ОЙ

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— ЛЮМІІІІІІ!

— Хакх…

— Люмі, я тут!

Дівчина спробувала сфокусувати зір на її співрозмовниці та втамувати ритм серця. Як тільки “об’єкт” шуму було знайдено, вона з полегшенням видихнула, роблячи далі глибокі вдихи для нормалізування серцебиття.

— Ти в порядку? Все нормально? Ти довго не прокидалась. Я вже почала хвилюватись.

— Так, Паймон, звісно.

— Знову кошмари?

— Ні-ні-ні, просто вночі погано спала, а от коли сон нарешті мене здолав, виявилось, що вже час вставати.

Було неймовірно важко знову відправлятись у подорож. Голова вмикала раціо і постійно нагадувала про кінцеву ціль, та чим ближче був час прибуття, тим більше хололи руки.

У кожному новому місці знаходились люди, які захоплювались мандрівниками, їхніми пригодами і витримкою. Все нарікали на своє життя: “Ой, вам так пощастило всюди побувати, а мене рутинні обов’язки поглинули”. Та ніхто не питає про причини подорожей. Цікавіше будувати для себе повітряні замки та жити під гаслом “а на тому боці і трава зеленіша”. На тому боці була така само трава, на яку ти падав після чергового знесилюючого бою.

—Л Ю М І!

— А?

— Заходив той дядечко, який тут головний.

— Капітан?

— Ніііііі, після нього. Сказав, що ми скоро прибуваємо, і порадив тепліше вдягнутись: “Не просто так у Сніжної така назва, мухахаха!”

— Ага, добре. Дай мені хвилинку.

— Скажи, Люмін, ми ж друзі?

— Це ти до чого?

Крикнула дівчина, перевдягаючись за ширмою.

— Хмпф.

Паймон насупилась. Зрозумівши, яких неприємних обертів набирає ця ситуація, білявка висунула голову і додала:

— Звичайно друзі.

— Якщо це правда, то ти ж мені обов’язково розповіси, якщо з тобою буде щось не так?

— Звісно.

На цих словах дівчина кивнула, посміхнулась і повернулась до своєї справи.

 

— ПРИБУЛИИИИИИИ!!!

Корабель добряче струснуло, і він притулився бортом до берега. Люди, хапаючись за свої речі, хотіли пошвидше висипатись з палуби і знову кудись бігти. Вічно всі кудись поспішають. Та тут у плани подорожніх втрутилось сонце. Кожен, хто виходив з темної каюти, був засліплений спалахом світлової гранати.

Яскравий морозний ранок, з пухнастими кучугурами. На кожен твій крок сніжок під  ногами, буде відповідати звабливим “хрум хрум”. Промінчики сонця перескакували з насипу на насип, які відбивали світло, мов купа діамантів.

Усі, хто виходили, просто мусили зупинитись на секунду, аби дати очам звикнути і роздивитись всю красу.

 

— Ваааааааааа!!!

— Ого.

— Як гааарно!!!

— Так, тут просто неймовірно.

— А нам такого понарозповідали!

— Паймон, зовнішність буває оманливою. Тут дуже красиво, на перший погляд…

— І все ж таки холодно. Брррр.

— І холодно. Нам треба бути обережними.

— Добре. Паймон запам’ятала!

Можливо, Паймон і пам’ятала про це загалом, але зараз інформація швидко вивітрилась у неї з голови, і мала полетіла вперед, не дивлячись по сторонах.

— Та що я щойно казала?! Зачекай!!!

Для решти людей був звичайний, жвавий, наповнений голосними звуками всіх приїжджих і працівників порту, день. Всі люди снували певною траєкторією, але тебе швидко викидало, якщо ти не знав їх ритму. Було легко загубитись і запанікувати.

Дівчина намагалась зрозуміти хоч щось у цій катавасії і втриматись, аби не збили з ніг. Мандрівниця шукала очима якийсь орієнтир.

Маленька рука лягла їй на плече.

— Я знаю, куди ми спершу підемо.

— Ой!

Дівчина здригнулась усім тілом.

— Паймон, я ж просила не тікати!!!

— Хі-хі-хі, ходімо вже. Тут неподалік є ринок, а отже і якісь ресторанчики, де Паймон нарешті зможе поїсти.

— Мда, Баал би позаздрила твоєму вічному бажанню набити шлунок.

— Не смійся наді мною!

— Добре, добре, йдемо. Нам справді варто перекусити і зібрати думки докупи.

