Не бігайте від долі, пані, бо піймає!

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— Гей, зачекай! — Надривався біжачий позаду мене високий хлопчина. Звісно, любчику, як скажеш, лечу й волосся розпускаю.

Від усвідомлення можливого кінця світу, що насувався в мій бік в прямому сенсі, бо Марк біг за мною вже годину, моя жопка відчутно занервувала, але швидкості я не зменшила. Напевно.

— Йосип драний, мала, ти нормальна так гнати?  Зменшуй кілометраж! — гаркнув здалеку хлопець, а я тим часом вирішила обернутися. Даремно, — спіткнись вже нарешті, я втомився ганятися за тобою!  — продовжував скаржитися він, поки я тим часом справді перечепилася через камінь і полетіла на асфальт.

Однокласник пробіг трохи далі за мене, потім зупинився, здається, вникаючи в те, що відбувається, і з подивом позадкував на кілька кроків, підходячи до мене.  Я ж, сидячи вже на траві, на яку перекотилася внаслідок падіння, старанно оглядала ранки на долоньках, намагаючись не помічати кривавого озера навколо. Виходило, звісно, ​​поганенько. Коліна сильно кровоточили, та так, що біль переходив по всій нозі, через що її було болісно навіть розігнути.  Відчуття здавалися такими, ніби туди літр спирту налили і зеленкою помазали, вимальовуючи квіточки на ногах. Після цього замотали все тією ж травою, на якій я сиджу, і зав’язали її бантиком.

— Лісо, ти впала, — сказав хлопець, підходячи до мене, а я скептично подивилася на нього.  Та ти що, я і не помітила, дякую, що сказав! — Піднятися зможеш?

— Звісно зможу, що не бачиш? — надто радісно сказала я.  Спокійно, Василино, переграєш. — Просто втомилася. Вирішила зробити зарядку та й скинути стару шкіру, бо вона жах як заважає! Марк, не тупи, якби я могла, встала б і звалила подалі!  — спробувала менш емоційно продовжити я, але голос чомусь тремтів і зривався. Я, здається, почала плакати, а ранки тим часом нили ще сильніше від будь-якого руху тіла.

Хлопець знову глянув на мене, невдоволено закотив очі та зітхнув. Вислухавши всі мої біди щодо ситуації, він витер мої (!) сльози, а потім з явним жалем, але впевненістю у своїх діях, відірвав два клаптика тканини від своєї трохи видовженої футболки і обережно пов’язав їх навколо моїх колін (ух-ти, який кмітливий), хоч я і шипіла як та гадюка від найменшого дотику.  Тепер він, правда, виглядав як хмир у рваному мотлосі, бо дірки розміром з галактику на його шортах ідеально поєднувалися з обідраним верхом.

Однак, і я не виглядала як принцеса: забруднилася в траві та власній крові (дякую, що на одязі її небагато). Ідеально, до речі, виглядаємо разом!  Треба сфоткатись і мамі відправити з підписом: «донечка і твій майбутній зять!»

— Зараз ми підемо в медпункт, але від розмови тобі не злиняти, зрозуміла? — Він втомлено глянув на мене, прикидаючи, як довго туди йти, враховуючи, як далеко ми через мене втекли.  Упс?

— Хочеш жить – умій крутиться, — хмикнула я, намагаючись пожартувати, але вже на половині моєї фрази він потер перенісся, явно розуміючи, що нічого хорошого від мене не варто очікувати;  подивився як на дурну (насправді, так воно і є) і взяв на руки.

Серце, здається, зробило кульбіт, скрутило собі шию і лягло в труну, чекаючи на ліву паличку твікс. Шлях мав бути довгий.

***

Вперше я побачила його на уроці історії на початку десятого класу. Дивно, звичайно, що не першого вересня, але, що вдієш якщо на свято він не з’явився. Пф, надто важливий.

Той рік видався досить дивним і складним, бо наш клас пережив безліч змін і купу новеньких.  Людей п’ятнадцять, а то й більше.

Звучить як жарт, але це справді було так. Олена Миколаївна, моя улюблена вчителька з історії (і я зараз абсолютно серйозно), вирішила перевірити наші знання з минулого року, і якщо я пам’ятала хоч щось, то решта просто сиділи з обличчям обличчя і не розуміли нічого.  Майже всі. Крім нього.

Яке б питання не було поставлене, Марк завжди піднімався і відповідав правильно.  Вчителька лише винувато поглядала у бік моєї витягнутої руки і знизувала плечима, мовляв: «У тобі я впевнена, а його рівень не знаю».

