Спочатку він почув тихий спів птахів і шелест листя. Потім схопився за голову від болю, що нібито розколював її на частини. І лише тоді зміг відкрити очі. Спершу під погляд потрапили невисокі дерев’яні стіни, що ніби куполом сходились до центру. По кутках висіли трави, що заповнювали простір приємним запахом. Подушки під Рубіо були такі м’які, що перший час він геть не хотів підводитись. Та ще й в цей час повернулися спогади, і думки почали жалити і так нездорову голову. Він натягнув повище одіяло з цупкого льону, ховаючись від всього, що чекало його попереду. А чомусь здавалося, що чекало його ще багато. Щось штовхало його, вимагаючи піднятися, вияснити нарешті про все, що відбувається, але інша сторона, яка ще з тиждень тому ходила по пабах аби забутись, хотіла знов повернутися до старих звичок: відкласти все на потім, напитися або хоча б заснути з надією не побачити жахливе сновидіння. Під теплим одіялом нагрівалося і його тіло, і Рубіо раптом згадав, як так само, закутавшись в ковдру по самі вуха, лежав біля матері, поки та розповідала про таємничі лабіринти гномів, про жорстокі гірські річки Нортленду, про нього самого, на королівському престолі. Спати більше не хотілось, але вставати теж. Він не знав де був, бо останнє що пам’ятав, це чиїсь сильні руки, що кудись його несли, коня під собою, з якого у рідкі хвилини свідомості він силився не злетіти, чиїсь крики, незрозумілі слова, напевно на ейкус-ільському, м’які ніжні руки.
Зір залило неочікуване світло: хтось зайшов до нього, а надворі сяяло сонце. Рубіо нахмурився від цього, трохи виглядаючи з під свого сховку, все ж хотілося знати хто заходить до нього, раптом це ворог. Зараз Рубіо цьому б не здивувався.
– О, ви вже прокинулись. – видихнула дівчина кентавр. Вона низько вклонилася йому, схиляючи голову з якоюсь прикрасою, що закріплювалася напевно десь на потилиці і висіла на чолі.
– Де я? – неохоче запитав він хриплим голосом.
– В Ель-Аламейні, столиці Ейкус-ілю.
Рубіо здивувався.
– Скільки минуло часу відколи мене знайшли? – напевно мусило пройти не менше тижня якщо вони дісталися від берегу моря до самої столиці.
– Дев’ять днів, пане. Шість з них зайняла дорога до столиці, яку ви майже весь час провели непритомним, і три дні ви лежали тут, також рідко приходячи до тями. Ви…напевно блукання на самоті в морі дуже виснажило вас…– зніяковіло додала вона. Рубіо раптом подумав, що це мусило бути не лише море.
– Ти…ти лікарка? – спитав він, дивлячись на характерні татуювання на її руці. В Ейкус-ілі кожен був настільки відданий своїй справі, що як тільки чогось в ній добивався, йому робили татуювання: вчені чи астрономи набивали певні сузір’я, дивлячись на те, чого вони досягли, воїни мали місяць або зорі, вчителі – галактику Жовтого сяйва, а лікарі певні планети, чим більше ви досягли, тим більшу планету носитимите на своєму тілі. Цього Рубіо навчали на уроках культури, але лише за його проханням: у звичайних школах на цих заняттях викладали лише культуру Популюсу. На зап’ясті дівчини, що стояла перед ним була набита Деметра,одна з найменших планет їхньої сонячної системи.
– Всього лише учениця. – смиренно промовила вона.
– Хіба в учениць можуть бути татуювання?
– Перше татуювання тобі набивають, коли ти виліковуєш когось від важкої хвороби, або наприклад, медикам, що були на полі бою. Хоча останній бій був років зі сто тому, оскільки воєн з пір Великої війни, як ви знаєте, не було. І я не думаю, що скоро будуть.
Рубіо був схильний не погодитися з нею. Все ж в одній країні мир уже порушився, хто стверджує, що не порушиться і в інших? Але дівчина викликала в ньому захоплення. На вигляд вона була не старша нього, можливо навіть молодша, тобто не більше вісімнадцяти. В такий вік вже врятувати комусь життя…Рубіо не міг не захоплюватись і не заздрити: він ж міг лише руйнувати все. Струснувши головою, він знов відігнав непрохані думки. Але згадки про стан його країни змусили прийняти те, що Рубіо не може ховатися більше: якщо він так хотів комусь допомогти і щось виправити, потрібно було починати діяти.
Він почав злазити з ліжка, але трохи похитнувся він незвички. Надто багато часу так пробув, без тями. Дівчина кинулась до нього і, схопивши за плечі, допомогла піднятися.
– Ви вже майже здорові, слабкість скоро мине.
– Мені треба зустрітися з кимось з Ордену.
– Спочатку вам треба прийняти ванну і чогось з’їсти.
