Ми потроху просувались лісом під лекцію Вовка «топ 5 правил виживання». Було «безмежно цікаво». Настільки, що я встигала провалюватись у власні роздуми й зрідка йому підтакувати.
Залюбки б роздивлялась краєвиди довкола чи намагалась запам’ятати дорогу, якби не одна несуттєва деталь: ми йшли вночі. Тому єдиним об’єктом моєї уваги залишався Вовк.
Варто зізнатись, я була схвильована його зовнішністю. Настільки, що в голові вигулькували думки лише на кшталт: «Якщо просто зараз схопити Вовка за хвіст, той не відпаде?» Тому наступні декілька хвилин я слідкувала за ним, як за маятником на сеансі гіпнозу. Пухнастий…
А що ж сам чоловік? Він був високий, достатньо, аби йому доводилось нахилятись, коли хотів зазирнути мені в очі й спитати щось «серйозне».
Мав сірі вушка, що працювали, маленькими ехолокаторами, приймаючи сигнали від лісу про небезпеку. Вони привертали мою увагу не менше хвоста тому, що я ніяк не могла дати раду думці: «під волоссям у нього заховані ще одні… людські?»
Саме волосся було сірого кольору, як вуха і хвіст, що логічно, і спадало на плечі. Гарно.
На одязі я не могла зачепитись за щось конкретне поглядом. Йому дуже личив чорний колір. Підкреслював… Я думаю він і сам прекрасно знав, що хотів виділити у своєму образі. Диявол криється в деталях. Чорні штани та плащ не виглядали б так гармонійно без срібних прикрас у вигляді декількох ланцюжків і персня на правій руці. Стоп. А вовки хіба не бояться срібла? Чи це про перевертнів? Хмммм. Напевно ні. Або ж срібно не справжнє.
— … ну ось ми й прийшли.
Слова Вовка висмикнули мене з невигадливих роздумів.
— Га?
— Прийшли кажу.
І справді, перед очима стояв будинок. А я й не помітила. Певно, під монотонний голос мого супутника вся дорога пройшла швидко, як у трансі.
Сама по собі будівля була не краща й не гірша за хатки в нашому селищі. Два поверхи увінчані темним черепичним дахом, декілька віконець і червоні дерев’яні двері, призначені, очевидно, для «входу» і «виходу». Звичайнісінький собі, не видавав своїх секретів і секретів господаря. Та це був лише фасад.
Я відчула себе загнаним у клітку кроликом.
«Це що зараз таке моїм очам відкривається?!»
Будинок Вовка не міг похвалитись акуратністю. Та як не міг!!! Дуже завуальоване твердження,, навіть для мене! Тут жертвоприношення проводили?!
Брудна підлога, уся усіяна його сріблястою шерстю. Чи це краще назвати волосся?
«Скажи, тільки чесно, ти його вичесав чи викашляв? Бо он те ще й мокре. Чого воно мокре?!»
Мої очі з кожною секундою все більше округлювались, а це тільки допомагало шукати нові поклади бруду. Павутину в кожному кутку. Щось чорне он там, добре, хоч трохи далі від виходу. Підлога вся в плямах невідомого походження. І цей різкий запах, що вдаряє в ніс відразу на вході, джерело якого мною виявлено поки не було.
— Заходь давай, не травень місяць. Холодно на порозі стояти.
«ТА Я БОЮСЬ ЯКУСЬ ХОЛЕРУ ПІДЧЕПИТИ!!!»
Вовк заштовхав мене до будинку.
А ось і джерело запаху!!! На кухні лежала дошка для нарізання з останками якоїсь дрібної тваринки, а навколо неї були розкидані шматки хутра. Здається, це колись було кроликом.
«Так люди й перестають їсти м’ясо, доводжу до твого відома, пане.»
— Невдалий день.
Почав говорити Вовк, проходячи до вітальні. Звісно, ти можеш це зробити. Звик уже до хрусту бруду під ногами.
— Про що ти?
— Сьогодні на вечерю всього лише один кролик. Зазвичай у мене є оленина або м’ясо дикого кабана.
