ОЙ

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— ЛЮМІІІІІІ!

— Хакх…

— Люмі, я тут!

Дівчина спробувала сфокусувати зір на її співрозмовниці та втамувати ритм серця. Як тільки “об’єкт” шуму було знайдено, вона з полегшенням видихнула, роблячи далі глибокі вдихи для нормалізування серцебиття.

— Ти в порядку? Все нормально? Ти довго не прокидалась. Я вже почала хвилюватись.

— Так, Паймон, звісно.

— Знову кошмари?

— Ні-ні-ні, просто вночі погано спала, а от коли сон нарешті мене здолав, виявилось, що вже час вставати.

Було неймовірно важко знову відправлятись у подорож. Голова вмикала раціо і постійно нагадувала про кінцеву ціль, та чим ближче був час прибуття, тим більше хололи руки.

У кожному новому місці знаходились люди, які захоплювались мандрівниками, їхніми пригодами і витримкою. Все нарікали на своє життя: “Ой, вам так пощастило всюди побувати, а мене рутинні обов’язки поглинули”. Та ніхто не питає про причини подорожей. Цікавіше будувати для себе повітряні замки та жити під гаслом “а на тому боці і трава зеленіша”. На тому боці була така само трава, на яку ти падав після чергового знесилюючого бою.

—Л Ю М І!

— А?

— Заходив той дядечко, який тут головний.

— Капітан?

— Ніііііі, після нього. Сказав, що ми скоро прибуваємо, і порадив тепліше вдягнутись: “Не просто так у Сніжної така назва, мухахаха!”

— Ага, добре. Дай мені хвилинку.

— Скажи, Люмін, ми ж друзі?

— Це ти до чого?

Крикнула дівчина, перевдягаючись за ширмою.

— Хмпф.

Паймон насупилась. Зрозумівши, яких неприємних обертів набирає ця ситуація, білявка висунула голову і додала:

— Звичайно друзі.

— Якщо це правда, то ти ж мені обов’язково розповіси, якщо з тобою буде щось не так?

— Звісно.

На цих словах дівчина кивнула, посміхнулась і повернулась до своєї справи.

 

— ПРИБУЛИИИИИИИ!!!

Корабель добряче струснуло, і він притулився бортом до берега. Люди, хапаючись за свої речі, хотіли пошвидше висипатись з палуби і знову кудись бігти. Вічно всі кудись поспішають. Та тут у плани подорожніх втрутилось сонце. Кожен, хто виходив з темної каюти, був засліплений спалахом світлової гранати.

Яскравий морозний ранок, з пухнастими кучугурами. На кожен твій крок сніжок під  ногами, буде відповідати звабливим “хрум хрум”. Промінчики сонця перескакували з насипу на насип, які відбивали світло, мов купа діамантів.

Усі, хто виходили, просто мусили зупинитись на секунду, аби дати очам звикнути і роздивитись всю красу.

 

— Ваааааааааа!!!

— Ого.

— Як гааарно!!!

— Так, тут просто неймовірно.

— А нам такого понарозповідали!

— Паймон, зовнішність буває оманливою. Тут дуже красиво, на перший погляд…

— І все ж таки холодно. Брррр.

— І холодно. Нам треба бути обережними.

— Добре. Паймон запам’ятала!

Можливо, Паймон і пам’ятала про це загалом, але зараз інформація швидко вивітрилась у неї з голови, і мала полетіла вперед, не дивлячись по сторонах.

— Та що я щойно казала?! Зачекай!!!

Для решти людей був звичайний, жвавий, наповнений голосними звуками всіх приїжджих і працівників порту, день. Всі люди снували певною траєкторією, але тебе швидко викидало, якщо ти не знав їх ритму. Було легко загубитись і запанікувати.

Дівчина намагалась зрозуміти хоч щось у цій катавасії і втриматись, аби не збили з ніг. Мандрівниця шукала очима якийсь орієнтир.

Маленька рука лягла їй на плече.

— Я знаю, куди ми спершу підемо.

— Ой!

Дівчина здригнулась усім тілом.

— Паймон, я ж просила не тікати!!!

— Хі-хі-хі, ходімо вже. Тут неподалік є ринок, а отже і якісь ресторанчики, де Паймон нарешті зможе поїсти.

— Мда, Баал би позаздрила твоєму вічному бажанню набити шлунок.

— Не смійся наді мною!

— Добре, добре, йдемо. Нам справді варто перекусити і зібрати думки докупи.

