— Дідусь, ти ж там був. У час великої революції… Ти бачив їх востаннє? – сидячи за сніданком, Діна уважно слухала нескінченні історії дідуся.
— Так. Вони були дорослими. Моїми дорослими учнями. Вмілі воїни семибестії, якими їх зробив отой старий деспот, – гортав сторінки газети Милослав, мішаючи цукор у чаї. – Та коли бій Булага та Юрокова скінчився, ми втратили один одного.
— Чому маєток Бурих зачинили? Революція не мала ніякого сенсу…
— Бурі — джерело заздрості. Ті діти сильніші, але були дуже зломлені. Їм не вдалося здолати ту заразу, яка вкрала їх дитинство, – зітхнув Милослав, відклавши газету у сторони, перед тим оглянувши пониклу у думках онуку. – Що?
— Думаю оце ж… Як ти колишніх друзів заразою називаєш, тим часом гнітячи себе за долю дітей, над якими вони знущалися, – сміливо видала свої думки чорноволоса дівчина, але не відводячи погляду з тарілки смажених яєць з томатним соусом.
— Життя має круті повороти, головне у них вписатися. Бурі манили ідеєю вічності. Але їх страх переваги, страх слабості зробила з них вигнанців нашого світу, – розстеливши серветку під тарілкою, він продовжив. – Але людський князь досі сприймає їх холопство. Посадив їх в апараті міністрів. Та потім цей апарат займеться кровавим вогнищем.
— До нас перевели ще одну дівчину семибестійку. Вона дещо звертає до себе уваги. Більш ніж я… Її завжди підстьобують за кроляче обличчя.
— Дурні. Поки не вгледять як ті кролячі зуби будуть рвати гарячу плоть, – з деякою агресією фирунув Мирослав. – Тебе ніхто не чіпає?
— Ні. Та я майже ні з ким не тусуюся, – з посмішкою вимовила Діна, облизавши крихти сніданку з вилки. – Мені вже пора.
— Передавай Саші привіт.
Отримавши теплий поцілунок у лоба, Милослав провів онуку теплим поглядом.
Діна Аркана завжди вважала свого дідуся, Милослава Аркану — героєм. Пройшовши усі тортури революцій, коли семибестій принижували мов брудних тварин, він і досі тримається усією величчю свого клану. Дівчині пощастило родитися у часи великої тиші. Союз Кланів, який з‘явився у супротив правління Бурих, дійсно започаткував деяку стабільність між семибестіями та людьми. Після революції двадцять вісім років тому, все ж з‘явилися позитивні моменти: семибестії почали працювати разом з людьми, відвідувати школи та користуватися усіма можливими послугами. Ніяких переслідувань і хованок. Та за це було прийнято рішення жити по правилах, порушення яких каралося досить жорстоко: проявляти свої магічні здібності дозволялось тільки після заходу сонця, або у районах, виділених для проживання суто семибестійських кланів. Та, як казав дідусь, семибестії давно не вчаться користуватися силою, яка криється в їх жилах. Милослав голова клану «Сірих хвостів» і, скоріш, він останній, хто колись відкривав книги ритуалів, але не заперечував про потужність «вогнища», яке криється у маленькому тотемі сірої миші. Все що вміла Діна — мучатись від запахів, які могла вчути за сотні метрів. Щоб не потерпати від таких нестерпних ситуацій Милослав вчепив їй на ліве вухо декілька сережок контролю. Крутивши їх, можна було на деякий час регулювати здібність.
По часовій стрічці біг другий курс на психологічному факультеті. У школі оточення семибестій було більшим. Деякий час вона ловила ворожі погляди, поки не зустріла Сашу — людську дівчину зі світлим як сонце волоссям і блакитними очима. Можливо, вона і не знала, що погляди Діни не тільки дружні… Але сама Діна тільки мріяла про ці стосунки, кожного разу спостерігаючи, як Саша сюсюкається з черговим хлопцем. Та хто ж не хотів би стати залицяльником забезпеченої красуні з татом — міністром внутрішніх справ з питань семибестій. Хоча своїми багатствами та ніколи не хизувалась. Навіть вчилась трохи старанніше Діни. Може, по скільки, статус не дозволяв пасти задніх?
