Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Не той ким здається

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Інтініум – столиця одного з королівств людей, відносно старе королівство у якому сутички з ельфами відбуваються рідко. Влада постаралася хоч якось захистити простих людей від нальотів непроханих гостей і виділила лісним жителям частину території, у яких вони могли б жити відносно мирно. Та сама столиця була повна «бруду». Клітка. Невелика, брудна, сталева клітка, одна з багатьох у шатрі. Хоч це і не законно, та в Інітіумі це не рідкість. Раби продаються добре. Дешева робоча сила, прислуга чи доволі спецефічні розваги для багатих. В основному це були нелюди, гарний товар, який завжди добре продається. Хоча був і рідший товар: з десяток ельфів і людина. Дивно що людина потрапила до таких торговців, з іншої сторони а що ще робити з тим хто старався вкрасти золото у дорозі.

У шатер зайшов вичурно одягнений чоловік і почав оглядати клітки. Що дивно він не розглядав звіролюдей, швидко відводячи погляд, ельфи його також сильно не зацікавили.

– Дивний покупець, – буркнув собі під ніс работорговець. – Хоч би те натворив чого.

Погляд аристократа нарешті тарапив на клітку з хлопцем. На вигляд йому було чотири, можливо п’ять років, волосся було чорним навіть занадто, хоча через бруд цього можна було не помітити.

– Я візьму його, навряд хтось ще у вас його купить, – з невеликою посмішкою проговорив покупець.

– Ви впевнені? З нього не вийде нормальний слуга, довго працювати теж не зможе, – торговець явно був здивований таким вибором.

– Мене цей товар повністю задовільняє.

– Ну що ж, вам краще знати. З вас 30 золотих, – вже протираючи руки бормотів торговець.

– 30, а не за дорого для такого товару. Дам 20, – у голосі аристократа чулося невдоволення.

– Ну що ви, можливо зійдемося на 25. Мені ж треба за щось поновлювати товар, та й для себе жити хочеться.

Видно така розмова у цьому шатрі не вперше, аж занадто швидко торговець почав давати на покупця.

– Ладно, у вас більше не зіб’єш, треба радіти тому що є.

Аристократ зняв з пояса мішечок з грішми і відрахував потрібну суму. Торговець радіючи що здихався такого непотребу, підійшов до клітки та відчинив її.

– На щастя знайшовся хтось хто забере тебе. Виходб, – скомандував торговець.

Він вхопив дитину за руку й понягнув до аристократа. Хлопець не знав чи радіти тому що життя у брудному шатрі закінчилося, чи боятися того що може чекати далі.

– Ти пообережніше з ним, він все-таки тепер мій, – промовив покупець при виді того, як з хлопцем обходиться минулий власник. Почувши це рука яка вхопила раба трохи ослабла. Підвівши хлопця до нового власника взагалі відпустила.

– Я Даніель,- усміхнувшись промовив аристократ до хлопця.- А твоє ім’я?

– Ролан,- відповів раб. В його голосі не чулося ні страху, ні щастя, лише не довіра.

– Ходімо до дому Ролане,- Даніель все ще посміхався.

Він просто махнув рукою, і спокійно пішов на вулицю. Дивно, не почав вести раба, не надягнув кандали, а просто пішов. Вулиця, свіже повітря і сонце яке вже йшло на захід. Вийшовши з шатра який був на краю міста аристократ не пішов до дентру, де були більшість будинків, а пішов по краю.

– Не відставай, ти не знаєш міста, може ще заблукаєш.

Ролан почав йти швидше. Прогулянка була недовгою можливо годину, але цього вистачило щоб сонце зайшло за стіни.

За цей час Ролан встиг побачити групу дітей яка весело грала у м’яча, декількох звіролюдей яки йшли кудись з покупками, варта час від часу проходила вулицею. Якби Ролан не був у тому шатрі, вжитті б не повірив у те що це місто ховає в собі настільки темні сторони. Та ось сонце ледве встигло заховатися, як перед хлопцем постав будинок. Великий оздоблений різними візерунками, також було декілька статуй.

Було трохи дивно будинок аристократа знаходився десь на окраїні, та хлопець на це не звернув увагу, його життя мало кардинально змінитися.

Зайшовши до будинку Ролан побачив з виду доволі просто уставлений коридор і декілька кімнат. З однієї з них доволі смачно пахло.

– Ну що ми якраз до вечері,- голос Даніель все був веселим.- Так Ролан помий руки і ходи за стіл.

Після цих слів він хлопнув руками і з однієї кімнати підбігла жінка. Вона була дуже схожа на людину, та на ділі нелюд, все що видало це відсутність вух які ховалися за шапочкою. Це не значить що у Ролана з’явилися неприязнь, він просто підмітив. Вона відвела хлопця до кухні, ну по печі і різним приладам це була кухня, набрала в дерев’яний таз води і вручила мило.

– Надіюся ти знаєш як цим користуватися, – з посмішкою проговорила жінка. – До речі я Діана.

– Декілька разів користувався, – Ролан був доволі здивований, простому рабу вручили мило. – Я Ролан, приємно познайомитись.

Хлопцю декілька разів вдавалося вкрасти невеликі шматочки мила у торговця. Але його насторожило те, що з ним так добре поводяться, і веселий, але тривожний голос Діани чітко говорили що щось не так.