На ринку дихалось легше, якщо можна так сказати. Бо взагалі запахи дуже сильно били у ніс. Та людей було менше, а шлях зрозуміліший. Ходи собі вздовж магазинчиків і роздивлюйся, а більшого ніхто і не вимагає. Хоча Паймон старалась за всіх. Підлітаючи до деяких прилавків двічі, заводячи розмови з продавцями, вона розпитувала звідки які товари, і що найсмачнішого можна поїсти. Куди ж без цього.

— Борщ!

— Борщ — це що таке?

— Як би вам так пояснити… Для мандрівників простіше сказати “червоний суп із великою кількістю різних інгредієнтів”. Готується на засмажці з м’ясом. Словом, вартує один раз спробувати.

— Ваааааааа!

Бажаючи хоч якось підтримати ентузіазм, Паймон мандрівниця додала:

— Звучить цікаво. Ми можемо знайти якийсь заклад неподалік, де його готують?

— Та звісно, йдіть цим рядом, і на виході наштовхнетесь на невеличкий ресторанчик. Там недорого, і готують по-домашньому.

— Пішли скоріше!

Паймон почала тягну руку в напрямку, вказаному чоловіком.

— Йдемо, йдемо. Дякуємо і до побачення.

Докинула дівчина, вже на ходу, і вони побігли у вказаному напрямку.

 

— Ну коли, ну коли вже?!

— Ми сидимо тут щонайбільше п’ять хвилин.

— І що? Я вже дуууже хочу спробувати.

— Тобі щойно офіціантка розповіла, як складно приготувати цю страву. Нам і так пощастило, що її не розігрівають, а подають відразу з вогню.

Поки чекали на замовлення, довелось розглядати інтер’єр. Паймон засмучувала така перспектива, а от Мандрівниця скористалась можливістю обдумати майбутні події. Та вдалось тільки зважити минулі. Після Інадзуми всі рішення давались в рази складніше.

 

— Ваше замовлення.

— Ох, дякую.

— Нарешті! Зараз ми будемо їсти, зараз нас погодують!

Офіціантка відповіла усмішкою на такий дитячий захват.

— Смачного!

— Смачного, Люмі!

 

— Думаєш, я поведусь, що в тебе три пари підряд, собако сутула?!

— Натякаєш, що я шахраював?

— Я тобі це у вічі кажу, пес!

— Доведи, перш ніж розкидуватись такими словами. І перестань мені в обличчя своїми пальцями тикати.

За сусіднім столиком явно погода була гарячішою, ніж на вулиці. Офіціантка кинулась було розбороняти хлопців, та вже було запізно.

— Довести що, що ти чорт їбаний?

Глузливо сказав перший хлопець, а другий вже вставав, аби порівнятись з ним.

— Повтори.

— Ти все чув. Можемо вийти, якщо так руки чешуться.

На останню фразу послідувала красномовна відповідь кулаком по пилці. Потім ще раз. І ще раз. На четвертому разі вирішили зупинитись. Кулак хлопця схопили, відштовхнули, а потім, схопивши за одяг, перетягнули через весь стіл, та відкинули геть.

Паймон, хвилюючись за свою їжу, вже встигла відлетіти у бік, а от Мандрівниця оговталась від своїх роздумів останньої хвилини, і весь вміст тарілки опинився на ній. Вже після цього дівчина відскочила, зігріваючись пролитою на неї рідиною.

— Люмі, вибач, я не подумала, що ти не встигнеш відійти.

— Все нормально.

Дівчина вже була готова втрутитись у цей конфлікт, як раптом біля вхідних дверей почулось:

— Це що за кавардак тут відбувається?!

Фраза була сказана непохитно, чітко. Усі почули, і всі процеси зупинились, але… голос-то був дитячий?

На арену вийшла дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, із рудим волоссям, туго заплетеним в дві косички.

— Невже з самого ранку пили?

Вона зупинилась біля двох чоловіків, що вже качались по підлозі, і… це змусило їх перестати товкти пики один одному.

— Те, що ви себе в поганому світлі виставляєте, нікого не цікавить, а от ганьбити заклад і нашу країну перед гостями – неприпустимо. Вирішуйте все на вулиці.

І ці двоє здорових, кремезних чоловіків встали, обтрусились і просто вийшли…

 

— Таню, як добре, що ти зайшла!

Ледь не плачучи налетіла офіціантка.

— Лідіє, що тут сталось?

— Як завжди, гра в карти.

— Ну то і вигнала би їх втришия!

— Я ж не ти…

— Оце вже точно.

— Ти зайшла за якимись продуктами?

— Ні, просто почула галас знадвору, і вирішила перевірити. Як виявилось, не дарма.