До університету Діна завжди добиралась єдиним трамваєм, що йшов повз її вулички, де розташувалось «Мишине гніздечко». Шлях тривав аж до кінцевої, а це хвилин п‘ятнадцять трясучки поміж сонних пасажирів. Її ж подругу на навчання підвозив батько, або матір. Дуже рідко коли та добиралася сама.
— Діно! Гей, ти глуха? – глухо почулося за спиною у дівчини, коли та виходила з трамвая.
Озираючись, дівчина помітила світлоголову, що метушилася у виході поміж товпи людей.
— То ти найняла вже цілий трамвайний вагон, кицька, – прищулившись, досить голосно посміялась Діна.
— Йди до сраки – фиркнула Саша, на ходу перевіряючи кишені куртки.
— Перший раз у такій консерві? А де ж батьки? – зустрівши подругу у тісних обіймах, перепитала Діна.
— Якась конференція там… Мали раніше поїхати. Думала я не вмію по ваших бляшанках їздити? – хитро усміхалась Саша, узявши подругу під лікоть.
— На сьогодні мене хвилює лиш одне — моя спортивна форма, яку я не прала ще з того тижня. Не нюхай мене сьогодні.
— А я тебе колись нюхала? У кого з нас потужність сприймання ароматів як у Супермена?
— Супермен так не вмів..
— Навіть він таке не вмів…
Дівчата на мить змовкли, а потім голосно зареготали, тримаючи шлях до навчального закладу.
Діна звісно не мала хвостів, ладнала з навчанням досить вміло, та лекційні заняття були як блювотиння розмазане по стінах аудиторії — бридко, нудно, навіть питання не поставити. Звісно не у всіх викладачів було так, але історія… Та ще й подвійна пара, з єдиною можливістю вийти до буфета, ковтнути кип‘яченого чаю, та повернутися, бо той товстий лупоокий почне свою пісню «про зневагу».
— Ти навіть не записуєш? – здивувалася Саша, хоча Діна рідко коли щось занотовувала.
— Я не хочу тратити сили на його шизу, – бовкнула Діна, пробуючи комфортніше усістись на залишенні пів години пари.
— Далі фізкультура, новий викладач…- прикусила губу Саша, на щось натякаючи.
— Мені плакати від радості? Той не міг нормально нормативи закрити, а зараз і зовсім вмер. Цікаво, як то можна було упоротися, щоб бухнутись з десятого поверху?
— Та різне буває. А може вбивство? – замислилась Саша.
— Кому потрібен був той старий картовий дід? – фиркнула Діна, теж мимо льотом впавши в роздуми.
— Як думаєш, якийсь молоденький? – мрійливим поглядом задивилася на подругу Саша.
— Ой, не починай. Ти спочатку розколупай той любовний трикутник, в який вляпалася, – похмуро прошепотіла Діна, мов зараз ще трохи — напхала б повні очі.
— Та спокійно, – трохи образливо опустила очі Саша. – Тато учора дізнався, – пробуркотіла дівчина.
Діна занепокоєно обернулася до подруги, на хвилину затримав дихання.
— Він не кричав на тебе?
— Ну… забрав декілька кредиток. Та й… Ми не зможемо погуляти приблизно декілька тижнів. Буду допомагати батьковому секретарю.
— Ну, хоча б так, – засмутилася Діна, намагаючись сховати сумний погляд тонкою посмішкою.
Кінець пари був таким, як завжди: товстун щось пробубнів про тупих в аудиторії і одразу кинувся черкати у журналі.
Роздягальня, як завжди, вдаряла своїми нестерпними ароматами. Піт, сморід шкарпеток, надихане після спортивних занять повітря, одним словом – жах. Та куди ж діватися. Ще й брудна форма — комбо.