Вимивши руки, та трохи вмившись Діана привела хлопця до зали з великим столом, за цей час хлопець встиг побачити ще трьох прислужників: дві жінки і один чоловік. На столі вже стояла каша та шмат м’яса, можна було подумати що вона вихолола, але ні, з неї йшов пар. Поки він їв, був час роздивитися залу. Кімната була велика, був камін, та декілька шаф з різноманітним посудом, на стінах було 2 ведмежі голови, одна вовча і одна косулина. На підлозі лежала шкура, чия Ролан не міг сказати.

Доївши хлопець ще трохи посидів, оскільки Діана майже відразу кудись зникла. Коли дівчина з’явилася, вона повела хлопця кудись на 2 поверх. На ньому було доволі багато кімнат. Можна зробити висновок, що це місце де живе сам власник на його прислуга. Кімната до якої повели Ролана була перед останньою з лівого боку.

Не встиг хлопець зайти до кімнати як його здолала втома. Тоги стали ватними, а вікі важкими. Діана знову не сказавши ні слова залишила хлопця зачинивши двері.

«Подрімати»- майнуло у голові Ролана. Дивно що так швидко після їжі захотілося спати, але це вперше за довгий час, вечір простої дитини, а не раба. Тільки хлопець ліг на ліжко, так відразу заснув. Сон був не спокійним, організму щось не подобалося.

– Ти впевнений що йому нічого не потрібно розказати, – почув крізь сон жіночій голос Ролан.

– Як мені не хотілося допомоги йому, але вже пізно, до того ж я не хочу щоб це сталося з тобою чи кимось з нас,- цей голос був чоловічий, у ньому чувся відчай.

Хлопець знову заснув. Та довго спати не довелося.

– Не переживай, скоро твоя біль закінчиться, – на цей раз голос належав Даніелю.

Щось було не так, раба несли кудись. Тіло не слухалося, хлопець ледве розплющив очі. Сходи, темний коридор, вони спускаються, але куди і навіщо. Нарешті сходи закінчилися і почалася велика зала, хоч ніде не було видно свічок, але видно було ніби днем. У центрі кімнати було два п’єдестали, на одному з них було тіло, а на іншому було пусто, також на підлозі були якісь руни і між столами було місце, у яке ніби мав стати хтось третій.

Ролана поклали на вільний п’єдистал. Тільки тоді хлопець зрозумів що ніс його не Даніель, а якийсь інший чоловік. Загалом до кімнати зайшло близько десятка осіб, які почали щось обговорювати. Лиця не було видно через дивне вбрання, це були ряси ніби у служителів одного з богів. Один з них підійшов до хлопця і поклав на груди амулет, цю дію він зробив і з іншим тілом.

До зали увійшов чоровік з вбранням яке виглядало більш дорого чим у інших. Зненацька гомін припинився і особи постали навколо п’єдисталів. Головний служитель підійшов до голови лежачого чоловіка і щось прошепотів, хлопець не зміг зрозуміти ні слова. Потім став у центрі кола між лежачими і почав щось говорити.

– Сьогодні відбудеться ритуал продовження життя нашого покровителя, – почав говорити чоловік у центрі. – Я знаю що у моїх словах немає сенсу, та мені хочеться сказати щось на прощання. Ну тоді мені було за честь служити вам. Починаємо.

Головний розставив руки між п’єдисталами і почав щось зачитувати заклинання. Ролан не міг розібрати слів, але кожен звук викарбовувався у пам’яті. Він би зміг повторити це рез скільки завгодно часу. Зненацька з кола до Ролана підійшла особа яка дістала кинджал. Схоже так було потрібно, оскільки ніхто не заважав йому. Ставши над тілом хлопець упізнав Даніеля. Схоже так було задумано. Забрати нікому не потрібного раба, якого навіть купляти ніхто не хотів. Його точно шукати не будуть.

– Вибач хлопче, але це краще ніж все життя гнити у клітці, – прошепотів Даніель і заніс кинжал над сердцем хлопця.

« Невже це все, – пронеслося у голові. – Один день свободи в обмін на життя. Хоча не так і погано: мене нагодували й вимили, а також я зміг виспатися.» Останні думки глушилися гучними слова ритуалу.

-Заклинання завершене, тепер жертва,- проговорив чоловік у центрі.

Ролан відчув щось тепле на тілі, невже смерть не має болю, тільки тепло. Приємне тепло. Та це тепло почало стікати у бік. Хлопець розплющив очі і побачив як з грудей Даніеля стирчить лезо, і кров.

Почався крик, і паніка, учасники ритуалу почали тікати. У залі нізвідки з’явилося три особи в довгих плащах.

– Ми вас знайшли, – з сміхом промовив один з непроханих.

За декілька секунд усі учасники ритуалу були мертві. Убивці рухалися швидко і точно. Замахів зброї видно не було, зате було добре чути як щось розсікає плоть. Відлітати кінцівки, а головному відсікли голову. Коли усі хто читав закляття були мертві, один з убивць підійшов до Ролана. Поклав пальці на пульс і зазирнув у лице хлопця.

– Він живий, і здається у свідомості, хоча дуже нестабільній, – промовив він.

-Не тягни, Лоріан, він там не потрібен, просто прикічи. Якщо він у свідомості, то забагато бачив, – відповів другий, витираючи кров з ножів.

– Знаєш,Трам він все ще дитина, можливо забуде це все, – возразив третій.

– Кларк, він все добре запам’ятав, а лишні свідки нам ні до чого, – Трам починав злитися.

– Лишні свідки? – Лоріан провів рукою по голові Ролана. – Свідків не буде. У мене є інша ідея.

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь