Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Не йди

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Біла, холодна зима стоїть на вулиці. Сніжинки, що підхоплюються вітром, крутяться в безладді та незабаром розбиваються. Бліді, наче чистий аркуш паперу, люди ворушать сніг своїми чоботами. Бродячі коти й собаки відсиджуються в сирих підвалах. В цей період вся природа начебто завмирає, спить, сховавшись під білим полотном снігу. Знаєте, таке відчуття, що час на мить зупинився. І саме в цю пору його день народження. Ніколи не святкуємо разом, постійно є виправдання, тільки й можна, що подарунок відправити через власницю ритуального бюро. Це так мені набридло. Правду цієї “традиції” дізнатись не виходить, тим паче розповідати він не горить бажанням. Проте цього року все буде інакше, прагну зробити йому сюрприз. Нехай мене він сварить чи буде ображатись, це все краще ніж сидіти та гадати що з ним. Не так давно думав що наші стосунки це всього лише жадоба, але тепер я знаю свої справжні почуття. Хочу розповісти про це в його особливий день. Ще є час для підготовки незабутнього подарунку.

***

Минув тиждень. За цей час ми бачились тільки два рази, постійно в справах. Сьогодні останній день цього року та його народження. Ще тільки ранок, а я вже стою на порозі будинку. В Лі Юе завжди 31 грудня хуртовина, погода незмінна, морозець залишає червоний слід на щоках, ходити вулицями неможливо, буйний вітер збиває з ніг, сніг лютує так що летить в очі, а сонце взагалі не сходить, ховається за темними хмарами. Проте, ніяка завірюха не зупинить мене, вже стою та переступаю з ноги на ногу, шалено б’ється серце, не можу наважитись постукати в двері. Навіть не уявляю його реакції. Обуриться? Образиться? Не зверне уваги? Варіантів багато, але чомусь позитивних в моїй голові немає. Зібравшись з духом, голосно та швидко тарабаню по дереву декілька секунд. Тиша. Нікого. Звісно, я чув що цього тижня він збирався у відрядження до постійного клієнта та повернутись планує десь через кілька днів. Тільки останнього місяця, не маючи жодної інформації, я зміг перевірити цього так званого “замовника”, та виявляється його не існує, з’явився він одразу ж після мого приїзду до цієї країни. Хоча сам казав що угода з тією людиною вже багато років, а насправді нікого навіть нема. Що ж якісь там двері мене не зупинять, дякувати Архонтам, зламувати різні замки вмію. Організація і не такому навчить. Кілька поворотів у замковій щілині й вже чується звук відкриття. Двері характерно поскрипують, заходжу та зачиняю їх назад. Квартира зустрічає мене сирістю та припалою пилюкою. Він не любить бруду, тому в домі завжди ідеальна чистота. Дивно. Не дивлячись, що на вулиці світає в помешканні хоч око виколи, пройшовши трохи далі помічаю що всі вікна закривають фіранки, які заважають світлу потрапляти в кімнату. Прямую далі, в саму ложницю, помічаю що тут взагалі не тепло, а навіть холодніше ніж надворі, можливо так здається через атмосферу. Камін, що стоїть у вітальні при задній стіні взагалі не горить, видно що давно ніхто його не запалював. Від усвідомлення, що він ось тут весь час так живе, всередині все перемикає, серце кидається то в один бік то в інший, руки починають тремтіти, а голова навідріз відмовляється сприймати таку правду. Долоні самі лізуть до волосся, тягнуть його вниз, щоб прийти до тями. Легше не стає, тіло завмерло, але совість вже гризе, доїдає зсередини, за таку хвилинну слабкість.

– Чого ж стоїш тут, давай іди, ідіоте, – говорю сам до себе, різко рукою б’ю по своєму лиці, щоб освіжитися та нарешті зайти в спочивальню.

