Сонце за горизонт вечірній зайшло,
разом з життям безтурботнім, власне моїм.
Ранкові страх та сльози полонили мої сірі очі. Проте, я втираю їх згодом.
І розуміння відвідин, приходить час:
краще погибель чекати буду я тут, на рідній землі, аніж на чужині.
Не буду втікати, домівку полишати свою.
Чому це я, повинна боятися якогось там горе-сусіда?
Який ще й чомусь сказав, що це винна наша ненька Україна, і всю свою жорстокість проявив тимчас.
Сподівання мої не руйнуються враз,
розумію, що пощади від ворога чекати — ідея марна
Проте, спробувати вирішаю, можливо вдачі моїй пощастить?
Додати до улюблених