Та Саша нібито готувалася всю ніч. У неї були дуже гарні, підтягнуті округлі форми. Не кістлява, але і не пухка. На відміну від Діни, яка свої кістки приховувала об’ємним одягом на декілька розмірів більше. Ця краля виражала усю красу своїми спортивними прикидами. Очі Діни не могли відірватися від гарної фігури у спортивних коротких шортах та червоному топі з надписом «З‘їж мене».
— З‘їж мене? – брови Діни зімкнулися у подиві.
— А ти не хочеш мене поласувати? – прокурликала Саша, грайливо залицяючись до подруги.
— Ну… – Діна почервоніла. – Трохи нудить. Іншим разом.
— Відповідаєш, немов мої колишні, – Саша зачинила свою шафу, одразу пішовши у сторону спортзалу.
Група була невелика. Усього чотири дівчини і шестеро хлопців. Багато хто просто пропускав заняття. У залі одразу влупили м‘яча і почалась вистава з трьох дурнів, які навіть і не допетрали, що в дверях, зі свистулькою у роті стояв новий фізвихователь.
Мік звісно чув усю балаканину студентів із кабінету. Він не набагато старший, отож спільну мову можна було б знайти одразу. Та ось не задалось.
— Агов, шановні! – стиснув свисток у зубах, крикнув Мік. – Може по іншому познайомимося?
— А це що? Рожеві сімейки? – огризнувся один зі студентів, все ж поклавши м‘яч на землю.
Мік на декілька секунд замовк, замислившись, чи добрим був вибір надягати рожеву форму? Але типа треба буде ставити на місце.
— Я Микифор Лучанський. Буду викладати у вас цей предмет до кінця семестру, – просто і зрозуміло почав Мік.
— Ну так, може побігаємо? – почувся знову голос знахабнілого хлопця. – Чи нам для початку усім такі файні шортики надягати? – у супроводі реготу своїх друзяк, продовжив насмішки студент.
Відірвавши очі від журналу, Микифор оглянув хлопця.
— От, півні кастровані, – прошепотіла Діна, поглянувши у сторону одногрупників.
— У кінці семестру усі мають здати мені повний конспект з техніки та теорії усіх спортивних змагань. Та…- зробивши декілька кроків у сторону хлопця, – Якщо саме ти не прийдеш у таких шортах на здачу теорії, то скажу твоїй мамусі, що ти смикаєш огірок свого товстого друга у роздягальні, – погрозливим тоном закінчив Мік, спостерігаючи, як краплина поту побігла по підборіддю хлопця. – Отож дружімо, щоб твої семестрові сесії проходили добре, приятелю.
— Ого, – здивувалася Саша. – Він вже мені подобається, – прошепотіла вона на вухо Діни.
— Та щось не дуже, – пробурчала Діна, продовживши спостерігати за новим викладачем, помітивши як різко запах навколо став тяжким, немов тухлим. – Що за маячня, – прошепотіла про себе дівчина, одразу потягнувшись до вуха, щоб поправити сережку.
Поки Микифор намагався вичитати правильно імена студентів, Саша вже встигла промити усі вуха Діні про те, який він весь із себе красень.
— Аркана Діна! – пробудив дівчину від роздумів Микита.
— Я, – чітко відповіла вона, озираючись то на групу, то на викладача.
— Я співчуваю вам… Те що сталось з вашим колишнім фізкерівником — сумна історія. Але програма буде відпрацьована за тим планом, якого ви дотримувались…який мені вручили. Отож, проведемо невелику розминку і почнемо підготовку до здачі присідань з витягнутими руками.
Відклавши усі зайві речі на лавку, Мік вистроїв дві шеренги по п‘ять чоловік. Не дивлячись на усю неприязнь зустрічі, кожен виконував те, що він демонстрував.
Сонце спускалось нижче і вже сліпило усіх з широких вікон, що красувалися аж під стелею, щоб було менше ризику попадань. Мік проводив вже третю пару, і вже було не так важко. Хоча з першокурсниками було легше.
З кожною хвилиною Діна все більше блідніла. Гострий сморід у носі ніщо не могло перебити. Немов туша мертвого звіра десь поблизу почала гнити, заповнюючи все приміщення гидотним смердотою.
— Гей, все добре? – пошепки перепитала Саша, спостерігаючи як подруга постійно відволікалась.
— Та мабуть… Ти не відчуваєш? – звернулась вона до Саші.
— Що?
— Сморід…
— У тебе знову оце? Припадок?
— Мабуть. Дуже тяжко дихати.
— Пане викладач, Діні погано! – несподівано наголосила на весь зал Саша.
Микифор трохи розгубився — перший день, а вже якісь проблеми. Але зібравшись з думками, той обдивився студентку на відстані, запитавши:
— Що трапилось?
— Трохи нудить. Але я можу займатися, це не страшно, – спротивилась дівчина, натягнувши хвору усмішку.
— Паморочиться голова? – Микифор підійшов, узявши дівчину за руку, зразу почавши рахувати пульс.
— Та ні. Це нормально. В мене буває, – старалась відмазатися дівчина, але міцна рука, охопивши за плече, повела у сторону дверей.
— Афаній, – звернувся він до одного із хлопців, – діли усіх на пари, хтось стане утрьох і починайте підготовку до здачі нормативу. Здасте і залишок пари пограймо у баскетбол…або у що вам захочеться.
Навіть поза спортивним залом сморід не вщухав.
— Може деякі вправи тобі не можна робити? Я не перестарався? – винувато та розгублено перепитав Мік по дорозі у свій кабінет.
— Та все добре. Це інколи трапляється, пане викладач, – видавила сором‘язливу посмішку Діна.
— Я відчиню вікно, посидиш біля нього… можливо..
— Та ні! Ви просто не знаєте, – голосніше перебила його студентка. – Ви не перевіряли особисті медичні картки? Я семибестій… У мене є деякі особливості.
На хвилину зомлівши, після слова «семибестій» Мік вже нічого не почув.
— Семибестій? – уточнив риторично Мік, ніби кам‘яним поглядом дивившись скрізь дівчину.
— Щось не так? – підозріло переглянулася з викладачем Діна, трохи відсторонившись.
— Хвилинку, – той відчинив частину вікна, підтягнувши дівчині стільця. – Присядь.
— Я вас не дуже розумію, – збентежено вона опустилася на стільчик.
— Вибач, що цікавлюсь таким… але ти така з народження? – питання Міка ставали дедалі дивними.
— Що за маячня? – абсурд на лиці дівчини трохи лякав.
— Вибач…Діно? Я правильно запам‘ятав? – дівчина кивнула, – Але я вперше зустрічаю семибестійку, – голос перейшов на шепотіння, – Отож це не хвороба, як кажуть люди далеко, поза містом?
— Хвороба? Яка ще хвороба? – вилупилася на нього дівчина з нескінченним подивом. – Навіщо ви мене про це питаєте?
— Ти зможеш мені допомогти? – він опустився на коліна, щось вишукуючи у своєму портфелі. – Вибач, вибач що ось так…просто, я не тільки сюди за роботою приїхав. Мені потрібна допомога, – знайшовши невеликий футляр, Мік вийняв з нього невеликий ланцюжок, с кулоном у вигляді червоного кристала. – Ти не знаєш, що це? Воно…- замовлявся час від часу Мік, – Він незвичайний.
— Я не знаю, що це таке, – правдиво наголосила Діна, не приховуючи свого недовольства.
— Я теж семибестій, – наприкінці все ж видавив з себе Мік.
— Вибачте, я вас не розумію, і, гадаю, мені вже краще. Я піду, – небоязко студентка встала і стрімко подалася до зали, з бажанням більше не перетинатися з цим дивним типом.
Мік щосили стиснув кулон, проялавшись собі під ніс. Мов дике створіння, він зараз показав себе, ніби псих з манією. Та час повертатися і закінчити заняття, навіть з обличчям ідіота.