Гарячі руки дівчини відчутливо палали на його голій шкірі: він спав без сорочки, лише в нижніх штанах. Рубіо хотів було не посперечатися з нею, але твердий погляд темних зелених очей говорив, що навряд чи в нього вийде. Тому він лише зітхнув і дозволив вивести себе на двір з того, що виявилося купольно подібним дерев’яним шатром. Він знав, що кентаври жили в таких. Для сімей вони будувались більшими, той, в якому він, очевидно, провів останні три дні, був спеціально для хворих, з лікувальними травами, спокоєм, бо поставлений далі він інших, і шатром з ванною недалеко.
Всередині трудились ще декілька кентаврів, два хлопчики і дівчинка. Рубіо раптом зрозумів, що на уроках культури йому не розповідали про банальні господарські речі з життя кентаврів, але навіть без цього він міг зрозуміти, що кругла дерев’яна баня чи м’яке ліжко, в якому він прокинувся, були кентаврам ні до чого. Їх поставили спеціально для нього? Ці думки змусили червоніти. Шатер був заповнений парою від гарячої води і запахом якихось мил. На низеньких столиках лежали рушники і якась тканина.
– Це вам аби одягнутися. В нас не знайшлося одягу, як із Популюсу, але сподіваємо вам підійде і це. – промовила юна лікарка, яка, поки вони йшли, назвалась Лірою.
– А мій одяг?
– Він виявився розірваним і надто зіпсованим, ми не змогли нічого з ним зробити.
Напевно під час падіння з корабля він зачепився за щось, та й декілька днів у відкритому морі, не принесли тканинам користі, зрозумів Рубіо.
– Ми раді надати вам стільки часу аби відновитися, скільки вам потрібно, але старійшини з королем уже чекають вас.
Кентаври, які готували йому ванну, вийшли. Рубіо кивнув, і Ліра, поклонившись, теж пішла. В шатрі було тепло, пар осідав каплями на шкірі, зволожував волосся, від чого те трохи закручувалося. Рубіо скинув залишки одягу і заліз у гарячу воду. Вона лагідно пестила його втомлене тіло, а запахи, здається, знімали головний біль, що нарешті почав відступати. Він відкинувся головою на борт і нарешті розслабився. Було приємно хоча б на час забути про деякі тривоги. Але Ліра попередила, та й сам Рубіо це розумів, що він тут не для того аби відпочивати: в світі коїться щось дивне, страшне, щось, що він не може ігнорувати, як ігнорував усі проблеми колись. Ця проблема не вирішиться сама собою, тут треба було докласти зусиль. Сподіваючись, що втратив не надто багато часу, він виліз із ванни. Вода стікала на підлогу, що холодила стопи, вона капала з світлого волосся до низу, найбільш відчайдушні краплі хапалися за кісточки на ікрах ніг, перед тим як все ж розчинитися у дереві. Більшість крапель Рубіо стер сам, проходячись лляним рушником по ніжній шкірі. Тканиною, яку він мав одягнути, була набедрена пов’язка, яка скріплювалася на плечах двома брошками у вигляді зірок і спадала униз сукнею, наче в популюських графинь. Його власні важкі чорні черевики, які, виявляється, вціліли, до цього образу геть не йшли, але в лісах Ейкус-ілю були б дуже доцільними. Та й відкриті ноги, що було аж ніяк не звично для нього, не доставляли комфорту. Рубіо навіть боявся аби пов’язка, коли він рухатиметься, не злетіла, відкриваючи всім те, чого не мала б. Але коли він вийшов, несміливо направляючись повз містечка, що розкинулось навкруги, тканина трималася крепко і, здається, не думала спадати, навіть якщо він почне стрибати на місці. Ліра знов зустріла його, і кивнувши головою, повела повз інші шатра, біля яких гралися діти, а дорослі готували на вогнищах їжу. Біля одного шатра, значно більшого за деякі, маленький кентавр розсікав повітря дерев’яним мечем, якась жінка, проходячи повз нього, погладила його по голові, а потім кинула щось у казан на вогнищі. З хащі лісу, посміхаючись, йшов чоловік кентавр, він ніс у руках двох зайців, і інша дитина, залишивши іграшки, з якими гралася, кинулася до нього в обійми. Так у Кентаврів виглядала сім’я: взаємна повага, що проявлялася у тому, як чоловік поцілував жінку, підійшовши до неї, у гордому погляді, що вона кинула на нього, у дітях, що вже з дитинства обирали ким будуть в майбутньому: вченим, мисливцем, лікарем чи воїном… Їм давався вибір і батьки всеціло підтримували його. Рубіо хотів того ж у його сім’ї. Але це Ейкус-іль славився своєю повагою до поняття “сім’я”, у Популюсі воно значило лише спільну кров, особисто у його сім’ї, дававшу право колись сісти на престол, забираючу можливість вибору. Коли вони підійшли до найбільшого шатра, яке сьогодні бачив Рубіо, Ліра вклонилась і пішла геть, а він, уже почавший нервувати, зайшов усередину.