Ох-х… Сподіваюся, він їсть м’ясо не сирим… Якщо це так, то я не хочу, більше думати про їжу.
— Слухай, Вовк, може, залишимо кролика на завтра?
Я поставила кошик на стіл у вітальні. Хоч тут було чисто, відносно чисто…
— М? Що це?
— Те, що повинна була віднести вигаданому дядькові.
Я виклала на скатертину хліб і сир. Їх виявилося досить, щоби двоє людей могли наїстися.
— О-о, смачно пахне! Там ще щось є?
— Вино.
— Ну раз ти пропонуєш.
Та звісно, що пропоную. Навіть якщо з кроликом усе нормально і м’ясо не встигло протухнути, я не здужаю зараз готувати. А про вміння Вовка в кулінарному мистецтві теж дізнаватись не хочу.
— Викладай на стіл. Ніж і тарілки можеш знайти на кухні.
«Якщо там є щось чисте.»
— А я поки розпалю комин.
Кухонне знаряддя знайшлось, і дуже швидко: ніж, чиста дошка для нарізання, велика тарілка, під бутерброди, і пара кухликів. Навіщо я взяла два? Їсти, навіть не хотілось, не те, щоби пити. Ще через хвилину сир із хлібом були нарізані й поділені на пари для канапок. Усе, що могла, для цього столу я зробила!
Вовк тим часом закінчив із комином. Стало затишніше.
— Є відкорковувач?
Запитала я, дістаючи пляшку.
— Залиш, зараз сам відкрию.
З цими словами чоловік пішов на кухню. А я знайшла останній інгредієнт до нашого столу. Білий конверт весь цей час ховався в кошику, вдало прикритий продуктами.
З кухні шаруділо. Я почала читати.
«Любий брате, знаю, що ми давно не спілкувались, і це егоїстично з мого боку просити тебе про щось, та ще й у листі, але в мене нема іншого виходу. Не повертай цю дівчину додому, можеш прихистити її, або… Будь ласка, прошу тебе, зроби це для своєї старшої сестрички. Зараз не та ситуація , аби діяти нерішуче. Я вагітна. І вже не можу терпіти це в моєму домі. Будь ласка…
Твоя Марта.
П.С. це для її ж блага.»
— Ого…
Я присіла на стілець.
«То ти ще й була вагітна… Але як би я заважала… Ми не сварились останнім часом… Ми ж і не розмовляли… Отже, для мого блага?… Бути тут і зараз?…
Але стоп. Цей лист, він точно був комусь адресований. Можливо, це я помилилась і звернула десь не там. Та де не там? І все одно. Я вдома небажаний гість. Там би звернула, чи ні. Яка вже різниця. Та й лист цей міг бути написаний про людське око. Якщо мене знайде хтось інший і пожаліє. Лист дає привід залишити мене, а не гнати до родини. Чи відразу не давати прихистку.
Для мого ж блага… Ну чому ти так зі мною? І тато… Він… Він не буде мене шукати? Вона ж знає, що він повернеться, а отже, діє з розрахунком на це.
Ох… Треба було вмерти…»
— Знайшов нарешті!
Вовк так радісно увірвався до вітальні зі своїм цим відкорковувачем, що я не відразу зрозуміла, де знаходжусь. Дивилась на нього розфокусованим поглядом і намагалась прокліпатись, як від затяжного сну.
— Все нормально? Мене ж дві хвилини не було, чому ти знову в якомусь коматозі?!
Вовк почав підходити ближче, що надало ефекту холодної води в лице. Я поспішно прийшла в себе й заховала листа за спину.
— Та все добре… добре. Просто задумалась. Спати хочу, пізно вже, як-не-як.
Він знизав плечима, даючи знати, що приймає мою відповідь.
— Нуу-с, смачного.
— Смачного.
Має ж хоч у когось бути зараз гарний апетит. Я для годиться, аби не посипались запитання «чому не їси?» й «ти що не голодна?», узяла одну канапку й поринула поглядом у вогонь, спалюючи там усі свої навіжені думки.
Мені пощастило, і Вовк швидко впорався з вечерею.
