Чи може ці жахи в мені живить
Моя підсвідомість банально?
Чи може це просто жахливий мій сон,
Який мені дуже довго вже сниться?
Та з колисковими в унісон
Гімн України весниться.
Та коли я прокинусь тоді?
Я не знаю, чи знаєте ви?
Та коли розплющу я очі свої,
Хочу побачить щасливої моєї країни барви…