— Тобі вже легше? – поцікавилася Саша, щойно Діна підійшла.
— Він довбаний псих. Але я в нормі, – зітхнула дівчина, одразу засмутившись, коли Мік теж повернувся до зали.
— Він дуже турботливий, – посміхнулася Саша, не помітивши стурбованості подруги, яка тільки стиснула губи у короткому «угу».
Після занять потрібно було ще відвідати куратора, якого прийшлось чекати занадто довго. Та все ж вона прийшла, за двадцять хвилин сповістила усі важливі новини університету і знову втекла. Така людина. Діна і сама не проти вже втікти з цього місця, але Саша зачепилася у деканаті, бо ще й була старостою групи.
— Гей, Діно, – гукнула її з краю коридору.
Діна озирнулась і мурашки знову піднялись по ногах. Невже він знову почне заливати якусь дурню?
— Діно, я перепрошую за те, що відбулося сьогодні, – підійшовши досить близько, Мік знову засвітив у пальцях той червоний кулон.
— Та нічого. Можливо, ви ще щось хотіли запитати? – терпеливо, але з ноткою страху запитала Діна.
— Я міг би підвезти вас додому?
— Не треба. Я сама.
— Розумію, я лякаю, але мені немає до кого звернутися, – він передав їй кулон, сподіваючись що вона з ним не втече.
— Навіщо це мені? – розгублено вона навіть не дивилася на прикрасу.
— Якби ми могли поговорити наодинці. Але знаю, ти проти. Не хочу, щоб це все здавалося якоюсь небезпечною маячнею, яка б тебе лякала, – занепокоєно він озирнувся по сторонах і продовжив. – Я подолав сотні кілометрів до центру, щоб знайти допомоги. Я семибестій. Але проживши усе життя з людьми, не знаю, що з цим робити надалі. А цей амулет — єдине що може контролювати мої здібності.
— Я розумію, зараз багато поодиноких семибестій. Та можна просто подати заявку на захист незалежних…
— Сила! – перебив її Мік.
— Сила? Ви про «вогнище»?
— Як навчитися нею користуватися?
— Вже як років двадцять семибестії не вчаться використанню «вогнища». Можливо у деяких великих кланах, де передаються знання з покоління поколінь. Але я нічим не зможу допомогти.
— Якщо зараз, ми трохи порозумілись, то можливо було б зустрітись десь, та трохи обговорити це? – Мік забрав прикрасу з рук дівчини та поклав до кишені.
— Що надалі вас цікавить?
— Все.
У голові дівчини пробігло багато варіантів відповіді. Вона бачила у його поведінці серйозну схвильованість, тому визнала, що це дійсно могло бути важливо. Думки зупинились на єдиному:
— Я поговорю з дідусем. Він голова нашого клану. У нього більше знань у цьому, – вона дістала з сумки шматок аркуша, а за ним олівець, нацарапавши номер телефону. – Це мій номер. Знайдете у месенджері. Напишіть зранку, десь до восьмої.
В цей момент Саша випала з деканату в обіймах одного з її залицяльників, щось прошепотіла тому на вухо і підстрибом попрямувала до Діни.
— Добре, сподіваюсь не забуду. Завтра у нас занять немає, тому до ранку, – кивнув Мік, залишаючи обох дівчат.
— Я відчуваю щось «нечисте» – затанцювала бровами Саша, проводжаючи нового викладача лисячим поглядом.
— Ти дурна? – обурилась Діна, одразу потерши почервоніла щоки. – Запитав як я себе почуваю. Коли вже ці проблеми закінчаться. Я зовсім не контролюю свій нюх.
— Ти ж у нас миша… а миші мають чути небезпеку, – Саша протягнула подрузі декілька аркушів. – Роман дав відповіді на майбутню контрольну з соціології. Погодься, іноді непогано мати зв‘язки з такими хлопцями.
— Ну тільки якщо не диванні, – закотилася очі Діна, запихуючи аркуші в сумку.