— Сподобалось?
— Угу.
Він встав і потягнувся всім тілом.
— Тепер пішли покажу твою кімнату.
Я спішно схопилась за ним. Спати не дуже хотілось. А от провалитись у темряву й перестати думати я жадала всім своїм єством.
— Нам на другий поверх.
Вовк почав підійматись, а я затрималась лиш на хвилину, аби розірвати лист на маленькі частинки й кинути у вогонь. Нехай горить, разом із моїм минулим.
Мене привели в маленьку кімнатку на горищі, яка нітрохи не в’язалася з образом хазяїна будинку. Вона була… ніби з казки? На невеликому ліжку красувалася клаптева ковдра. На стіні — прикраси у вигляді яблук. Цікаво, вони там висять спеціально, щоби гармоніювати з килимком, який теж зроблений у формі яблука? М’який плюшевий кролик, вінок сердечко на стіні… Від надлишку милих штучок і рожевого в мене голова пішла обертом. Я нічого не маю проти них, але в такій кількості вони почнуть викликати відторгнення.
Вовк спантеличено почухав потилицю, і я зрозуміла, що весь цей час стояла посеред кімнати з відкритим ротом.
— Це, м’яко кажучи, не у твоєму стилі.
— Ми так давно знайомі, що ти можеш судити про мене?
«І то вірно».
Подумала я про себе і знизала плечима.
«Чим би дитя не тішилось…»
— Але ти права, це не моя кімната.
— Як так, дім частково твій?
— Ні. Тут просто жили до тебе, але вже з’їхали… сподіваюсь назавжди.
Щодо закінчення фрази я була не певна, Вовк сказав її дуже тихо, радше для себе, ніж мені. Тому вирішила, що це однозначно не моя справа, принаймні після дня… ой, ночі… знайомства.
— Можеш розташовуватися, не соромся.
— Дякую.
— Без проблем.
— Емммм… А замка немає?
Запитала я в нього, дивлячись на двері. Це наступне, що привертало увагу. На ній не було ні засуву, ні замкової щілини.
— Навіщо тут така розкіш?
За мить його вираз змінився від дитячого нерозуміння, до дорослої зарозумілості.
— Чекай-чекай, боїшся, що вночі зайду на рандеву?
— Не тільки це.
Я почала загинати пальці.
— Боюсь, що знаходжусь у незнайомому будинку посеред лісу. Тебе я знаю найбільше з пару годин. Боюсь, що ти можеш мене вбити. Розібрати на органи. І звичайно, факт зґвалтування теж не відкидаю.
— ХАХАХАХААХАХАХАХАХАХА.
— Та не смішно мені. Дуже вже все складно відбувається, як по маслу.
— ХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХА.
Стало ніяково. Усе ж таки менієґ простягнули руку допомоги. Напевно. Та і від його такого заразливого сміху мої домисли здаються незначущими, а він занадто добросердним для всіх тих речей… чи дурним. Хіба крім останнього…
— Ох, це просто неможливо. Так гості в цьому будинку себе ще не поводили.
— Я не зовсім звичайна гостя.
— Що правда, то правда. Та й зухвалість тобі знадобиться.
Хвилинку помовчавши й перевівши дух після сміху, Вовк продовжив:
— Мала, усе ж доведеться мені довіритись. Хотів би — зробив усе ще в Лісі.
— Точнооо…
Вдарила я кулаком по долоні, наче відгадавши найбільшу таємницю.
— Доказів легше позбутись, і прибирати не доведеться.
«Хоча в цьому смітнику можна все лишити як є, і ніхто не здогадається.»
— Але аргументом проти є той факт, що могли б бути зайві свідки. Усе одно довіри до тебе п’ятдесят на п’ятдесят.
Після цих моїх висновків Вовка вже було не зупинити від нового приступу сміху. Цікаво, додай я ще пару фактів, то не втримався б й почав кататись по підлозі? Та враження що він ображається не було зовсім. Йому не заважають ні мої слова ні я. Здавалось він отримував справжнє задоволення від нашої перепалки. Тому, що б я не говорила, і які аргументи не приводила, на душі було дуже спокійно.