На ринку дихалось легше, якщо можна так сказати. Бо взагалі запахи дуже сильно били у ніс. Та людей було менше, а шлях зрозуміліший. Ходи собі вздовж магазинчиків і роздивлюйся, а більшого ніхто і не вимагає. Хоча Паймон старалась за всіх. Підлітаючи до деяких прилавків двічі, заводячи розмови з продавцями, вона розпитувала звідки які товари, і що найсмачнішого можна поїсти. Куди ж без цього.

— Борщ!

— Борщ — це що таке?

— Як би вам так пояснити… Для мандрівників простіше сказати “червоний суп із великою кількістю різних інгредієнтів”. Готується на засмажці з м’ясом. Словом, вартує один раз спробувати.

— Ваааааааа!

Бажаючи хоч якось підтримати ентузіазм, Паймон мандрівниця додала:

— Звучить цікаво. Ми можемо знайти якийсь заклад неподалік, де його готують?

— Та звісно, йдіть цим рядом, і на виході наштовхнетесь на невеличкий ресторанчик. Там недорого, і готують по-домашньому.

— Пішли скоріше!

Паймон почала тягну руку в напрямку, вказаному чоловіком.

— Йдемо, йдемо. Дякуємо і до побачення.

Докинула дівчина, вже на ходу, і вони побігли у вказаному напрямку.

 

— Ну коли, ну коли вже?!

— Ми сидимо тут щонайбільше п’ять хвилин.

— І що? Я вже дуууже хочу спробувати.

— Тобі щойно офіціантка розповіла, як складно приготувати цю страву. Нам і так пощастило, що її не розігрівають, а подають відразу з вогню.

Поки чекали на замовлення, довелось розглядати інтер’єр. Паймон засмучувала така перспектива, а от Мандрівниця скористалась можливістю обдумати майбутні події. Та вдалось тільки зважити минулі. Після Інадзуми всі рішення давались в рази складніше.

 

— Ваше замовлення.

— Ох, дякую.

— Нарешті! Зараз ми будемо їсти, зараз нас погодують!

Офіціантка відповіла усмішкою на такий дитячий захват.

— Смачного!

— Смачного, Люмі!

 

— Думаєш, я поведусь, що в тебе три пари підряд, собако сутула?!

— Натякаєш, що я шахраював?

— Я тобі це у вічі кажу, пес!

— Доведи, перш ніж розкидуватись такими словами. І перестань мені в обличчя своїми пальцями тикати.

За сусіднім столиком явно погода була гарячішою, ніж на вулиці. Офіціантка кинулась було розбороняти хлопців, та вже було запізно.

— Довести що, що ти чорт їбаний?

Глузливо сказав перший хлопець, а другий вже вставав, аби порівнятись з ним.

— Повтори.

— Ти все чув. Можемо вийти, якщо так руки чешуться.

На останню фразу послідувала красномовна відповідь кулаком по пилці. Потім ще раз. І ще раз. На четвертому разі вирішили зупинитись. Кулак хлопця схопили, відштовхнули, а потім, схопивши за одяг, перетягнули через весь стіл, та відкинули геть.

Паймон, хвилюючись за свою їжу, вже встигла відлетіти у бік, а от Мандрівниця оговталась від своїх роздумів останньої хвилини, і весь вміст тарілки опинився на ній. Вже після цього дівчина відскочила, зігріваючись пролитою на неї рідиною.

— Люмі, вибач, я не подумала, що ти не встигнеш відійти.

— Все нормально.

Дівчина вже була готова втрутитись у цей конфлікт, як раптом біля вхідних дверей почулось:

— Це що за кавардак тут відбувається?!

Фраза була сказана непохитно, чітко. Усі почули, і всі процеси зупинились, але… голос-то був дитячий?

На арену вийшла дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, із рудим волоссям, туго заплетеним в дві косички.

— Невже з самого ранку пили?

Вона зупинилась біля двох чоловіків, що вже качались по підлозі, і… це змусило їх перестати товкти пики один одному.

— Те, що ви себе в поганому світлі виставляєте, нікого не цікавить, а от ганьбити заклад і нашу країну перед гостями – неприпустимо. Вирішуйте все на вулиці.

І ці двоє здорових, кремезних чоловіків встали, обтрусились і просто вийшли…

 

— Таню, як добре, що ти зайшла!

Ледь не плачучи налетіла офіціантка.

— Лідіє, що тут сталось?

— Як завжди, гра в карти.

— Ну то і вигнала би їх втришия!

— Я ж не ти…

— Оце вже точно.

— Ти зайшла за якимись продуктами?

— Ні, просто почула галас знадвору, і вирішила перевірити. Як виявилось, не дарма.

— Дуже!

— Пф, Люмі би з ними теж упоралась.

Всі дружно перевели погляд на Паймон, яка все ще літала вгорі з тарілкою борщу.

— Але ти дуже крута!

Офіціантку наче обухом по голові вдарили.

— Божечки, вибачте.

Робітниця почала метушитись, намагаючись якось прибрати сліди побоїща, а потім переключилась на Мандрівницю, відтираючи їй одяг.

— Тут тільки випрати допоможе. Мене Таня звати, до речі.

Дівчинка простягнула руку.

— Люмін.

— Якщо не проти, можемо піти до мене в гості. Я допоможу з одягом і погодую вас.

— Ого, оце нам щастить! Ще погодують. Я Паймон.

Дівчинка запитально подивилась.

— Вона мій друг і компаньйон у подорожах.

— То що, підете?

— Це було б чудово.

Через хвилину заклад спорожнів.

 

— Ти з ними так круто впоралась!!!

Все не заспокоювалась Паймон.

— Та це дрібниці.

— Ні, ти і справді молодець, не дивлячись на такий молодий вік.

— Я просто скористалась авторитетом брата. Але якби знала, що ти і сама можеш їм прочухана дати, то не втручалась би.

— Іноді краще вирішувати конфлікти словами, по собі знаю.

— От саме, що “іноді”. Їм би не завадило і тріснути.

— Хахахахахах. Так а що стосовно твого брата?

— Довго пояснювати. Його багато хто знає, він багато кого знає, та й посада в нього якась дуже крута. Чесно, я сама не дуже в курсі, але на конфлікти з ним нариватись нема бажаючих.

— Когось це мені нагадало.

— Тому?

— Ага, точно його.

— Це ваш знайомий?

— Так. Теж довго пояснювати.

— Пощастило нам.

— Хм?

— Зараз вдома нікого, і ми зможемо спокійно привести твій одяг у порядок.

— А в тебе велика родина, виходить?

Запитання ховало у собі багато болю. Не дуже-то і хотілось почути на нього відповідь.

— Оооо так. Крім старшого брата, який, на жаль, дуже рідко буває вдома, є ще двоє молодших і сестричка. Ну і мама з татом, звичайно.

— Зрозуміло.

— Знаєш, я їх дуже люблю, але іноді їх легше любити на відстані. Тому зараз моя любов розквітає, як молодий бутончик. Мама з сестричкою в гостях, тато пішов у справах, а старший брат забрав двох молодших і повів на зимову рибалку. У нас є купа часу. Якщо ти не проти, розповіси мені щось про свої пригоди?

— Без питань.

— Ти вже в багатьох країнах побувала?

— У трьох, але до кожної із них є своя історія.

У будинку було затишно і тепло. З першого погляду було зрозуміло, що він замалий для такої кількості людей, і що Таня недарма цінує моменти самотності, але… При всьому цьому, навіть не бачивши жителів, Мандрівниця не відчувала у ньому ворожості. Все було по-домашньому. Важко пояснити словами ті відчуття, але у кожного в житті є такі моменти, коли не приходиш в гості, а повертаєшся до себе.

Люмін сиділа біля каміну, накрившись ковдрою, і відігрівалась, а Паймон все ще не могла вирішити, яка страва цього регіону займе перше місце у її шлунку та серці.

— Так, ну з твоїми речами я закінчила. Вони вже сохнуть. Якщо не проти, я дам тобі одну з маминих суконь?

— Та це вона має не бути проти.

— Тоді домовились. Не сидіти ж тобі так увесь час.

— Дякую.

— Я буду готувати вечерю, не хочеш допомогти? Це дуже копіткий процес, зготувати на всіх.

— Залюбки.

— О, придумала. Якщо ми вже готуємо разом, то ти можеш навчити мене чомусь новому, і на столі сьогодні буде екзотична вечеря.

— Ні, ні, ні, Паймон не згодна. Ми вже наїлись того всього, я хочу ще вашої кухні, поки ми тут.

— Нуу, тоді п’ятдесят на п’ятдесят.

— Згода.

 

З кожною миттю серце здавлювало все сильніше.

“Знаю, Паймон, я обіцяла поділитись, якщо мені буде погано, але боюсь, що ти не зрозумієш.”

Всі ці такі знайомі процеси викликали неабиякий захват і щем у грудях Мандрівниці, бо тут вони асоціювались зі словом “родина”. Найкращі кухні та найпрофесійніші кухарі Тейвату не стояли і поряд із сьогоднішньою вечерею.

“Пробач мені, Сян Лін.”