— Дуже!

— Пф, Люмі би з ними теж упоралась.

Всі дружно перевели погляд на Паймон, яка все ще літала вгорі з тарілкою борщу.

— Але ти дуже крута!

Офіціантку наче обухом по голові вдарили.

— Божечки, вибачте.

Робітниця почала метушитись, намагаючись якось прибрати сліди побоїща, а потім переключилась на Мандрівницю, відтираючи їй одяг.

— Тут тільки випрати допоможе. Мене Таня звати, до речі.

Дівчинка простягнула руку.

— Люмін.

— Якщо не проти, можемо піти до мене в гості. Я допоможу з одягом і погодую вас.

— Ого, оце нам щастить! Ще погодують. Я Паймон.

Дівчинка запитально подивилась.

— Вона мій друг і компаньйон у подорожах.

— То що, підете?

— Це було б чудово.

Через хвилину заклад спорожнів.

 

— Ти з ними так круто впоралась!!!

Все не заспокоювалась Паймон.

— Та це дрібниці.

— Ні, ти і справді молодець, не дивлячись на такий молодий вік.

— Я просто скористалась авторитетом брата. Але якби знала, що ти і сама можеш їм прочухана дати, то не втручалась би.

— Іноді краще вирішувати конфлікти словами, по собі знаю.

— От саме, що “іноді”. Їм би не завадило і тріснути.

— Хахахахахах. Так а що стосовно твого брата?

— Довго пояснювати. Його багато хто знає, він багато кого знає, та й посада в нього якась дуже крута. Чесно, я сама не дуже в курсі, але на конфлікти з ним нариватись нема бажаючих.

— Когось це мені нагадало.

— Тому?

— Ага, точно його.

— Це ваш знайомий?

— Так. Теж довго пояснювати.

— Пощастило нам.

— Хм?

— Зараз вдома нікого, і ми зможемо спокійно привести твій одяг у порядок.

— А в тебе велика родина, виходить?

Запитання ховало у собі багато болю. Не дуже-то і хотілось почути на нього відповідь.

— Оооо так. Крім старшого брата, який, на жаль, дуже рідко буває вдома, є ще двоє молодших і сестричка. Ну і мама з татом, звичайно.

— Зрозуміло.

— Знаєш, я їх дуже люблю, але іноді їх легше любити на відстані. Тому зараз моя любов розквітає, як молодий бутончик. Мама з сестричкою в гостях, тато пішов у справах, а старший брат забрав двох молодших і повів на зимову рибалку. У нас є купа часу. Якщо ти не проти, розповіси мені щось про свої пригоди?

— Без питань.

— Ти вже в багатьох країнах побувала?

— У трьох, але до кожної із них є своя історія.

У будинку було затишно і тепло. З першого погляду було зрозуміло, що він замалий для такої кількості людей, і що Таня недарма цінує моменти самотності, але… При всьому цьому, навіть не бачивши жителів, Мандрівниця не відчувала у ньому ворожості. Все було по-домашньому. Важко пояснити словами ті відчуття, але у кожного в житті є такі моменти, коли не приходиш в гості, а повертаєшся до себе.

Люмін сиділа біля каміну, накрившись ковдрою, і відігрівалась, а Паймон все ще не могла вирішити, яка страва цього регіону займе перше місце у її шлунку та серці.

— Так, ну з твоїми речами я закінчила. Вони вже сохнуть. Якщо не проти, я дам тобі одну з маминих суконь?

— Та це вона має не бути проти.

— Тоді домовились. Не сидіти ж тобі так увесь час.

— Дякую.

— Я буду готувати вечерю, не хочеш допомогти? Це дуже копіткий процес, зготувати на всіх.

— Залюбки.

— О, придумала. Якщо ми вже готуємо разом, то ти можеш навчити мене чомусь новому, і на столі сьогодні буде екзотична вечеря.

— Ні, ні, ні, Паймон не згодна. Ми вже наїлись того всього, я хочу ще вашої кухні, поки ми тут.

— Нуу, тоді п’ятдесят на п’ятдесят.

— Згода.

 

З кожною миттю серце здавлювало все сильніше.

“Знаю, Паймон, я обіцяла поділитись, якщо мені буде погано, але боюсь, що ти не зрозумієш.”

Всі ці такі знайомі процеси викликали неабиякий захват і щем у грудях Мандрівниці, бо тут вони асоціювались зі словом “родина”. Найкращі кухні та найпрофесійніші кухарі Тейвату не стояли і поряд із сьогоднішньою вечерею.

“Пробач мені, Сян Лін.”

