Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Не розумію, SOS

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Я ніколи раніше не думав про ЛГБТ, навіть жодної думки не було, що мені може сподобатися хлопець. Але, як виявилося, це не найгірше. Я зрозумів, що мені будь-яка людина може прийти до душі, достатньо приділити трохи уваги, доброти. Хіба це не жалюгідно?

Я настільки засів усередині себе, відгородився від оточуючих. Навіть якщо мені подобалася якась дівчина, я ніяк не міг підійти до неї. Дівчата також не цікавилися мною, і я почав думати, що це просто тому, що я виглядав  якимось виродком. Щоправда, об’єктивно кажучи, таким не був. Просто одягався в безглузді шмотки, не намагався привести волосся до ладу, і завжди ховався від людей.

Зі вступом до університету це змінилося, адже хтось зробив за мене перший крок – це Міла. Зазвичай я морозився, але цього разу просто не встиг зреагувати. Вона підійшла до мене, так просто, і запропонувала провести час із одногрупниками. Насправді це міг бути хто завгодно.

Від усвідомлення всього цього становилось огидно.

 

Ось так я і потрапив на цю вечірку. На честь закриття сесії.

Деякі друзі Міли запропонували організувати посиденьки у заміському будинку, який можна було орендувати погодинно. Вартість не була не аби якою, тому сказали покликати якнайбільше людей, щоб кожен зміг скинутися на потрібну суму. З їжі та напоїв було все стандартно – метрові піци та газовані напої. Але ж для мене це все було в новинку, бо зазвичай не приймав участі в подібних заходах.

Людей було багато, близько вісімнадцяти осіб, що по моїм міркам було вже занадто. Спальних місць на всіх не вистачало, але це не було проблемою –  ніхто не збирався спати. Поки що.

Щойно серед купки людей я побачив каштанову тушку Томаса, моє серце одразу тьохнуло. Минуло вже кілька тижнів після того інциденту в квартирі. Не так багато часу, щоб забути, але не так мало, щоб не піднімати цю тему. Я вирячився на нього відкрито, сам того не помічаючи. Ніяк не контролюючи. Як тільки наші погляди перетнулися, тут же обімлів. Але він швидко глянув у зворотний бік, ніби нічого не сталося.

 

― Чого стоїш на місці? ― Міла запитала з посмішкою.

― Та так… ― я намагався зробити обличчя простіше.

Як я можу забути, якщо мене так штормить від однієї тільки Твоєї присутності. Вечорами я прокручував момент у тій кімнаті мільярди разів. Уявляв, що було б, якби сказав те трекляте: «я проти!» Якби кинувся, обійняв, поцілував. І пофіг на наслідки. І те, як би Ти почував себе після цього – радісним, або повністю в жаху.

Господи, просто убийте мене.

 

Усі, хто зібрався на цій вечірці, наразі готувалися для перегляду фільму на проекторі. Кожен поклав собі шматочки піци, напої в одноразові склянки. Я був здивований, думаючи, як взагалі можна контролювати цей натовп. У центрі завжди був якийсь хлопець, підіймаючи активність, галас. Міла була зі своїми подругами, допомагаючи з організацією. Хлопці здебільшого стояли осторонь, обговорюючи то навчання, то ігри, то ще щось. Але я навіть не знав, куди мені податися.

― Як справи? ― голос поряд змусив мене стиснутися.

― Непогано, начебто, ― відповів я напружено.

― Начебто? ― усмішка. ― Не схоже.

Всі думки зникли в одну мить. Звісно, не схоже!

― Це тобі, ― Томас вручив тарілку з піцою.

― Дякую, ― сказав кудись собі під ніс.

Мені здавалося, що я її відразу випущу з рук, адже не міг контролювати свої прокляті кінцівки!

― Ходімо займати місця? ― його легка посмішка

― Пішли.

Я намагався говорити якомога нейтральніше, щоб заглушити весь цей фонтан емоцій усередині. Господи, я помру прямо зараз, ось тут…

 

Але помирати було ще занадто рано.

