Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Новий світ

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Усе почалося, як і потрібно, з Великого Вибуху 13.8 мільярдів років тому. В одну мить був народжений Всесвіт, і пішов відлік його життя та творінь. Із першим створеним ним атомом з‘явилася Матерія, й у противагу їй — Порожнеча. Вони разом створювали, разом же й руйнували під чуйним наглядом Всесвіту. Але були ще й ті, хто просто спостерігав — сильврен та ошу.

До кінця не зрозуміло, як вони з‘явилися. Одні говорять, що вони народилися з відлуння Великого Вибуху, інші — з пісень Порожнечі та Матерії. Вони блукали безкрайніми просторами юного космосу, кружляючи в танцях одне з одним, граючись із хмарами пилу та газу і закручуючи їх у найнеймовірніші форми. І співали. Співали так, що кожен атом дзвенів. Так тривало доти, доки Матерія не створила першу зірку, яку нарекли Калан. 

Ошу, злякавшись яскравого світла цього нового створіння, сховалися у пітьму. І чим більше зірок народжувалося, тим сильніше вони ненавиділи їх світло і урешті-решт запалали бажанням загасити їх усіх, щоб занурити космос у його первинну пітьму. Однак на шляху їм стали сильврен, котрі покохали зірки усім своїм єством і стали на їх захисті. Так було покладено початок ворожнечі сильврен та ошу.

Сильврен кохали зірки так, наче ті були їх власними дітьми, одначе самі зірки не знали про своїх захисників, бо вони були незримі для них. Але все ж серед них ходять легенди про пісні, що тихими срібними дзвіночками лунають звідусіль у час скорботи та потреби.

І ось несподівано Калан спалахнула, засяявши у сотні та тисячі разів яскравіше колишнього. Але коли це сліпуче сяйво розсіялося, на місці зірки не залишилося нічого, крім газу та пилу. Так сильврен вперше зіштовхнулися з іншим лицем Порожнечі — Смертю. Вслід за Калан спалахували й інші зірки, і їх захисники не могли знайти собі місця. Їм здавалося це жахливим та неправильним, а туга за коханими створіннями рвала їхні серця на шматочки. Тоді декотрі з них вирішили спробувати повернути зірки.

Зібравши пил, що залишився від зірок, сильврен використали всі свої знання та вміння, що їм були відкриті. Через довгий час, витративши чимало своїх сил, вони змогли воскресити Калан, і радості їхній не було краю. По всьому Всесвіту лунала пісня щастя, що надихала інших повернути до життя своїх коханих зірок.

Багато з роду Калан тоді воскресли, і увесь Всесвіт був сповнений щастям. Але Порожнечі таке відношення до її роботи зовсім не сподобалося. Вона розлютилася, як ніколи до цього, і прокляла сильврен:

«Якщо ви так покохали цих створінь, що не можете більше жити без них і порушуєте закони, встановлені самим Всесвітом, то нехай же вони стануть частиною вас. Ви будете відчувати кожну їхню смерть, кожну війну. Кожна рана на вашому тілі буде коштувати їм життів, і у лютій жадобі ви будете вбивати одне одного, забираючи собі більше і більше зірок. І лише смерть зможе звільнити вас. Ось моє слово»

Зірок, що воскресли, вона перетворила на страшних істот, чий голод неможливо вгамувати, і ні одна істота не спроможна втекти з їхніх лап, якщо підійде занадто близько.

Так сильврен стали галактиками. І з цих пір вони носять у собі мільйони і мільярди життів, як і раніше захищаючи їх від ошу, що досі жадають позбутися світла.

***

Навкруги стояв шум.

Сотні мільйонів голосів одночасно шепотіли, співали, кричали, сміялися і плакали. Одні були гучнішими за інші, частина переривалася, і на заміну їм приходили інші. Грубі, наче гуркіт грому, дзвінкі, як пташиний спів, тихі, як шелест трави. Вони говорили безліччю різних мов, але усі слова були зрозумілими. Вони лунали звідусіль.

 

Ні.

Вони звучали зсередини.

Усі вони були в його голові, наповнювали її, і від них неможливо було втекти. Неначе надокучливі комахи, вони носились по розуму.

Сотні мільйонів голосів. Сотні мільйонів життів.

 

Лице прорізало нестерпним болем, наче хтось повільно почав здирати з нього шкіру, припалюючи вогнем. Він закричав, але не почув самого себе, бо крик його загубився серед безлічі інших голосів. Спробував закрити лице руками, але від дотику гарячих пальців біль став лиш сильнішим.

Темрява змінилася яскравим світлом, і він глибоко і судомно вдихнув так, наче ще мить тому його душили. Голоси почали затихати, через що здавалося, що їх хазяєва кудись уходять. Але він відчував їх, знав, що вони залишаються всередині нього. Перед очима стояло біле марево чи то через те, що він різко їх розплющив, чи то через біль, яким усе ще пульсували щоки та повіки. 

Голоси йшли геть, залишали його розум у спокої, і на заміну їм приходила тиша. Але вона не була глухою. То була тиша, наповнена різноманітними тихими звуками, і він потроху та непевно згадував, що вони значать. Шум травинок, що труться одна об одну. Шелест маленьких тоненьких крильців. Лункі голоси птахів.

Біль зменшувався, а разом з ним зникало і біле марево. Спочатку з‘явилися розмиті плями, зелені та блакитні та жовті, що з часом перетворилися у траву, квіти та небо. Він нарешті зміг сфокусувати свій зір, після чого зрозумів, що лежить посеред трави та блакитних квітів, що легко колихалися над ним від вітру. Квіти були знайомими, але ім’я їхнє він згадати не міг. Ім’я… А яке його власне ім’я?

Він повільно піднявся на ліктях і сів, обережно піднявши ослаблу руку до лиця й доторкнувшись кіньчиками пальців до лоба. Там боляче не було, але варто було опустити їх трохи нижче, до бровей та перенісся, — біль спалахував так, неначе то були не пальці, а розпечені голки. Розпечений… Мабуть, саме такою була його шкіра. Незвично гаряча. Він оглянув свої руки та тіло і зачепився поглядом за сріблясто-блакитне мерехтіння на землі. Обережно доторкнувся, взяв у руку, підняв. Це було волосся: довге, гладке, примарно сяюче. І він відчував у ньому багато життів. Тих самих, що нещодавно переповнювали його розум.

«…то нехай же вони стануть частиною вас…»

Спогад про льодяний голос вдарив у голову, і він завмер, дивлячись на волосся. Перед очима проносилися якісь туманні уривки: яскравий спалах, тепло, радість, а за ними страх, холод та пітьма. І цей голос, що звучав із пітьми та вмить огорнув усіх. Усіх… Так, він був не один. Було ще багато таких, як він. Тих, що посміли порушити правила. Він згадав.

Важко зітхнувши, він випустив волосся з долоні та озирнувся. Нікого навкруги — лише високі дерева, що тягнуться вгору, до світло-жовтого неба, та дуже багато блакитних квітів. Вони густо вкривали всю галявину, посеред якої він сидів, і навіть здавалося, что це і не квіти зовсім, а вода. Він провів рукою по ним, випадково зігнавши у повітря декількох комах, і нарешті згадав одне з їх імен. Волошки.

Ще трохи посидівши, він нарешті спробував піднятися на ноги. Вийшло не одразу, і кілька разів він падав на коліна, бо ноги зовсім його не слухалися та були якимись слабкими, однак все ж з часом він спромігся встати і випрямитися в весь зріст. Волосся з ледь чутним шурхотом похитнулося, доторкнувшись кінцями до гомілок і трохи відтягнувши голову назад. Він озирнувся, сподіваючись побачити хоча б когось, але марно. Лише кущі, дерева та квіти. Можливо, потрібно було сходити пошукати. Перший крок дався насилу, і він знову ледь не впав, але все ж зміг втримати рівновагу. Тіло здавалося важким та повільним — зовсім не таким, як раніше. Через десяток невпевнених кроків ноги нарешті звикли, і він неквапливо й обережно пішов туди, куди очі понесуть. Під ногами постійно траплялися якісь гілочки та камінці, що болісно впивалися у босі ступні, через що він мружився та шипів. З часом він зрозумів, що піднімається вгору по схилу, але все ще нікого не зустрів. Попереду стало чутно тихе і таке привабливе журчання, яке змусило прискоритися. Скоро він вийшов на вершину схилу, приголомшено дивлячись уперед.

Дерева розступилися, і перед ним з‘явився неймовірної краси краєвид. Обширний і різноманітний ліс тягнувся прямо до великого озера, що мерехтіло під яскравим промінням, і обступав його з усіх сторін. За озером здіймалися високі гори з білосніжними шапками, що іскрилися не гірше води. Такий пейзаж тамував подих, і навіть трохи притупилися зростаючі в душі відчай та туга. Але варто було лиш повернути голову в сторону, і можна було побачити, як ліс різко обривається, а за ним ледь помітно чорніла пітьма.

Озирнувшись на всі боки, він нарешті помітив невелике джерело, що витікало з каменів униз по схилу. Підійшовши до нього, він боязко глянув у невелике озерце, що зібралося під каменями, і у відповідь на нього глянуло його лице. Воно було таким, як і раніше, за винятком кількох деталей: короткої бороди, що зібралася навколо його роту і на підборідді, тріщини, що йшли по щокам від кінчиків його губ, та полосу іншого, ніж уся інша шкіра, кольору. Вона йшла від гострих кінчиків вух через усе лице й переливалася блакитними, синіми та рожевими кольорами. Ймовірно, саме вона так нестерпно боліла, коли він прокинувся. Глянувши на свої блакитні очі, він неочікувано згадав.

— Рата. — Його голос був глибоким та низьким, але зовсім не грубим.

Таким було його ім’я, і, здається, тепер він згадав усе остаточно, і багато чого каменем впало на його плечі, через що він шумно зітхнув і сів, подивившись на гори.

Ось він — новий світ.  Відтепер він та всі інші сильврен будуть жити в ньому, оберігаючи в собі безмежну кількість інших життів. Багато чого тепер доведеться починати спочатку, і хоч у Рати було достатньо знань, на це піде чимало часу і сил. А він, судячи з усього, був тут поки зовсім один.

Перший житель цього острову в зовсім новому світі.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь