– Мені здається, я помилилася, – після слів зеленоокої білявки серце Бенета пропустило удар, – Знаєш, добре, що це був ти, а не хтось інший, – Фішль намагається покращити тон розмови, та хлопчина ніби не чує. Блондин легенько усміхається й мовчить, дивлячись кудись далеко, а шум у голові стає нестерпним і дратівливим.
– Дякую, що сказала про це. Ти зрозуміла свої почуття, ха-ха. Я радий, справді, – з вуст Бенета можна було вловити незручність та маленьке, проте тяжке, розчарування. Емі також це відчувала.
Декілька тижнів тому дівчина знала, що особлива для друга. Часто хлопчина нагадував песика. Її так тішив цей своєрідний щенячий погляд, яким дивився Бенет лише на Принцесу. Здавалось, от-от у нього виросте довгий пухнастий хвіст, що почне кидатися зі сторони в сторону, як тільки Фішль покличе. Найбільше шукачці пригод подобалися прогулянки в Долині Вітрів. Час тоді ніби зупинявся. Був лише Бенет, Емі та шум трави, що похитувалась туди-сюди разом із дрібними кульбабками. Друзі балакали на різні теми. Якось мова зайшла про відважну скаутку Ембер, якій лицарка з холодними очима вручила пишний букет травинок-світлячків.
– Татам здається, що вони не подруги.
– Якщо ті жінки зустрічаються, то, як на мене, це надто примітивний жест, – Принцеса говорила виразно і майже по-театральному. Бенет трохи помовчав, а потім промовив:
– Ваша Величносте, маєте рацію, – він зовсім не кепкував з подруги. Бажання говорити таким тоном до співрозмовниці часто з’являлося нізвідки, а стримувати його причин не було, – Я б назбирав ще сесилій, лілій кала та вітряних айстр! – блондин завжди був безпосереднім та простим. Фішль закотила очі і кинула легенький смішок, прикривши рот рукою, та хлопчик не звернув уваги й продовжив, – Тільки вовчих гаків не зможу взяти, бо Рейзор засмутиться… А так-то для коханої людини усе, що завгодно!
Дівчина ніколи не думала, що колись у Бенета з’явиться хтось по-справжньому особливий. Хтось так само буде намотувати бинти на сухі побиті руки після чергових пригод, хтось так само буде перебирати пасма м’якого світлого волосся, у якому заплуталось декілька пожовклих листків, хтось буде відчувати все те саме, що зараз відчуває Емі. Тверде «не хочу» швидко застрибнуло у голову і не виявляло ніяких ознак її покидання. Огидні думки залишили неприємне відчуття у грудях, якого, здавалось, вже ніяк не позбутися. Воно поверталось, коли дівчина бачила, як Бенет дарував міцні обійми заплаканій блакитноокій пасторіці, або як хлопчина дзвінко сміявся разом із «вовкоподібним» товаришем… Фішль ревнувала. Якби ураган емоцій, що наводив круги всередині Принцеси, випустити на волю, він знищив би все місто. Бенета жахливо не вистачало. Може, вона не така вже й особлива?
– Ти мені подобаєшся, – випалила мандрівниця й відвела погляд. Хлопець завмер, його очі кольору нестиглого яблука видавали дивні емоції:
– Жартуєш зараз? – «невдаха» боявся бути обманутим.
– Я схожа на дурепу? – бліда шкіра легко відбивала місячне світло, поки серце дівчини билося з шаленою швидкістю, а коліна тремтіли. Блондин промовчав, а потім з усмішкою тихо сказав:
– Ти мені теж, – він зробив крок, щоб обійняти вже колишню подругу, а після додав: – Мабуть, сьогодні нещасний хлопчик вперше відчув смак вдачі.
Тяжке відчуття у грудях мало зникнути, та воно лише посилилось. Фішль наче б то зізналась, та все лише погіршилось. Тошнить. Чи то від присутності Бенета, чи то від почуття й провини. В голові думки зійшлись у тугий вузол. Ось, ніби Бенет тільки її. Непотрібно боятися, що він кудись втече. Тепер тікати хотілось самій.
Після декількох днів переховувань від бідолашного хлопчини, який шукав її кожного вечора, та самокопання, Емі вирішила сказати гірку й неприємну правду. Дівчина знала, що ранить друга. Вона довго підбирала момент, аби не зробити цей досвід більш травмуючим. Нарешті, наважившись, дорогою зі щотижневого тренування у пана Каї, вона трудно видавила гостру фразу.
…той смак вдачі був фальшивим.
– Але ми ж залишимося друзями? – Принцеса запитує і майже одразу жаліє, поки не чує голосне “Так”. На неї знову дивляться добрі світлі очі. Голова пуста. Фішль чує, як велика темна потвора на ім’я Жаль беззвучно підкрадається й от-от схопить за горло, – Чудово, – дівчина задирає гострий кінчик носа догори, а в думках додає тихе, майже нечутне “Дякую”.