Скоро все було зготовано і накрито на стіл.

— Певно, в тебе постійно так. Таке життя.

— Яке?

— Переїздити з місця на місце, зустрічати нових людей, елементарно, куштувати нові страви. Для мене ж і рисові кульки в новинку.

“Знову одне і те ж.”

— Та знаєш, я не скаржусь. Не думаю, що всі мандрують з доброго дива. Може, комусь просто немає де зупинитись.

“Мені.”

— Коли брати підростуть, та і я теж, хіхіхі, то ще буде можливість помандрувати.

Вперше за це коротке життя в новому світі хтось не сприймав її подорожі як належне.

— Я візьму тебе з собою, коли підростеш. Якщо схочеш.

—Угу.

 

— Таню, ми вдома!

Почулось голосно з коридору, і їх розмову було перервано.

— Таню, Таню!!!

—Таню, Таню, Таню!!!

До кімнати забігли два хлопчики. Один, на вигляд, років семи, а другий трохи менший. Схожі, як дві краплі води. Єдина різниця — колір волосся. У меншого воно було темнішим, каштановим.

— Ми з ким домовлялись взуття знімати при вході?!

Ще раз гримнуло з коридору, але вже в порожнечу. Діти, один поперед одного, хотіли вразити своєю розповіддю сестру. Єдине, що збило малечу — це присутність у кімнаті незнайомої людини.

Кімнату заповнила тиша. Усі чекали, поки хтось з дітей першим лусне і засипле гостю питаннями. Не витримала Паймон.

— Ееееееееее!!!!

Вона почала тицяти пальцем у старшого хлопчика.

— Я тебе точно знаю! Ти ж молодший брат Чайльда!

На цих словах до кімнати увійшла людина, про яку йшла мова. А Тавкр нарешті не витримав і підбіг до Мандрівниці, обійнявши її.

— Люмін, як я радий, що ти приїхала. Підемо разом грати?

 

Ой леле, якщо й  існують у світі незручні ситуації, то ця була їх королевою.

Чайльд, як вкопаний, стояв біля входу, тримаючи на гаку три здоровезні спіймані рибини.

— То ви знайомі?

Розпочала Таня, і крига скресла.

— А, так, ми зустрічались з Чайльдом в Лі Юе… По роботі. Адже так, Чайльд? Хахаха. Скажи вже що-небудь.

— Ага, вона мій партнер…  В одній справі. Нічого особливого.

— Оце, виявляється, світ тісний!

Спеснула в долоні Таня.

— Люмін обіцяла приїхати і погуляти зі мною.

— Та я не думав, що вона наважиться зробити це настільки скоро. Після останніх подій.

— Довелось.

— То…

Тарталья нарешті пройшов у кімнату.

— Лишаєшся з нами на вечерю?

— Напевно.

— Що означає “напевно”?

Перервала Таня.

— На вечерю і на ніч! І це не обговорюється. Я знайду місце. Завдяки Люмін у нас сьогодні буде прекрасна їжа.

— Нічого такого.

— Вона допомогла це все приготувати, і навчила мене новим рецептам. Ми маємо якось віддячити.

“Та це ж ти мені допомагаєш.”

— Це вона вміє.

На цих словах Чайльд пішов у напрямку кухні.

— Розберусь із рибою.

Докинув він.

— Тільки не довго. Батьки скоро мають прийти, тоді сядемо вечеряти.

Мандрівниця побігла за хлопцем.

— Якщо хочеш, я піду.

— Ні, не потрібно, я…

Він не встиг договорити, бо до їх компанії доєднався Тавкр.

— Пішли, пішли зі мною, поки є час, я покажу тобі всі свої скарби.

І так їм не вдалось схрестити мечі знову.

 

Скоро будинок повністю сповнився галасу. Уся родина зібралась разом. Чесно кажучи, це було неможливо. Всі говорили про щось своє і один з одним. Якісь теми піднімалися, якісь були пропущені повз вуха. Але кожен, кожен хотів вхопити шматочок Мандрівниці, поговорити з нею про далекі береги і особисті таємниці. Всім було цікаво дізнатись нове і розповісти своє. Голова йшла обертом навіть у Паймон, яка цього вечора теж була у центрі уваги у дітей. Вони зібрались півколом і залюбки слухали історії про її пригоди. Та за цією плутаниною, гамузом слів і емоцій відчувалась справжня любов. Навіть найменша донечка просто лежала, з цікавістю роздивляючись усе навколо. Ніщо не змушувало її хвилюватись і плакати.