В шатрі стояв великий прямокутний стіл, у центрі якого стояв кентавр з нетипічним цьому народу золотистим волоссям. Сорочка на ньому була світлого зеленого кольору, з тісно зав’язаними стрічками на грудях та короткими рукавами. Волосся закріплювалося шпилькою на потилиці, а на шиї блистіло татуювання: яскраве жовте сонце. Воно дало зрозуміти, що перед ним стояв король Ейкус-ілю, Сіріус Полярний. Рубіо тут же низько вклонився, затуляючи обличчя волоссям, що почало відростати.
– Не треба цього, піднімися. – заговорив приємний владний голос. Рубіо піднявся, оглядаючи інших присутніх, що так само уважно вдивлялися в нього.
Цими іншими були старійшини, що разом із своїми королем складали раду. Усього їх було семеро. Рубіо дивився на незнайомі обличчя, але раптом зрозумів, що когось він все ж знає. Хадор, прийомний батько його найкращого друга, кинувся до нього, як тільки побачив, хто зайшов. Трохи нахилившись через високий зріст, кентавр міцно обійняв Рубіо, поки той так і стояв ошелешено.
– Я радий, що ти живий. Коли ваш корабель не прибув вчасно, ми думали, що потерпіли поразку в нашому плані. Толіман ніколи б зі мною не заговорив, якби дізнався, що ми не врятували тебе.
– Але ми не врятували його…– тихо сказав Рубіо і побачив, як радісне обличчя Хадора потемніло.
– На війні неможливо без втрат, кентаври як ніхто це розуміють. – Рубіо чув у голосі Хадора браваду, коли він заговорив через хвилину, але не став вказувати на неї. Замість цього запитав:
– На війні?
Харод нарешті відпустив його і відійшов до інших, тим не менш запрошуючи Рубіо й самому пройти далі.
– Так, як би це не було прикро, але повернувшись, крійці почали війну. Ми не можемо сидіти, склавши руки.
– Але війна, як ви сказали – це втрати, чи не можна обійтися якось без неї?
Інший кентавр, з довгим темним волоссям і татуюванням місяця на плечі, сказав:
– Те, що крійці напали на Популюс, лише початок, скоро вони прийдуть сюди, і Ейкус-іль стане лише першою державою, яку вони спробують захопити.
– Чому ви думаєте, що вони прийдуть сюди? Популюс одна з Великих імперій, одна з найбагатших країн, можливо їм буде достатньо? – спитав Рубіо, хоча й сам розумів, що скоріше за все кентавр правий. Але ж надія помирає останньою.
– Минулого разу коли вони з’являлися, то бажали захопити весь світ, чому їх цілі мали змінитися зараз?
Рубіо помовчав.
– І що ж ви плануєте робити? Наскільки я встиг дізнатися за час на кораблі, крійці могутні воїни, а їхня магія робить їх майже безсмертними. Ви не зможете сидіти тут і очікувати їх приходу.
Цього разу заговорив ще один кентавр, с тим самим тату, що і у першого, але набитим на грудях, що не приховувались сорочкою.
– Ми й не будемо просто чекати. Приготуємо пастку, підготуємося до їх приходу.
Рубіо похитав головою.
– Ви ж маєте розуміти, що цього не достатньо.
Знов заговорив Хадор.
– Ми знаємо. Ти ж уже чув правду про те, як була виграна Велика війна?
– Так, з допомогою чаклунів.
Харод кивнув.
– Ми думаємо, що Деспар, це правитель крійців, напав спершу на Популюс, бо вірить, що там знаходиться той, хто знов переможе його. І він не помиляється, така людина справді є.
– І хто це?
– Ти.
– Що?! – Рубіо мало не засміявся, але подумав, що не варто цього робити перед правителями чужої держави.
– Зірки пророкували твою появу ще сто років тому, Орден був створений, щоб захистити тебе, коли прийде час.
– Зірки можуть помилятися. Цьому має бути доказ.
– Зірки не помиляються і не брешуть. – відрізав кентавр з місяцем на плечі. – У тобі має бути щось, що подіє проти крійців. І коли ми використаємо це, то переможемо у війні, як і колись.
Кентавр говорив з впевненим і твердим виразом обличчя, Рубіо перевів погляд на інших, і побачив там те саме. Лише у двох парах очей читалося щось, крім рішучості: Хадор і король дивились на нього з співчуттям.
Рубіо відчув тривогу і страх: вони вірили у нього, як Толіман, як матір, як сестра. Скільки ще було таких: тих, хто готовий був покластися на нього, перекласти на нього відповідальність? Ту, якої він боявся. Він дивився на них і хотів проклинати – за те, що вірили у нього, коли сам він цього не робив. І водночас не хотів підводити, бажав захистити. Можливо, в ньому все ж були якісь риси майбутнього короля.