На відміну від інших кімнат, тут є невеличке джерело освітлення, однак його всеодно замало. Тіло рефлекторно рухається ближче до цього мізерного сяйва, яке пробивається через простирадло. Вже стоячи біля самого ліжка бачу коханого, всі мітки на його шкірі яскраво сяють, очі прикриті, а обличчя палає. Легенько торкаюсь чола, температура зашкалює, надто висока, що аж мої пальці самі різко відскакують. Він це відчуває, та починає щось бубнити, але вже через секунду, його фігура вся здригається, з лоба стікає піт, брови зближуються на переніссі, а з вуст виривається важкий слізний рев, який вже через мить міняється на тяжке дихання.

– Дідько! – груба лексика сама вже, як добрий день, не тримається за зубами. І найменшого розуміння немає, що тут відбувається. Душа вся перевернулася, я ніколи не бачив його таким. М’язи заклинило, ворухнутись не виходить.

Поки закляк, під його очима видніються темні сині круги, піт виділяється з всього тіла. Раптом на скронях з’являються багряні плями – кров. Червона рідина лиється по блідих щоках доходячи до шиї. Мене як перемкнуло, ноги самі біжать до шафи з речами, взявши першу тканину, вже лечу назад до нього. Ганчірка зразу ж стає мокрою в моїх руках, і вже витираю прекрасне його личко від кров’яних латок, які почали трохи засихати. Від моїх рухів, його обличчя хитається в різні боки, але я намагаюсь далі продовжити роботу. Відклавши брудну шматку, помічаю що йому краще не стає. Іншого виходу немає як застосувати силу.

– Я сикло, Чжун, – схиляюсь над ним, очі жмуряться й маленькі сльози капають на покривало, а вже через мить схлипи посилюються, з губ виривається жалібний крик, який вже неможливо зупинити. Таке відчуття ніби хтось ріже по шматочку зсередини, хочеться зникнути, щось зробити, але ти нічого не можеш. Рани вже не загояться, навіки залишаться ось тут, від них не втечеш. – Пробач мене, я до кінця намагався не показувати іншого себе.

Мораксу стає дедалі гірше, починає кашляти, виплискуючи кров, яка моментально розтікається по білосніжному простирадлу. Більше зволікати не можна, це остання крапля. Зосереджуюсь на своїх Гідро силах, кладу долоні на його живіт. Ніколи не вмів когось лікувати, у мене просто нема таких здібностей. Я безжальна зброя для вбивств, але ніяк не лікар. Потрібно уявити, як спокійна ріка розповсюджується по всьому його тілі, проникає в поранені закутки, очищує їх, тим самим покращуючи стан Володаря Каменю. Як тільки в голові утворилася картинка, Гідро стихія справді почала пускатись до нього. Спочатку все тихо, проте через кілька хвилин ним знову трусить, вже сильніше, раптом він вигинається та починає голосно кричати від болю. З рота виділяється біла піна, а вічі відкрились та зениць не видно, вони ніби зникли. Від натиску стає тяжко й далі використовувати силу, але я не зупинюсь. Лопаються судини, вже моя кров тече по обличчю, зап’ястях, стопах. Мізкам важко й далі зосереджуватись, руки нервово трусяться, а ним ще лихорадить. Зупинятись рано.

– Так треба, потерпи, – не знаю кажу чи йому чи собі, а можливо й нам двом. Сльози змішались з багряною рідиною, але на це увагу взагалі не звертаю. Нехай я потім проваляюсь в ліжку без тями, але витягну його з цих мук. – Ради Бога прошу, живи!

Душа розривається на частини, повітря вже не вистачає, уривчасто ковтаю кисень ротом, щоб не задихнутись. Чжун Лі ж навпаки важко та прискорено дихає, але все ще трохи б’ється в конвульсіях. Віддаю вже останні краплі своєї магії, так що кімнату заливає жовто-блакитним сяйвом, з’єднуючи разом наші елементи, та заповняючи все середовище характерним звуком, від якого потрібно закрити вуха, проте я вже не встиг. В голові все дзвенить, помутнілим поглядом ледве дивлюсь на нього, лихоманка закінчилась, чутно лише спазматичні вдихи та видихи. Сил вистачає ще на очищення від крові, та потім тіло саме вже падає біля нього. Відключитись ніяк не виходить, адже яке б не було лихо, всі думки про нього. Торкаюсь його голови, температура повертається до нормальної, проводжу пальцями по його щоках, затримуюсь трохи, обережно гладжу кілька хвилин, а потім повертаюсь до його долоні, стискаючи у себе в руках. Чекаю. День, два, вічність? Я почекаю. Проходить година, відчуваю як він починає рухатись, його вічі декілька раз жмуряться, після відкриваються. Різкі дії ще боляче робити, але краєм ока помічає мене. Моїм радощам не має меж, хоча й зараз буде сварити.