Насміявшись, Вовк поклав мені руку на голову й легенько поплескав, наче намагався витрусити всі грузні думки звідти.
— Ну все, повеселились і годі. Спати погано будеш, якщо багато на ніч сміятись.
«Сміявся тут тільки ти».
— На добраніч, гарних снів.
Після цих слів Вовк підійшов до дверей, відчиняючи їх. І коли вже майже зник за ними, визирнув лиш самою головою й подивився на мене оченятами, у яких чортенята в м’яча грали.
— Якщо ти, звісно, зможеш заснути.
Двері різко зачинились, і я почула кроки сходами.
«Мухахахахахахахахахахахахахахаха».
За пару секунд розкотилось по всьому будинку.
Я й не на таке зараз здатна, пане, а провалитись у сон простіше простого! Швидко почавши знімати речі, була зупинена лиш один раз думкою, що «голою спати не зможу». Забула запитати Вовка, чи немає, у що перевдягнутись. Та й що він міг запропонувати?
У сукні теж не годиться, вона вся в землі, а тут на диво чисто, та й мені ж надалі в цьому ліжку спати.
Усе. Просто залишаюсь у спідньому.
Роздягнувшись, швидко сунулась під ковдру. Раптом ще зайде, цього мені точно не хочеться. Хай сьогодні ця ковдра оберігає мене від монстрів під ліжком і збоченців.
Ех, приємно, нарешті, лягти й дати відпочити принаймні тілу. А думки ще хай трохи поблукають. Якщо не можеш перемогти — очоль. Даю вам свободу. Виривайтесь, плутайтесь, літайте, забувайтесь і знову виринайте. Згадуйте події сьогоднішнього дня, згадуйте образи, згадуйте мій біль. Маму…
Як давно я про неї не думала. Усе жила собі, плила за течією, спробувала закрити ті спогади. Спогади про людину, для якої я завжди була важливою. Яка завжди була на моєму боці.
Вибач мені, за стіну, що я побудувала. За те, що навмисно обходила стороною речі, які про тебе нагадують. А зараз, коли мені самій стало нестерпно погано, звертаюсь до тебе, бо більше нікого не маю. Пробач за те, що ти відчувала себе весь час так само самотньо, як і я зараз.
Робіть, що забажаєте, мої милі вбивці-думки, поки я буду провалюватись у пітьму.
Як… давно… мені не снився цей сон?
І від місяця втікати,
від місця, де я знаю,
що мене вдома чекають
Без повернення…
У ту ніч місяць світив яскраво, пробираючись крізь кожну лісову клітиночку, огинаючи дерева, зачіпляючись за гілки, відкидаючи їх, відкидаючи страх і зупиняючись на мені. Підсвічуючи, освітлюючи все довкола, не покидаючи мене. Не лишаючи мені щастя самотності.
Закривавленими руками я раз за разом втикала блискучий сріблястий ніж у те, що лежало переді мною, у скривавлене тіло. Відчуття було таким дивним, вражало, лякало, але поки я намагалась зрозуміти, його лезо з легкістю занурювалось у м’яку піддатливу плоть. Знову і знову.
З порізу бризнула свіжа кров, обліплюючи осідала на щоках, на руках, на мені.
Заціпеніла.
Не можу кричати.
“Я не могла зробити цього.”
Злякавшись і, щосили смикнувши ніж на себе, лиш звільнила нову порцію червоних бризків, що дощем облили мене з ніг до голови.
Гарячі…
Червоні…
Обпікають…
— А… А-а-а…
Задихаючись підняла очі до неба і відчужено подивилася на місяць. Крізь краплі, застиглі на віях, навіть він здавався червоним…. Раптом хтось торкнувся мого плеча.
— Н-ні-і-і-і-і!!!
Підскочивши побігла геть, гнана невідомою силою, усе так само міцно, стискаючи в руці зброю. Місяць гнався за мною, не відриваючись ні на крок. Скільки б не бігла, він переслідував мене…. Нагадуючи про те, що я вбила…
Кого???
Додати до улюблених