– Я зроблю все можливе, аби допомогти вам та іншим, аби врятувати мою країну. Але я не думаю, що я той, хто вам потрібен. Не сподівайтеся на мене надто сильно. – Рубіо знав, що це прозвучало надто нахабно, але він не хотів їм брехати. Замість злості чи розчарування, яких він очікував, тепер більшість дивилася на нього з розумінням.
Хадор повернувся і заговорив до нього.
– Чому ти так впевнено вважаєш, що не особливий?
– Тому що це правда. Я хороший воїн, але є кращі. Я вмію логічно думати, але є люди, які знають більше за мене. Я…– він мало не сказав:” постійно тікаю від проблем, запиваючи їх елем і чужими дотиками”, але вчасно замовчав. – Не знаю, чому зірки так думають, я не особливий.
Він знав, що говорить правду. І знав, що як мінімум Хадор і Сиріус в неї вірили.
– Ти, можливо, й ні. Але як сказав Антарес, – він кивнув на кентавра з місяцем на плечі і впертим поглядом молодого обличчя. – Зірки не помиляються. Щось тут є, змирись.
Рубіо похитав головою.
– То який ваш план зараз?
Наступні декілька годин пройшли в розжовуванні плану оборони. Кентаври не знали, коли нападуть крійці, але були впевнені, що скоро, пройшло й так більше двох тижнів після їх приходу. Головна небезпека була загрозою підпалу. Ейкус-іль знаходився повністю в лісах, і самі будинки були зроблені з дерева. Якщо спалахне пожежа, вогонь зробить всю роботу за крійців і повністю знищить Ейкус-іль.
– Але ж ви мали передбачити це, обираючи таке місце проживання? І у вас ніяких заходів безпеки? – недовірливо спитав в якийсь момент Рубіо.
– Звісно вони є. Вся деревина, з якої ми будуємо наші будинки обробляється рідинами, що захищають від загоряння. – пояснив Хадор.
– В чому тоді проблема? Це значно знижує небезпеку пожежі.
– Ти забуваєш про ліси. Все ж таки дерева повстю оточують нас, ліс густий і полум’я буде поширюватися дуже швидко, піднімаючи серед населення паніку. Та й наші домівки це не лише стіни, є ще різні тканини і тому подібне, вони загоряться, і тоді навіть негорюча деревина не особливо допоможе нам.
Рубіо разом з іншими усиленно придумував вихід. Єдина можливість була в тому, аби не дати крійцям навіть підійти до лісу. Якщо вони прийдуть зі сторони Популюсу, то спершу потраплять на пляж, що тягнеться на сотні кілометрів, а вже далі до лісів. Але тут була й інша проблема, яка полягала в тому, що пляж це відкрита місцевість, а крійців все ще називали “темними воїнами”, непереможними. В такому місці кентаври довго не вистоять.
– Чому ви не попросите допомоги в когось іншого? Хоча…якщо в нас так мало часу, то вони просто не встигнуть прислати свої сили, так? – хтось з старійшин кивнув. – А Славія? Вони найближчі до нас, а отже встигнуть прийти на поміч. Якщо ви разом з славіанцями закриєте їм дорогу, крійці не пройдуть.
– Подумай сам. В Великій війні крійці воювали на стороні Славії і Субмарину, на нашій стороні було три великі держави, в нас завжди була сильна армія, але наша сторона все ж почала здавати їм, як ти думаєш, чи справді ми витримаємо зараз?
– Вони справді настільки сильні? – видихнув Рубіо. Кентавр, що звертався до нього, кивнув. Рубіо показав на папери, розкладені на столі: карти, планування, списки. – Тобі який сенс у цьому всьому? З славіанцями шанс все одно буде більший, хоча б якийсь.
Хадор розпачливо похитав головою.
– Славія воювала на стороні з крійцями.
– Сто років тому.
– В нас є підстави вважати, що за ці сто років нічого не змінилося.
Рубіо не став питати, що то за підстави. Він згадав як Морена не заперечувала, коли Альтаїр не надто добре говорив про її країну, як вона оминала розмов про своїх богів. Якщо Славія справді була на стороні крійців, то покликавши їх на допомогу, кентаври лише заженуть себе у пастку. Через декілька годин голова Рубіо розривалася від думок, варіантів, можливостей, кожна з яких після хорошого обдумування, відкидалася. Єдиним планом, що постав перед їх очима і вистояв всю критику, була можливість загнати крійців до річки, де обрубити міст і тим самим перекрити їм хід до лісу. Але й це план май свої невирішені питання: як це зробити? Як перейти той міст, не втративши своїх воїнів, і вчасно обрубити його? Річка А́льбін була глибокою і з сильною течією, але де гарантії, що крійці все ж не знайдуть шанс перемогти стихію? Ніщо не обіцяло, що цей план спрацює. Це було божевіллям. Рубіо так і сказав старійшинам.