– Чого… – слова даються важко, однак він всеодно видавить з себе цю фразу на яку відповідь я звісно не знайду. – Чого ти тут?

– Потім, – чітко та ясно, мене хвилює зараз дещо інше. – Краще скажи, що з тобою?

– Ерозія, – ледве чутно промовляє, а мої ж думки зупиняються.

“А що я хотів? Він Гео Архонт, найстарший в цьому світі, звісно його вже турбує ерозія, проте навіть не думав що вона така болісна…”

Моя рука сама тягнеться до нього, щоб ще торкнутися, але він її перехоплює та зупиняє.

– Ти..

– Давай закінчимо нашу історію, – відвернувшись від мене мовляє.

– Що ти таке верзеш? Я тебе не покину! – без коливань, але з каменем в горлі говорю йому. Так хотів сьогодні йому все розповісти, а виявляється в нього інші були плани.

– Так буде краще для нас, – знову цей холодний та байдужий голос, який був при першій зустрічі.

– З глузду з’їхав?! Я кохаю тебе! Та щоб мене чорти роздерли! – все таки не витримую та починаю трохи гучно говорити. Тихо. – Не мовчи, прошу тебе.

Раптом повертається до мене обличчям, і тепер я в шоці, його вічі вологі від сліз. Ніколи Моракса таким не бачив, зазвичай тільки я показував свої слабкості, а тут таке. Не витримую вже та кидаюсь до нього, пригортаю до себе, правда ще м’язи ниють, але це неважливо. Чжун трохи шморгає носом в мене на плечі, від чого на душі зразу стає тепліше. Гладжу його спину та розправляю волосся, а він вчепився в мої лікті, та не визирає з-за них.

– Теж тебе кохаю, – шепоче мені на вухо, від чого мої щічки червоніють. – Але…

Тільки почувши це зрадницьке “але” зразу ж відсторонюю його від себе, та знову притягую, проте вже за темно-каштанові пасма. Ніжно цілую нижню губу, трішки відтягую ніби питаючись дозволу продовження, та він вже сам піддається та проникає в мій рот. Наші язики переплітаються, та не відстають один від одного. Його долоня тепер проводить вверх-вниз по моєму лиці, а я занурюсь в його волосся. Поцілунок сповнений тепла та любові, не такий глибокий та палкий як завжди, але все ще не менш приємний. В завершенні кілька секунд посмоктування вуст, та ми вже віддалились, але тільки губами, обійми ніхто не роз’єднував.

– Повір так буде краще для тебе, – говорить так, що аж ріже мені вуха, встає з ліжка вже зовсім відштовхуючи мене, знаходить на тумбі цигарку, та направляється в бік до балконну. – Відпочинь та повертайся до себе.

Мовить на останок, зачиняючи за собою двері. Ніби уві сні хапаю якісь речі, на ходу начіпляю на себе та тікаю якомога швидше. Емоції не стримуються, сльози течуть, хочеться кричати. Ніяк не очікував такого, тільки не від нього. На душі стало гірко від почутого, а в горлі застряг камінь. Аж гримнув дверима, про які він сотні разів говорив, що ними грюкати не можна. Ніхуя краще для мене не буде, неможливо забути ті дні проведені разом чи незабутні ночі. Ти такий старий дурень, Чжун.

 

“Мені теж тяжко це казати. Так буде краще, повір, мій рудий хлопець з сонячним ластовинням.”

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

2 Коментарі на “Не йди



  1. Дякую за таку прекрасну роботу)Ваші фанфіки по Аяксу і Чжуну просто чудові, тому спасибі за незабутні емоції яким би сумним не було закінчення, воно прекрасне.