Скоро все було зготовано і накрито на стіл.

— Певно, в тебе постійно так. Таке життя.

— Яке?

— Переїздити з місця на місце, зустрічати нових людей, елементарно, куштувати нові страви. Для мене ж і рисові кульки в новинку.

“Знову одне і те ж.”

— Та знаєш, я не скаржусь. Не думаю, що всі мандрують з доброго дива. Може, комусь просто немає де зупинитись.

“Мені.”

— Коли брати підростуть, та і я теж, хіхіхі, то ще буде можливість помандрувати.

Вперше за це коротке життя в новому світі хтось не сприймав її подорожі як належне.

— Я візьму тебе з собою, коли підростеш. Якщо схочеш.

—Угу.

 

— Таню, ми вдома!

Почулось голосно з коридору, і їх розмову було перервано.

— Таню, Таню!!!

—Таню, Таню, Таню!!!

До кімнати забігли два хлопчики. Один, на вигляд, років семи, а другий трохи менший. Схожі, як дві краплі води. Єдина різниця — колір волосся. У меншого воно було темнішим, каштановим.

— Ми з ким домовлялись взуття знімати при вході?!

Ще раз гримнуло з коридору, але вже в порожнечу. Діти, один поперед одного, хотіли вразити своєю розповіддю сестру. Єдине, що збило малечу — це присутність у кімнаті незнайомої людини.

Кімнату заповнила тиша. Усі чекали, поки хтось з дітей першим лусне і засипле гостю питаннями. Не витримала Паймон.

— Ееееееееее!!!!

Вона почала тицяти пальцем у старшого хлопчика.

— Я тебе точно знаю! Ти ж молодший брат Чайльда!

На цих словах до кімнати увійшла людина, про яку йшла мова. А Тавкр нарешті не витримав і підбіг до Мандрівниці, обійнявши її.

— Люмін, як я радий, що ти приїхала. Підемо разом грати?

 

Ой леле, якщо й  існують у світі незручні ситуації, то ця була їх королевою.

Чайльд, як вкопаний, стояв біля входу, тримаючи на гаку три здоровезні спіймані рибини.

— То ви знайомі?

Розпочала Таня, і крига скресла.

— А, так, ми зустрічались з Чайльдом в Лі Юе… По роботі. Адже так, Чайльд? Хахаха. Скажи вже що-небудь.

— Ага, вона мій партнер…  В одній справі. Нічого особливого.

— Оце, виявляється, світ тісний!

Спеснула в долоні Таня.

— Люмін обіцяла приїхати і погуляти зі мною.

— Та я не думав, що вона наважиться зробити це настільки скоро. Після останніх подій.

— Довелось.

— То…

Тарталья нарешті пройшов у кімнату.

— Лишаєшся з нами на вечерю?

— Напевно.

— Що означає “напевно”?

Перервала Таня.

— На вечерю і на ніч! І це не обговорюється. Я знайду місце. Завдяки Люмін у нас сьогодні буде прекрасна їжа.

— Нічого такого.

— Вона допомогла це все приготувати, і навчила мене новим рецептам. Ми маємо якось віддячити.

“Та це ж ти мені допомагаєш.”

— Це вона вміє.

На цих словах Чайльд пішов у напрямку кухні.

— Розберусь із рибою.

Докинув він.

— Тільки не довго. Батьки скоро мають прийти, тоді сядемо вечеряти.

Мандрівниця побігла за хлопцем.

— Якщо хочеш, я піду.

— Ні, не потрібно, я…

Він не встиг договорити, бо до їх компанії доєднався Тавкр.

— Пішли, пішли зі мною, поки є час, я покажу тобі всі свої скарби.

І так їм не вдалось схрестити мечі знову.

 

Скоро будинок повністю сповнився галасу. Уся родина зібралась разом. Чесно кажучи, це було неможливо. Всі говорили про щось своє і один з одним. Якісь теми піднімалися, якісь були пропущені повз вуха. Але кожен, кожен хотів вхопити шматочок Мандрівниці, поговорити з нею про далекі береги і особисті таємниці. Всім було цікаво дізнатись нове і розповісти своє. Голова йшла обертом навіть у Паймон, яка цього вечора теж була у центрі уваги у дітей. Вони зібрались півколом і залюбки слухали історії про її пригоди. Та за цією плутаниною, гамузом слів і емоцій відчувалась справжня любов. Навіть найменша донечка просто лежала, з цікавістю роздивляючись усе навколо. Ніщо не змушувало її хвилюватись і плакати.