Незабаром театр одного актора на ім’я Марк мені набрид, тому я просто вимальовувала візерунки на полях зошита, ще більше дратуючись його існуванням.

Наступним уроком того дня була алгебра. Знову перевірка знань і така ж ситуація.  Додому тоді я пішла максимально невдоволена, але щось привабливе в цій «битві» було.

У наступні дні, тижні, місяці, Марк все блищав, блищав, блищав. Вчителі були в захваті, адже такий талант, такий учень, одним словом – золото! Майже.

Єдина, хто не поділяла загального захоплення та ажіотажу–  вчителька німецької мови, і лише через те, що її він не розумів від слова «зовсім».  І я, як не дивно, була рада, що обійшла його хоч десь. Щастя тільки тривало недовго. Дізнатись би, шкода мені чи ні.

В один чарівний четвер (дякую, я тоді їх зненавиділа), прямо перед осінніми канікулами мене поставили перед фактом, що: «Твоя семестрова оцінка залежить безпосередньо від його знань німецької.  Удачі!»

Скарги не допомагали, як би я не намагалася. Усі вчителі були лише «за». Мене, щоправда, не спитали.

Планів на канікули я ніколи не будувала, та й навіщо?  Максимум, чого я хотіла, це виспатися та нормально відпочити. Але тепер я хотіла вмерти від розпачу. Він повинен був приходити до мене щодня до кінця семестру, що власне й робив, але вже на початку листопада наші мізки швидше скидалися на кашу, а знань більше не ставало.

Як би я не хотіла, але «ложкою дьогтю в бочці з медом» була легка (любонько, а ти впевнена що легка?) ворожнеча між нами. Що ж, довелося виправляти. І думала так не лише я.

Ще одного четвера (їй-богу, якого чорта) Марк знову завалився до мене додому, але з тортом, сказавши російською-англійською: «Нащо нам ці уроки?  Летс дрінк ті» (мабуть, він забув, або просто проігнорував, який предмет ми вивчаємо).

Я, звичайно, трошки випала, але від торта не відмовилася (а хто б відмовився, а? Правильно, ніхто).  Вечір справді був казковий: ми, напрочуд, спілкувалися, веселилися, розповідали кумедні історії з життя і, боги, як соромно, дивилися мої дитячі фотографії. Все, що я тоді почула від нього, були висловлювання на кшталт «твої батьки випадково не хліб? Тоді звідки у них така крихітка?» Коли наш погляд «впав» на годинник, ми зрозуміли, що нам дупа.

Рівно опівніч , додому в таку темряву я його одного не пустила, тож ночували ми разом.  Дивно?  Так. Чи шкодую я про цей вечір? Ні. Адже ми справді потоваришували і заняття стали приносити все більше задоволення, а головне — результатів.

Іспити успішно здано на відмінно, відповідальність за нового друга знята, але далі маємо більше – поїздка з класом і усвідомлення моїх почуттів.

Гірська місцевість чудова. І якщо хтось скаже, що це не так, я плюну йому в обличчя, хльосну волоссям і піду на зустріч заходу сонця. Я чекала цю поїздку більше, ніж самих свят, тому після приїзду я відразу почала діставати супроводжуючого питаннями про те, коли ми підемо на вершину.

Він, звичайно, намагався відбитися жартами, що ми і так вже у «Вершині» (назва готелю, цього варто було очікувати), щоб відстрочити вихід, але зі мною таке не працює.

Марк весь час жартував через мою нетерплячість, тільки от коли я загубилася в лісі, бо задивилася на білочку, йому смішно не було. Тоді він, підвищивши голос, сварив мене так, що я була готова заплакати. Коли він після цього з турботливо обійняв мене і цьомнув в лоба, сказавши, що злякався, я вибухнула і заплакала.

Того дня ми скріпили наші товариські узи клятвою на мізинчиках і я, здається, усвідомила, що втріскалася по вуха.

Новий рік ми зустрічали по відеозв’язку, бо він з батьками поїхав до Фінляндії, але після приходу до школи я знесла його з ніг і, обіймаючись, пролежала з ним у коридорі хвилин десять.  Дякувати богу, що ми прийшли о сьомій ранку і ніхто цю сцену «ніжностей» не застав.

День за днем, свято за святом, ми ставали дедалі ближче.  Коли він дізнався що я молодша на п’ять днів, знаєте, що він зробив?  Почав називати мене малою! Але я вам не якийсь соплячок, щоб залишитися в боргу.  Парочка “мала” і “дід, збирай за собою пісок, з тебе сиплеться” стали важливою частиною не те, що класу, а всієї паралелі.

