“- Ох любий мій,не стій під вікном і не дивись на мене так засмучено”
Мінхо дивився у ту небесну гладь,що зірками усипала. Мріяв він про ніч гарну,але ніч така неочікувана….Вона веде себе як стервозна пані,що не дає навіть можливості відпочити. Шепче свої проблеми прямо у думки. Але…все одно така чарівна і загадкова. Теплий вітер дме в обличчя і заходить у кімнату через відчинене вікно. Очі заплющуються по інерції,надто давня звичка…сидіти тут у вікна і дивитися кудись далеко, що й бабця рідна не знає що ти хочеш від того неба милого. Хатинка вже стара,не модно взагалі….аж на сміх тихий пробирає того хлопця. На фоні тільки і цикади чутни,такий концерт влаштували.
Одна думка була у Мінхо в голові на початку серпня…не давала вона йому спокою,ну нудило її,та й проблеми свої на хлопця кидала. Ото лишенько. Вирішив він поїхати до рідного села,хоч з бабусею побачитися за довгий час….спокій знайти в отих рідних краях….Небо там лагідніше відноситься до дитини що виросла в тих лісах. Сонце било в очі,електричка була надто задушливою,діти,що їхали у селища ну дуже активні…тому і настрій зіпсований був,навіть бабусі не хотіли з ним розмовляти. А це,знаєте,вже показник великий! Можна побачити закат,такий гарний у тих полях безкрайних…але ось проблема,домівок то багато,троп різних там…Мінхо дивиться по сторонам і плакати вже хоче,село то змінилося за той час…тропи старі замело бетоном. От і як знайти тот дім по пам’яті дитячій?
Усмішка так і пробиває в темноті ночі,ох як він шукав цей дім,там плакати треба а не сміятися. Листя почало шепотіти гучніше свої мелодії, так і норовля написати цілу пісню…а може вона вже закінчена? Літо вже майже підходить до кінця,відпустка та теж кінця чекає…зітхання то занадто тихе для всієї ситуації. Та ніч так і залишилася надто сумною щоб її згадувати.
Дні летіли просто очманіти як швидко,Мінхо не встигав дивитися у календарь. Весь у справах,хоча які там справи. Ходив по старим знайомим,та питав як вони. Так і дійшов до будинка старого друга,та як сказати старий….Зараз продовжують активно спілкуватися,бо в дитинстві знайшли віддушину в один одному….
“…звав мене наймилішим..нащо ж ти серце дурив? Якщо інша в тебе є…”
Слова так і билися в голові кожний раз як Мінхо приходив на те подвір’я…чи був він тим лицарем? Чи був лише винуватим?…Хлопець що другом звався схожий на білку,такий смішний і милий,що серце кров’ю обливається від спогадів. Давно Джисон на заробітки поїхав,раніше навіть ніж сам Мінхо. Диву тоді давав народ цього поселення,навіщо кудись їхати якщо і тут гарно? “А як там наша білочка буде в свої то шістнадцять?” Усмішка знов з’явилася,бо Мінхо знав що тій білці і п’ятнадцяти не було коли він взяв квиток у Сеул,а потім ще й заявив що він тепер музикант. Був то добрий час,ох дитинство воно таке.
Сонце яскраве, трава зелена,небо блакитне…все занадто яскраве в дитинстві, от і тут все світиться.Від щастя може? Вдень жарко,зранку прохолодно,а вночі тільки і хочеться веселитися. Цикади співають свою пісню вічну,вітер шелестить листям,якби натякає на щось,зірки чарівно блистять…Мінхо всього сімнадцять,а він багато краси побачив у світі. Кіт мурчить на колінах хлопця,спить солодко,а все не покидає свого хазяїна любого. Дивиться хлопець у ту небесну гладь, та й гадає коли він ще зможе так спокійно почувати себе. Багато турбот звалилося на нього молодого,від закінчення навчання, до сватання…скільки б час не йшов уперед,прогресивне майбутнє…Смішно,бо виходити тут заміж/женитися у 16 все ще норма,а у Мінхо просто немає вибору… Ніч була б спокіною якщо б не хлопець який надто “тихо” пробирався у подвір’я бабусі Мінхо. Лаявшись на відерце що не там стоїть,він підійшов до вікна. Вітер трохи посилився,шелестіння почало співати свої пісні гучніше,але ідилію це ніяк не псувало,та й не змогло б. Лава під вікном трохи прогнулася під вагою і заскрепіла,так тихо у тій бурхливій ночі. Очі побачили усмішку,таку щиру і милу…Кіт що спав досі на колінах, підняв свою голову від звуків і подивившись на Джисона скривдженим поглядом за те що той розбудив його,та й пішов далі спати на ліжку. Мінхо дивився у ті очі і слухав що каже той чарівний хлопець,це був звичайний обряд для них…вони так звикли,їм так спокійніше….було.
” – Не стій під вікном,…не дивись засмучено, я вже засватаний,це непрохана любов Джисон…”
В один із днів видав Мінхо,йому було боляче,але такі реалії і від них не втекти.
Може через це Джисон поїхав на заробітки набагато раніше? На жаль сили спитати це у самого хлопця у Мінхо не було. Той шлюб був не таким довгим,не було там ніграму кохання щирого. Два роки жили разом,терпіли як могли,але вирішили і розійшлися собі на щастя.
Стояв Мінхо на тому дворі задрипаному,бо ніхто не приїжджав сюди,а пращури батьків померли вже давно,та й дивився на яблуню що росте й досі,дива. Навіть яблука має. Вирішив той хлопець хоча б одне взяти,все одно нікому не потрібне,окрім дітей що так полюбляють їх брати після своїх довгих прогулянок.
” – Хей,якщо вкрав моє серце, то це не означає що можеш красти ще й яблука” – зненацька пролунав голос за спиною,що змусив Мінхо смикнутися від несподіваності. Оглянувшись назад він побачив всю ту ж чарівну усмішку,що змусила серце палати у танці вогня…
Чи в яблуках провина? Або ми чогось не знаємо? Сміх від цього пробирає,бо записку про відпустку у краях дитинства, Мінхо залишив не просто так.