За цим всім Чайльд також обріс новим амплуа. За тим, як він приділяв увагу кожному з менших і няньчив дитину, аж ніяк не приховувався передвісник Фатуї.

Зрештою, всі все ж таки сіли за стіл. Нічого не змінилось. Спочатку малеча билась за стілець поряд із Люмін, а потім всі почали нахвалювати нові страви. Аж так, що до кінця вечері Мандрівниця сиділа червона, як помідор.

Опісля, до миття посуду її не допустили і змусили відпочивати.

Стіл було прибрано, всі зайняли свої глядацькі місця, посадивши Люмін у почесне крісло, і вже дійсно почали слухати казки про пригоди з її життя. Було вражаюче, утомливо і заспокійливо. Через пару годин сон здолав дітей і Паймон.

— А мої історії вони так не слухають.

— Ти не вмієш цікаво розповідати, любий.

Мати поцілувала Чайльда у щоку і забрала в нього найменшу Наталю. Таня допомогла братам дійти до ліжечок. Будинок готувався до сну, а Мандрівниця сиділа з незрозумілими почуттями, що переповнювали її зсередини.

— Не хочеш піти прогулятись?

— Зараз?

— Мені здалось, тобі потрібно. Не вистачає повітря. Я знайду, що накинути, не хвилюйся.

— Ходімо, зайвим точно не буде.

— І не боїшся йти зі мною?

— Сьогодні — ні. Пайм… Ой, забула, що вже спить.

— Не думав, що вона може хоч щось без тебе робити.

— Ми ж не сіамські близнючки. Не ображай її.

— Добре-добре.

Хлопець подав пальто, рукавички та шапку.

— Це мамині, але не думаю, що вона буде проти.

— Таня теж так казала, коли давала мені сукню.

— Значить, це правда. Пішли.

 

Сніг хрумкотів під ногами. На вулиці і справді ставало трохи легше. Жар перестав так сильно пожирати душу і тіло. Вночі було ще гарніше. Якщо день забиває все своїм сяйвом, то ніч дає час на роздуми.

 

— Я знаю, що ти відчуваєш.

— Не знаєш.

— Тобі страшно і самотньо. Мені було так само, коли я їхав в Лі Юе.

— Тобі?!

— Що це має означати? Я теж не хотів залишати родину.

— І до чого тут мої емоції? Ти знав, що залишаєш їх вдома і все буде в порядку. І в Лі Юе ти їхав не сам.

— “Всі проблеми світу не лягли на мої плечі” — ось що ти хочеш сказати?

— Неправильно так думати, я знаю. У кожного є свій біль.

— Думай, якщо тобі стає легше від цього. Дозволяй собі думати про свої проблеми, і вважати їх найболючішими і найстрашнішими у всьому світі.

— Не впевнена, що це допоможе.

— Я чув. Чув про події в Інадзумі. Це тебе ще більше збило?

— В якому сенсі?

— Баал виявилась несхожою на Архонтів, яких ти зустрічала до цього.

— То й що. Все одно все закінчилось на мою користь.

— Але тепер ти знаєш про інший бік “пригод”, коли все йде не за планом і закінчується вдало…  не для всіх.

— Та що ти можеш знати? Тебе там навіть не було.

— Знаю, що тепер ти боїшся не тільки не знайти брата, а і того, що до цього часу можеш сама не витримати.

“Я… Цього боюсь?”

Ці слова розставили всі крапки над і.

“Невже після Інадзуми мене сковував такий страх?”

На секунду все перед очима поплило, а земля пішла з-під ніг.

— Агов, все добре?

Схвильовано заговорив хлопець.

— Так. Напевно так.

— Я не хотів тебе налякати чи образити, просто знаю це відчуття. Відчуття страху, перед чимось невідомим і більшим, ніж ти сам. Ще тоді, в Лі Юе — пам’ятаєш, що ти мені сказала?

— Після того, як Моракс віддав свою силу?

— Ага. “Невже тобі не образливо, що нас поставили в ніщо і грали, як пішаками?!” Спочатку я і справді не звернув на це увагу, а потім почав все більше задумуватись. Доходити до усвідомлення. Ставив перед собою запитання: “Наскільки моя роль насправді значуща у цій грі? Чи я головний герой? Або через мою смерть теж можна переступити та піти далі?” І от вмерла Сеньйора. Тому, перебуваючи тут, зараз, постійно із цими думками, я тобі вдячний за те, що ти посіяла тоді, і розумію тебе.

— Давай ще трошки просто ось так погуляємо.

— Звісно.

“Ким би ми не стали завтра одне для одного, зараз ти підібрав потрібні слова”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: