у мене в долонях море, хоча що там – цілісінький океан. риби малюють лінії життя хвостами, акули кусають між пальцями, трохи лоскотно, русальчина шкіра цвіте візерунком ран. наче зброю, жорсткі долоні зсередини полірує отруйна сіль. руки не відбивають ехосингали, кити захлинаються власною піснею, мені шкода, я відчуваю іх біль. напруга тримається кожну секунду, я не знаю, что робити з тілами померлих і вбитих риб. барвники і барвінки безглуздо тонуть, не в змозі вдихнути життя у засохлий риф. я дихаю хугою на численні опіки від коралів, що охопили руки, наче мітки за кожний із прожитих днів. я побралася з кракеном, каблучки-щупальці, викликала шторм та чудовиськ, аби тільки не бачити кораблів. здається, мені вдається бути гарною матір’ю, пестити кожне дитя, годувати вітром і небом. нерухомі руки зрослися замком, але в них мій скарб, потребуючий захисту, тож, думаю, так і треба. це не розпач, лише безглузда печальна думка: тримаючи світ, я ніколи не тримала чиюсь руку, і вже не зможу; тримаючи кригу й життя, ніколи не бачила дощ і туман. я невдячна, дурна, п’ю з долонь кров, росу, ласку божу, і грішно продовжую думати:

чи є в світі хтось чи щось, варті того, щоб розплескати океан?

 

Коментарі

Поки що немає коментарів. Чому б вам не розпочати обговорення?

Залишити відповідь