За цим всім Чайльд також обріс новим амплуа. За тим, як він приділяв увагу кожному з менших і няньчив дитину, аж ніяк не приховувався передвісник Фатуї.

Зрештою, всі все ж таки сіли за стіл. Нічого не змінилось. Спочатку малеча билась за стілець поряд із Люмін, а потім всі почали нахвалювати нові страви. Аж так, що до кінця вечері Мандрівниця сиділа червона, як помідор.

Опісля, до миття посуду її не допустили і змусили відпочивати.

Стіл було прибрано, всі зайняли свої глядацькі місця, посадивши Люмін у почесне крісло, і вже дійсно почали слухати казки про пригоди з її життя. Було вражаюче, утомливо і заспокійливо. Через пару годин сон здолав дітей і Паймон.

— А мої історії вони так не слухають.

— Ти не вмієш цікаво розповідати, любий.

Мати поцілувала Чайльда у щоку і забрала в нього найменшу Наталю. Таня допомогла братам дійти до ліжечок. Будинок готувався до сну, а Мандрівниця сиділа з незрозумілими почуттями, що переповнювали її зсередини.

— Не хочеш піти прогулятись?

— Зараз?

— Мені здалось, тобі потрібно. Не вистачає повітря. Я знайду, що накинути, не хвилюйся.

— Ходімо, зайвим точно не буде.

— І не боїшся йти зі мною?

— Сьогодні — ні. Пайм… Ой, забула, що вже спить.

— Не думав, що вона може хоч щось без тебе робити.

— Ми ж не сіамські близнючки. Не ображай її.

— Добре-добре.

Хлопець подав пальто, рукавички та шапку.

— Це мамині, але не думаю, що вона буде проти.

— Таня теж так казала, коли давала мені сукню.

— Значить, це правда. Пішли.

 

Сніг хрумкотів під ногами. На вулиці і справді ставало трохи легше. Жар перестав так сильно пожирати душу і тіло. Вночі було ще гарніше. Якщо день забиває все своїм сяйвом, то ніч дає час на роздуми.

 

— Я знаю, що ти відчуваєш.

— Не знаєш.

— Тобі страшно і самотньо. Мені було так само, коли я їхав в Лі Юе.

— Тобі?!

— Що це має означати? Я теж не хотів залишати родину.

— І до чого тут мої емоції? Ти знав, що залишаєш їх вдома і все буде в порядку. І в Лі Юе ти їхав не сам.

— “Всі проблеми світу не лягли на мої плечі” — ось що ти хочеш сказати?

— Неправильно так думати, я знаю. У кожного є свій біль.

— Думай, якщо тобі стає легше від цього. Дозволяй собі думати про свої проблеми, і вважати їх найболючішими і найстрашнішими у всьому світі.

— Не впевнена, що це допоможе.

— Я чув. Чув про події в Інадзумі. Це тебе ще більше збило?

— В якому сенсі?

— Баал виявилась несхожою на Архонтів, яких ти зустрічала до цього.

— То й що. Все одно все закінчилось на мою користь.

— Але тепер ти знаєш про інший бік “пригод”, коли все йде не за планом і закінчується вдало…  не для всіх.

— Та що ти можеш знати? Тебе там навіть не було.

— Знаю, що тепер ти боїшся не тільки не знайти брата, а і того, що до цього часу можеш сама не витримати.

“Я… Цього боюсь?”

Ці слова розставили всі крапки над і.

“Невже після Інадзуми мене сковував такий страх?”

На секунду все перед очима поплило, а земля пішла з-під ніг.

— Агов, все добре?

Схвильовано заговорив хлопець.

— Так. Напевно так.

— Я не хотів тебе налякати чи образити, просто знаю це відчуття. Відчуття страху, перед чимось невідомим і більшим, ніж ти сам. Ще тоді, в Лі Юе — пам’ятаєш, що ти мені сказала?

— Після того, як Моракс віддав свою силу?

— Ага. “Невже тобі не образливо, що нас поставили в ніщо і грали, як пішаками?!” Спочатку я і справді не звернув на це увагу, а потім почав все більше задумуватись. Доходити до усвідомлення. Ставив перед собою запитання: “Наскільки моя роль насправді значуща у цій грі? Чи я головний герой? Або через мою смерть теж можна переступити та піти далі?” І от вмерла Сеньйора. Тому, перебуваючи тут, зараз, постійно із цими думками, я тобі вдячний за те, що ти посіяла тоді, і розумію тебе.

— Давай ще трошки просто ось так погуляємо.

— Звісно.

“Ким би ми не стали завтра одне для одного, зараз ти підібрав потрібні слова”

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.