– Ми знаємо. – посміхнувся Хадор. – Але в нас все ще є ти. Послухай, якщо Деспар вважає, що той, хто має перемогти його з Популюсу, то можливо, він думає, що це ти. А отже скоро прийде по тебе. Якщо план не спрацює, ти будеш тут в небезпеці, тож тобі варто піти. Ми дамо тобі супроводження, аби впевнитись, що з тобою нічого не трапиться, але воно буде не надто велике: можливо деякий час тобі варто буде приховувати свою особистість.
– Чекайте. Піти і залишити вас на одних на полі бою? Я теж хочу битися.
– Якщо план спрацює, битви майже і не буде. – спокійно сказав Кастор, той старійшина з татуюванням на серці і голим торсом, Рубіо вже встиг познайомитися з усіма.
– Але я всеодно не можу просто піти, поки ваш народ буде в небезпеці.
Король Сіріус мовчав майже весь час, що вони були тут. Він говорив рідко, частіше просто спостерігаючи, а коли переривав своє мовчання, то слова звучали чітко і по суті, відверто і рішуче. Він заговорив так і зараз.
– Залишишся оберігати наш народ, ризикуєш втратити свій. – його фіолетові очі, ще більш пронизливі ніж, наприклад, Альтаїра, дивилися на Рубіо спокійно, аж ніяк не зверхньо, хоча кентавр і був королем, якого любити і поважали, а Рубіо принцем, якого виганяли з пабів. Слова його пройшлися ножем по серці. Він хотів залишитися тут, допомогти, але його власні люди, яких він любив, не дивлячись на своє небажання правити ними, були зараз одні, поки ними заправляв чужак. Рубіо зітхнув.
– Навіть якщо я піду, як я допоможу своїм людям? Вони в Популюсі, а я тут. Один.
– Але ти обраний зірками. Вони з тобою, тобі треба лише вірити в них. – Сіріус трохи посміхався.
Рубіо мало не почав кричати на нього. Але його перебив Хадор.
– Послухай. Вийшовши з Ейкус-ілю, ти звісно не підеш аби куди. Що, як в тебе буде можливість допомогти не лише нашому народу чи своєму, і ця можливість буде більша, ніж якщо ти залишишся тут?
– Про що ви?
– Деспар довгожитель. Він правив своєю армією ще сто років тому і править зараз. Ось чому його народ такий вірний йому. Але уяви, що буде, якщо вони залишаться без ватажка?
– Або вони розійдуться, або знайдуть нового. За сто років напевне з’явився хтось, хто захотів би зайняти місце Деспара.
– Можливо. Але я думаю, що коли народ побачить свого мертвого ватажка, який вів їх стільки часу, який за деякими словами, був тираном і абсолютним правителем, народ не знатиме що робити далі, без нього. Принаймні перший час, але нам цього вистачить.
– Ви знаєте як вбити Деспара? – запитав Рубіо, відчуваючи як серце прискорюється від надії, від можливості, що лежала так близько.
– Ні. Ми не знаємо. Але знаєш хто на цьому континенті теж довгожитель? Ельфи. Зокрема їх цар, А́етас. І як повідомили нам наші розвідники, він точно знає як вбити Деспара.
Можливість лежала далі, ніж думав Рубіо. Вона лежала на іншому кінці континенту, в країні посеред лісу, за тисячі кілометрів від дому. Але надія була ближче, вона була в очах Хадора, що нещодавно втратив сина, сяяла на обличчях інших старійшин. І вперше за довгий час, Рубіо відчув бажання йти вперед, а не тікати. Тож коли Хадор чітко, на весь шатер промовив: “Ти підеш до Ельфавії, ти знайдеш спосіб перемогти ворога”, він лише торжественно кивнув, а коли глянув у очі Сиріуса і побачив там віру, вона ненадовго спалахнула в ньому самому.
Рубіо спирався на дерево, спостерігаючи за зорями. Він завжди був слабким до цих яскравих точок на тлі темноти, міг годинами стояти так на своєму балконі чи у вікні башти. Нічне небо в Популюсі здавалося йому чарівним, але у кентаврів не дарма однією з основних справ була астрономія, вони не дарма усім серцем вірили у передбачення зорей: тут небо було не просто чарівним, воно було майже нереальним, чимось, чого не може бути в їх жорстокій реальності. Але воно було. Білі цятки, що то купками, то одиночками розкинулися на чорноті, як розсипана сіль. Тут вони зливалися у хороводи, формуючи сузір’я, вони заворожували, гіпнотизували, не дозволяли відвести погляд. А ще викликали спогади. Які, в свою чергу, тягнули за собою смуток. Нічна прохолода торкалася оголених ніг і рук Рубіо, посилаючи по ним мурашки, що швидко швидко бігали туди сюди. Напевно, треба було повернутися до шатра. Треба було піти на вечерю, до якої Ліра закликала його ще з годину тому. Варто було піти і подякувати їй за лікування, бо, як він дізнався, це саме вона зі своїм учителем були відповідальні за його фізичне відновлення. Але небо, спогади і фантомний сміх не відпускали, майже прикувавши до того дерева, де він стояв. Можливо, варто було піти і знов заснути, знов спробувати втекти. Але нічого робити не хотілось: лише стояти отак, переводячи свій погляд туди, де щойно впала зоря. Нарешті відволікли його чиїсь кроки і хрускіт гілок. Рубіо здригнувся і різко повернувся до підійшовшого.
– Пробач, я налакяв тебе? – тихим розміреним голосом спитав король Ейкус-ілю, коли Рубіо застиг, побачивши його. Рубіо схопився і тут же став кланятись: так їх ще з дитинства вчили ставитися до чужих правителів. – Ти знову за старе, здається я уже декілька разів сказав тобі не робити цього. Ти рівний мені, не маєш кланятись.
– Ви король, а я лише принц.
– Ти майбутній король.
– У мене є брат і сестра, які точно більш заслуговують цієї посади, а мою країну буквально за один вечір захопили загарбники. Не думаю, що я скоро стану королем.
Сиріус пильно подивився на нього поглядом фіолетових очей з під світлого волосся.
– Ми сьогодні гарно попрацювали, ти добре показав себе: говорив справді розумні речі, давав непогані ідеї. В тебе є амбіції, але ти не розкриєш їх з всією тією злобою до себе.
Рубіо не відповів, подумав лише, що злоба це не зовсім підходяще слово. Толіман у своєму листі назвав це ненавистю, це було ближче.
– Ти ж хочеш знати відповіді? Тобі було недостатньо того, що ми розкрили тобі на засіданні. – не звернув уваги на його мовчання Сиріус. Рубіо промовчав знов, але цього разу під його тишею розумілась згода. – Тоді ходімо зі мною.
Король Кентаврів розвернувся і пішов кудись, а Рубіо, лише секунду подумавши, поспішив за ним. Довелося піднятися по пагорбі, що був повною неочікуваністю тут, де всюди, здавалося, були рівнини і дерева. Дорога зайняла набагато часу, хвилин десять, і ось перед ними почав з’являтися високий шатер. Він відрізнявся від інших, бо був зроблений із скла, а не дерева, як усе інше в країні. Рубіо зайшов усередину за Сіріусом і захоплююче видихнув. По-перше, скло було таким, що зсередини дозволяло бачити усе, що відбувається назовні, і звідси відривався вид на чарівний кентаврський ліс. Але з зовні, як він бачив, роздивитися, що відбувалося у самому шатрі було неможливо. Але не це найбільше вразило його. На столах в шатрі лежали різні карти: намальовані руками, вони зображували всі ті цятки на нічному небі, вони відслідковували сузір’я, показували планети, інші галактики, і Рубіо щиро не розумів, як це все можно було дослідити. Окремого захоплення заслуговував факт величності нашого Всесвіту, і мізерності істот Ікару, їхньої планеті, яка для нього була страшно великою, а для всесвіту – маленькою частинкою невпинного механізму.
– Вау, це…в Популюсі я міг би лише мріяти про таку кімнату. – не приховуючи захвату висказав він. Сиріус посміхнувся.
– Це один з наших центрів дослідження. Тут ми спостерігаємо за зорями і планетами, аби не впустити якісь зміни. І тут ми…слухаємо їхні застерігання.
– Зорей?
Кентавр кивнув.
– Зорі можуть багато чого показати нам, Рубіо. Головне лише вірити.
– “Бо зорі можуть багато чого, але без віри вони… ніщо? “– процитував він знайому фразу.
Сіріус посміхнувся знов, цього разу зі схваленням і розумінням. Він відвернувся від Рубіо, а повернувшись, тягнув за собою столик з телескопом, накритий синьою тканиною. Він підсунув цей столик до віконечка, і з хвилину налаштовував телескоп.
– Хочеш дізнатися відповіді? Це покаже їх тобі, але лише якщо ти готовий. Зірки не показують нічого просто так, їм потрібно знати, що ти зможеш зробити щось з цими знаннями.
Рубіо почув неозвучену фразу: якщо збираєшся тікати, закриваючись від проблем, не дивися. Цей король, з найбільш пронизливими очима, що коли-небудь бачив Рубіо, знав саму його боягузливу суть, міг бачити її там, де вона ховалася. Але Рубіо не хотів бути такою людиною. Він ступив до телескопа і рішуче заглянув до нього.
Спочатку перед очима були лише зорі. Неймовірні, зачаровуючі, але лише вони. Аж поки темнота неба не почала проковтувати їх, затягуючись, і тоді він побачив вже знайомий морок. Але й той змінився через хвилину. Він знов почав розтягуватись, але замість того, аби дати йому знов насолодитись виглядом яскравих зірок, показав звичайне небо посеред білого дня. В ньому яскраво світило сонце, хмар майже не було, вони поступалися літній спеці. Зелені дерева лише трошки хиталися від вітру, передаючи між собою плітки. Видіння насилало спокій і відчуття дому. Ось почали виднітися будинки міста, море і на диво пуста пристань. Лише кораблі хиталися на ній, залишені людьми. Показалися перші башти замку: Камланський палац зачаровував своєю величність. За наполяганнями колишньої королеви замок був одним цілим з природою, що розросталася навколо: по білих кам’яних стінах стікали донизу завитки зелені, знизу розкинулися кущі різноманітних квітів, над якими гули бджоли. Рубіо ніби опинився там, біля рідних стін, вдихаючи свіже повітря, слухаючи шум вулиць, шум замку, що й сам здавався живим через всі ті сплетіння рослин. Але була одна відмінність, яка трохи відтісняла відчуття рідного і свого. Рубіо зрозумів і побачив її не одразу, але коли все ж помітив, у грудях щось застигло. Перед палацом розкинулася площа. Вона завжди була людною: то слуги бігали по ній у виконанні обов’язків, то горді солдати, що спішили на тренування, навіть торговці, що привозили різні тканини, продукти чи вина, що потім підуть до королівської кухні. Площа завжди була людною, але найбільш шумною вона здавалася, коли там відбувались якісь зібрання: референдуми, суд, свята. Саме на цій площі коронували б Рубіо, якби він все ж зійшов на престол. Він би вийшов до входу в замок, аби бути на рівні зі своїми людьми, а один з королівських радників надягнув би на нього корону. Люди б стояли на площі і аплодували. Коли ж відбувався суд, король виходив на балкон разом з представниками королівства, а злочинців тримали внизу, в путах на руках. Навпроти за столом сидів Справедливий Суд, що складався з п’яти людей, народ теж був би тут, і мав право впливати на вирок, якщо тільки злочин, що був скоєний не мав за своє покарання смертний вирок. Так бувало рідко, бо злочинів таких було небагато: державна зрада, згвалтування, педофілія чи щось подібне, і звичайно, використання магії. Якщо смертний вирок комусь все ж виносився, на площі установлювали гільйотину.
Рубіо наче опинився посеред натовпу, як звичайний робітник. Він дивився на підвищення на площі, де стояло з десятеро людей, закованих в кайдани. Найгірше було те, що він знав цих людей. Молодий юнак, молодший за Рубіо, що стояв найпершим, був Хорхе, його власним слугою. Жінка в пошарпаному одязі і чорним волоссям була однією з його вчительок, викладала культуру, яку він так любив. Поряд з нею був і інший його вчитель: пан Лео́нід, викладач математики. Кожен, хто стояв перед натовпом, був кимось близьким йому, майже рідним. З Хорхе він буквально виріс, той став його слугою, коли самому Рубіо було лише вісім. Останнім в ряду стояв кентавр Рігель. Він був другом його мами, тим, хто завжди підтримував її, кого після її смерті вигнали з радників і зробили простим вчителем іноземних мов. Це завдяки йому Рубіо так добре знав святосвітську, ту, на якій розмовляли у всьому світі, якщо не звичайна іжителі, то правителі. Всі ці люди, і один кентавр, стояли зараз перед судом. А позаду них хтось встановив не одну гільйотину. Тоді Рубіо зрозумів, що відбувається, і йому захотілося кричати, а тіло скував жах. Але це було ще не все. Бо коли “злочинців” за вироком суду, який звинуватив їх всіх у державній зраді, все ж повели до механізму, що приносив усім смерть, суд, разом з натовпом, поглянули наверх. За звичкою, там стояли король і королева, які схвалювали вирок. Але цього разу це був не його батько Річард, чи померла мати, Мередід, на цьому балконі, взмахом руки віддаючи наказ, гордо дивився вниз його старшний брат, Коре. А поряд з ним, ледве приховуючи свою посмішку, сяяла рудим волоссям Рита. Почувся гюркіт, що для Рубіо в той момент міг би здатися гуркотом грому, а насправді був чимось ще страшнішим: самою смертю, що прийшла на цю площу. Люди відводили очі і переводили їх на балкон. На чиїхось обличчях читалася злість, на якихось горе, хтось випромінював зневіру. І тоді його брат заговорив:
– Це воістину злий день. День горя, що приносить мені смуток. Два тижні тому ви дізналися, що мій молодший брат, Рубіо, відвернувся від своєї сім’ї. Він здійснив злочин, об’єднавшись з ворогом, і вбивши власну сестру і батька. Він зміг втекти, уникаючи справедливого покарання святих, але його люди, які підтримали його, які також стали на зрадницьку сторону, втекти не змогли. І на ваших очах, вони понесли покарання. Як понесе надалі кожен, хто осмілиться піти проти народу, проти ваших нових короля і королеви.
Натовп зашумів, а Рубіо раптом стало не вистачати повітря. Новоспечений “король” тим часом продовжував.
– Тиждень тому ви коронували нас, як єдиних живих представників нашого роду, і ми обіцяємо вам, що битва, свідком якої ви стали, більше не повториться. Ми обіцяємо вам захист. І вже приступаємо до виконання цих обов’язків: ми знайшли сильних союзників, які допоможуть нам в подальшому, і, можу вас завірити, ніколи не відвернуться від нас, як мій власний брат.