Труднощі з’явилися ближче до кінця навчального року, коли до нього, як мухи на мед, почали липнути дівчата.  Я – кончєна власниця, подібні ситуації для мене – пекло.  Справлятися з цим було складно, іноді прикро, але я змогла відволіктися підготовкою до іспитів, затягуючи в це болото і Марка, відганяючи сумнівних особин жіночої статі.  Хоч би як він не заперечував, гордий засранець, завдяки тому, що я взяла бика за роги і не тягла кота за яйця (як хотів він, наполягаючи на «ночі студента» з максимально швидким і коротким заучуванням матеріалу), ми склали іспити.  Причому на «відмінно».  За такі заслуги нас і відправили до літнього табору, де ми зараз і перебуваємо.

***

— Ма-арк, — ліниво протягла я, намагаючись змінити своє положення у нього на руках, — може на спинку мене, а?  Мені буде зручніше, а тобі легше!  — я зробила максимально миле обличчя і подивилася в його очі.

Знаєте, іноді я можу зависнути (як тоді в лісі з білочками) і, здається, саме зараз я це зробила.  Темні – немов ніч, глибокі – як космос.  Вперше в житті я зрозуміла, що означає потонути в очах, і моє рятувальне коло зникло вже давним-давно ще у «Вершині».  Бездоганно чорні, без жодного проблиску світла.  Здається, я пробила дно і закохалася ще більше.  Яка іронія.

— Гей, малеча, ти гаразд?  Застрибуй кажу, чого стоїш? — Марк сидів, повернувшись до мене спиною, і чекав. Було ніяково. З одного боку, я не могла навіть нормально стояти, з іншого – переживала, що йому буде незручно.

Переборовши сором, я все-таки залізла на спину, обвивши руками його шию і поклавши голову на плече, вдихнула аромат його парфуму. Хто знає, коли я зможу це знову зробити.

— Не хочу тебе засмучувати, але нам треба поговорити, не думаєш? — Марк трохи повернув голову, через що моє серце тьохнуло. — Я розумію, що зізватися складно, але нащо тікати, скажи мені будь-ласка, га?

І ось зараз до мене нарешті дійшла ущербність усієї ситуації.  Я підійшла, виплеснула йому в обличчя незв’язний потік думок про свої почуття, не дочекалася відповіді та втекла?  І це не зважаючи на те, що ми найкращі друзі? Чому я поводжуся як незручна п’ятикласниця?

— Я … Не знаю, пробач. Можливо, я була не готова і надто накрутила себе? Правда, не розумію, — я сором’язливо опустила очі і шмигнула носом. Впевнена, що він цієї дії не помітив, але я вже сама стала дещо сумніватися в собі та своїх відчуттях, — Якщо ти все-таки не зміг зрозуміти, що я тоді сказала, що не дивно, адже ти тупий, — я швидко замовкла, але так само швидко реабілітувалась, закашлюючись. — Точніше, я б і сама себе не зрозуміла. Загалом, якщо коротко, то… — я знову запнулась, підбираючи слова, — ти мені подобаєшся!  — я промовила швидко і чітко, а потім опустила голову ще нижче, дивлячись на стежину.

— Ти мені теж, мала, — на видиху сказав Марк, поставив мене на ноги, розвернувся до мене обличчям, знову взяв на ручки, але тепер я обхоплювала його ногам ззаду; і ніби так і треба пішов далі.

— В сенсі? — Я різко хитнулася назад, здивовано дивлячись йому в очі?  Він знову зупинився.  — Мало того, що каліка, ще й глуха,— зітхнув хлопець, зручніше підхоплюючи мене, — повторити?  Подобаєшся мені, подобаєшся!  — за складами сказав він і цьомнув мене в ніс. Я вмить почервоніла і обійняла його, щоб приховати обличчя, але після цього зніяковіла ще дужче і відсахнулася в минуле положення. Він насмішкувато глянув на мене і продовжив йти.

— Сподіваюсь, ми тепер зустрічаємось? — запитав він (хоча швидше просто поставив мене перед фактом), а я легенько кивнула, — Яка честь!  — гордовито розтягнув він, насолоджуючись моєю реакцією.  Не розумію, чому я так червонію?

— Ще раз зробиш таке самовдоволене обличчя або знущатимешся, я в тебе плюну, сонечко, — я чарівно посміхнулася і обняла його, цмокнувши в щоку,— Ти знаєш, я можу.

— Краще просто поцілуй,— прошепотів він швидше для себе, ніж для мене, але все одно отримав по лобу.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.