Я людина трішки самолюбна. І, звісно, мається на думці те, шо душа моя кльова, а не якась там надбудова цінності данного життя. А ще я люблю поцвірінькати, під настрій, звісно. Комбінація не з найкращих, усвідомлюю це все чіткіше, під плювання одного невихованого чоловіка у панство моє.
– Мені десь вчулося, що люди у такий спосіб-от зізнаються у справах сердечних так…
– …
Ну, ми можемо пристосуватися і до більш неправедних тумаків. Хо-хо, чого ж я чешу, людство так і не адаптувалося до самого себе! Ох, якби ж-то тіло моє зараз не на колінах так стояло, руки не зв’язані були ще й, а мізкі нарешті усвідомили не кумедність ситуації, а її плачевність. Зажили б! Ну, не те щоб, прямо-таки.
Ні, ну хіба не срамота? Мене аж острах бере за його виховання. Взяв, і звалив по-англійськи. Може, сирота? Панібратство на долоні, а точніше на розбитих ось костяшках, вкрай образливе. Йому хіба-то шось накоїло існування моє? Говорити ж якийсь час розбірливо не зможу. Біль то собачка з кошенятком з’їси, то таке вже, другорядне.
А хай-но його цей всратий Бог і помилує: тарілочку все ж таки залишив. Реально, як і у дитинстві рідному, зара кошеня за лапку з псом ще всю біль і захавають. Хоча, якшо шкіряним своїм покривом черепа намацати ту ахінею, яка сприйнялась мізками моїми за тарілку з їжею, то можна і розчаруватись. За тварину тут вважають вже мене. Раніше чи то сухарі, чи то зернове шось, той чолов’яга навпростець і підкидав. Ці металеві миски, окрім зимового холоду, стримають у собі ше й якусь коливу. Таку гиденьку. В мене ніс трішки закладений, скажімо так, а це й найкраще. Їсти, то воно би в’їлося, хочеться прямо таки звірські, але не диявольські, тому приємного у насипано-налитому тут і нема.
Наскільки ж чудернацько зараз тут ось так сидіти. Не про нереальність буття, що так постійно глузує з околиць вимушених очікувань сього, от всього. Я про відсутність особливо тіньових думок на сей час-простір. Троха компульсії лишень зі стресу зкаркано. Про сестру єдино, що шкодую сильно. Хіба розхоже так її лишати поневоленій охоті сієї світобудови? Без усіляких супротивів. Бодай вона і не маленька вже, та й і чого душею кривити на останок, не визнаючи істини дитинства: розумнішою за мене та відьма породилась. Чи сповивалась вона не так… Але кого з нас вб’ють за ахінею, як-не-як? Грець з цим. Право, тре, щоб мене посмертили чимшвидше, і вона о потішнім стані моєму при мені живому ще не дізналась. А то й на емоціях і приїде. Не хочеться їй подібного, ну от ніяк.
Навіщо ж залишати життя се так по-пришелюгськи? Лише питання тут і задаються. Але ж скільки простору для прогулянки людської думи! Доперва впевненість у тому, що її відносно спокійне переміщення не завершиться поривом звіря, що з’їдає наживу, під агонію жертви, обривисто зникає з кожнім пришестям їжі до яви моєї.
Не всім так щастить. Мені-ось од культу сучасного дантиста о смерті на постелях своїх, ще й на старості-пенсії років, у стані захвату і не довелося побувати, скажімо так. Нігде правди дівати, якось померти хотілось більш миттєво, буцімто так. Але хто б міг подумати, що в мене проскочитиме мисля, та й неразовий мітинг сей, о бажанні жити подалі! Се і є його, людське короч? Бо походу та. Чи нє? Певне чім ближчий ти до думи, що життя мирянське то є найголовніше, тім ближчий ти до процесу поїдання помиїв з миси для нелюдського прокормлення.
Мені би пісеньку якусь. А то зараз і наспівувати неприємно, ох, через перепад наяви думки у одного нетесаного простолюдина у цій потворній пародії сучасного світу. А якби радянські фантасти приперлись би сюди по часі? Чи повірили б вони? А пісні все ж таки не вистачає.
***
Це шок, що так немило опрацьовується, через виснаження путівником часу, губить та катує крупицю розумності, котра після жаданого сну, потрохи набирає сил. Болість. За що ж ми так чіпляємось у понятті існування, якщо з цензурою миру озолочуємо себе болем?
Після вдиха три так досить файно майже й стало. Якнайменше, телевізор кольоровий досить-таки тащить, хоча в яскравості можна піднажать. Рвано, з переривами на біль та всілякі неприємності, картинка дає остаточний поштовх світло-рожевій хімії творити свої магічні чудасії, котрі так хочеться проклясти, коли на те пішло. Воно ж так пробудить, шо аж в наступному селі вставить! Невже це той засмолений кінець, під який мене й відправлять псувати ґрунт невинний? А як же почесті? Ай! Так напряжно попросити своїм ходом переміщатись? Серйозно? Да хай вам голуби під куфію всрату й так попідбавляють! Розумові імпотенти! Дідько, та мене переповнюють емоції!
«І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні.»