 

Усі посідали дивитись фільм. Хтось розташувався на довгому кутовому дивані, хтось на килимі поруч нього, хтось умостився на крісло-подушках. Я сидів поруч із Томасом на килимі.

Коли я повернувся до нього, щоб щось сказати, то помітив Мілу, що усілась біля нього, тільки з іншого боку. Відразу повернувся назад, притихнувши.

― Ти щось хотів? ― спитав Томас.

― Ні, нічого, ― тихо відповів, прикидаючись, нібито очікування початку фільму для мене наразі найважливіша річь у всесвіті.

Щойно вимкнули світло, я відчув себе трохи легше.

 

Так, насправді мені було начхати на фільм. Тому що «фільм для більшості» у вигляді дурної комедії мене не цікавив. Я знаходився тут, бо хотів бути поруч із людьми, які мені подобаються.

І… я зовсім заплутався. Чомусь серце хворіло вдвічі сильніше, коли я бачив цих двох. І не розумів, чого хочу. Бути з Мілою? Томасом? Або з двома?

Ці відчуття розривали мене. Так, що хотілося обірвати зв’язок із ними обома, і не згадувати цей кошмар. «Більше ніколи не закохуватися». Аби не відчувати це пекло, коли просто не можеш контролювати буквально нічого. Все тому, що я прив’язався надто сильно.

Під час перегляду випадково стикався з плечем Томаса. Легкі дотики, при яких я намагався не рухатися зовсім, просто щоб це не закінчувалося. І при цьому я відчував, як Томас повертався до Мілі, і доволі часто. Розумів, що краще б я сидів десь подалі від них.

Щоразу, коли Томас звертався до мене – реагував на жарт, озвучував свій коментар щодо персонажа… щоразу, відповідаючи, я відчував себе незручно та безглуздо. Доводилося контролювати емоції щоб не показувати, що для мене це щось більше, ніж просто «фільм».

 

Так минули всі півтори години цієї чортової комедії.

― Ну що, тепер бухати!

Вигукнув непосидючий заводила. Хтось із присутніх зовсім не пив, тому й відмовився. Комусь потрібно було додому з якихось особистих причин. Загалом, замість вісімнадцяти осіб залишилося всього десять.

Я був радий, що Томас залишився. І був радий, що Міла теж осталася, нехай, за її словами, ненадовго. Не те, що я хотів би випити… Але відчував, що алкоголь наразі це нібито життєва необхідність. Відчути себе хоч ненадовго розслабленим у їхній присутності. Принаймні на кілька хвилин!

 

― Ого, Остін, не знав, що ти п’єш, ― сказав хтось із одногрупників.

Я був одним із перших, хто накинувся на алкоголь. Шампанське. Смак мені не надто подобався, але головне – цей напій не міг виконати основну функцію, його мені було замало! Так я помітив серед пляшок текілу.

― Боже, яке лайно, ― відреагував одразу, після першого ковтка.

Хтось засміявся, але я навіть не звертав увагу на людей поруч. Просто продовжував вливати в себе те, що обпалює горло, затуманює погляд і дає мені свободу дихати.

― А ти симпатично виглядаєш, ― сказав я якійсь дівчині поряд.

Одногрупниця, з якою ми ніколи не спілкувалися. Вона лише ніяково сказала «дякую», і продовжила спілкуватися з іншими.

― Схоже, Остін уже все… ― прокоментував хтось.

Я навіть не знав, що мене знає стільки людей. Я ж думав, що невидимий!

― Остін, все гаразд? ― перед очима з’явилося обличчя Томаса, занадто схвильоване.

― Все чудово, ― я посміхнувся.

Не міг тільки зрозуміти, чому тоді по моїх щоках текли сльози.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

2 Коментарі на “Не розумію, SOS



    1. Вельми дякую, рада що вам сподобалося! ♡o。.(✿ฺ。 ✿ฺ) // до речі це перший відгук на цій платформі, радію >.< // Продовження буде дуже скоро, скоріш за все завтра-післязавтра~ (◕‿◕✿)