Король

Дівчина неспокійно ходила кімнатою, мірно відстукуючи підборами кроки. Чисельні шари спідниць заважали, й вона раз у раз зупинялася, припіднімаючи їх, аби переконатися, що ще не відтоптала коштовні тканини остаточно.

— Мірель, присядь, — м’яко відказав юнак,  що сидів на софі. Він, неспішно перебираючи пальцями по дерев’яному підлокітнику,  уважно спостерігав за сестрою, що не могла знайти собі місця.

Та обернулась на нього, фиркнувши.

— Ваша Високосте… — почала Мірель, але він жестом зупинив її й посміхнувся.

— Для тебе я все ще Лютер.

— Лютер, — повторила за ним вона. — Тобі варто збільшити… — вона махнула рукою й стукнула підборою, — супровід! — дівчина сіла поряд на софу, хапаючи брата за руку.  — Лютере, прошу, ніхто й нічого не має завадити нам сьогодні. А як щось трапиться? Наступного короля…

“Наступного короля не буде”, так і не змогла промовити вона.

Він зітхув і лагідно посміхнувся, погляджуючи пальцями її долоні.

— Матінка не витримає, якщо зі мною щось станеться. Я цього не допущу… Вір мені.

Він ледь нахилився, аби поцілувати зап’ясток Мірель.

— Сьогоднішній коронації бракує одного… — с кожним словом Лютер говорив все тихіше й тихіше, а коли Мірель нахилилась до нього, аби розчути, прошепотів: — Майбутнього короля. Мені треба підготуватись.

— Так-так… — квапливо закивала вона, підняла поділ сукні, вскочила на ноги й схилила голову:  — Не смію більше вас затримувати.

В покоях Лютера вже чекала прислуга. Без зайвих слів вони допомогли принцу привести себе в найбільш презентабельний вигляд.

Одна за одною, служки поступово залишали кімнату, поки не лишилось майже нікого. І тільки остання, низенька й тендітна, як дитина, вкладала жабо наостанок.

Вона вже робила крок назад, коли оступилась, та кронпринц саме вчасно встиг її підхопити й притиснути до себе.

— Перепрошую, Ваша Високосте… — пролепетала вона, і, як тільки твердо встала на ноги, миттю відкланялась й покинула покої.

Він зітхнув, і його поблажлива усмішка повільно сповзла з обличчя, коли Лютер лишився на самоті. Він ще якийсь час спостерігав за дверима, за якими зникли служанки, перш ніж дістати з непримітної нагрудної кишені камзолу записку.

Мій королю, Ви в небезпеці. 

Лютер впав на кушетку й, зім’яв папір, лишив його на підносі з карафою на найближчій тумбі.

— Вочевидь… — буркнув він і вперся долонею в щоку, спокійно настукуючи пальцями якійсь ритм.  Після декількох секунд роздумів, він підвівся й підійшов до столику біля вікна, де стояла ще одна карафа.

Ззовні, десь внизу, мов комахи, роїлись-юрмились люди, але жоден з них не дивився в сторону Лютера. Та й не побачив би з такої вісдтані.

У двері постукали.

Не обертаючись, Лютер крикнув:

— Зайдіть.

І людина зайшла.

— Нервуєте, Ваша Високосте? — чоловік, вдягнутий, як звичайний слуга, неквапливо наблизився.

— Бачить Бог, — принц на мить усміхнувся,  — інакше бути й не може…

— Ваша Високість, як завжди, праві…  — мовив він і неквапливо підходив, тримаючи руки за спиною. А коли наблизився достатньо близько, Лютер схопив карафу й щосили вдарив нею в обличчя слуги. Той спробував закритись руками; принц вихватив з його рук кинджал й штовхнув до стінки.

Посмішка осяяла обличчя Лютера, коли чоловік, притиснутий обличчям до стіни, завмер в очікуванні. Принц нахилився до вуха бунтівника і шепнув:

— Звідки цей дурень взагалі може знати про змову, так? — він фиркнув, сильніше вдавивши слугу в стіну. — Йому ж нема коли про це думати з його-то кипами паперів і дипломатичними візитами.

Чоловік кілька раз смикнувся у спробі вирватись, але принц вдарив його головою о стіну й продовжив:

— Вибач, та в мене більше немає часу на милі бесіди. Як неввічливо відволікати Його Високість від настільки важливих справ…

Усмішка перетворювалась на вищир. Легким рухом руки Лютер перерізав бунтівнику горло. Тіло, клекочучи й захлинаючись кров’ю, впало на підлогу. Принц тільки окинув його байдужим поглядом, фиркнув і зневажливо витер руки хусткою, перш ніж рушити до виходу.

***

Мірель, ще прекрасніша, ніж зустріччю раніше, стояла праворуч від матері, зчепивши руки в замок. Жоден член королевської сім’ї не промовив ні слова під час церемонії, а натовпом пройшовся тривожний шепіток.

— Що це? Кров?

А на обличчі Лютера вигравала незмінна посмішка. І коли новий король впевненно зійшов на трон, вона стали тільки ширше.

Натовп вітально ревів, а погляд Лютера вальяжно ковзав по підданим, чіпляючи звідти мертвецько блідні обличчя зрадників.

І завтра натовп вдосталь насолодиться карою зрадників корони.