В голосі Коре звучав смуток і печаль, він говорив так, наче слова були гіркими на смак. Але Рубіо пам’ятав, як в дитинстві вони з братом і сестрою намагалися копіювати різних придворних дам чи чоловіків, і як Коре це вдавалося найкраще. Він був хорошим актором, майже таким, як Рита, в скорботі якої читалась злорадність. Рубіо ненавмисно перевів погляд на одне з вікон замку: там, споглядаючи на натовп, стояв він. Його монстр в чорних обладунках і жовтими палаючими очима.
Рубіо відсахнувся від телескопа, наче виринаючи з під води, не одразу зміг вдихнути повітря. Ехо слів стукало в голові, перед очима застигли два погляди, один з яких був надто рідним. Рубіо ніколи не довіряв брату надто сильно, але ніколи він не очікував від нього такої зради. Жовті очі стояли перед поглядом, реальність затуманилась, і він навіть не знав скільки часу минуло, коли до нього все ж пробився голос Сіріуса, і очі, що співчутливо дивилися на нього.
– Що це означає?! Я думав крійці захопили мою країну, що робить Коре? – через емоції, забувши про всі правила, Рубіо кричав, хапаючись за волосся. Його голос дійсно гучно розносився по тихому нічному лісі. Сіріус витримував це, спокійно стоявши біля нього. – Я хочу знати все. До кінця. Яких святих мій брат робить?! Хоча…це однозначно справа Рити. Вона ж говорила про Деспара. В день, коли на Популюс напали, вона зустрічалася з кимось. Як я раніше не здогадався, вона ж завжди здавалася підозрілою? Я знав, що тут щось не так, намагався попередити Толімана, який виявляється про все знав, а потім просто забув про це. Як я міг забути?! Для того, аби крійці потрапили до палацу потрібно було відчинити головні ворота. Це міг зробити лише хтось із середини, тодто Рита. Вона співпрацювала з крійцями, і якщо я правильно пам’ятаю ту розмову, не один рік. Як Коре міг не знати цього? Чи він знав? Звичайно він мусив знати, він же оклеветав мене. Що, як народ вірить у все, що він сказав? Мої люди більше ніколи не будуть вірні мені, я навіть зможу повернутися до себе в країну. Яких святих вони накоїли?!
Після гнівної тиради Рубіо глибоко видихнув і сперся ліктем на дерево, поклавши на нього голову.
– Я розумію твою злість. – нарешті заговорив Сіріус спокійним розміреним голосом. – Якщо тебе це заспокоїть, я не думаю, що твій брат знає, що робить. Ти ж уже знаєш про сильну магію крійців. Рита в Популюсі вже не один рік, вона одружилася на твоєму братові два роки тому: можливо вона просто зачарувала його. Може твій брат справді вірить тому, що говорить, можливо його переконали в тому, що ти зрадник. Ми не можемо знати точно, але не втрачай надії. Проте Рита справді працює на Деспара, вона його шпигунка. Ми знали про це, бо й самі мали шпигунів, які слідкували за нею. Зараз крійці прийшли до влади, але щоб народ їх прийняв вони дали видимість влади твоєму брату.
– Добре. Але…народ вірить цьому? Вони ж бачили як крійці нападають на нас, не будуть же вони тепер підкорятися їм?
– У них просто немає вибору. Наскільки я розумію в Популюсі дуже важливо, аби при владі стояла саме та династія, яка була, вони не люблять зміни. Я правий?
Рубіо неохоче кивнув. Це була правда, якщо серед династії, яка була при владі залишився хтось живий, трон віддадуть лише йому. Чужаків до влади візьмуть лише якщо не залишиться вибору.
– Отже, навіть якщо вони проти аби крійці ходили їхніми вулицями і встали до вашої армії, все одно не зможуть нічого зробити, бо твій брат уклав з ними угоду. Якщо вони проти крійців – вони проти Коре. А це йде всупереч усім вашим переконанням. До того ж, я сумніваюся, що Деспар буде погано поводитися з твоїми людьми, скоріше за все, заради виконання свого плану, він намагатиметься знайти якусь прихильність, а отже народу фактично не буде проти чого виступати.
Рубіо прикрив очі.
– Я думав, що мій народ страждає під чужою, жорсткою владою, і моє серце розривалося від цього. Але знати, що вони повністю готові прийняти цю владу не легше…
– Вони не приймають її. Їм не все буде подобатися, бо вони хочуть свого короля, хочуть самі обрати його. І як тільки в них з’явиться можливість, вони виступлять.
– Ви хочете сказати, що ця можливість це я?
Сіріус посміхнувся і кивнув.
– Звідки ви…звідки ви стільки знаєте про Деспара? Здається, ніби ви точно розумієте як він думає. Пробачте, якщо це не ввічливо.
– Ні, навпаки, це лише доводить мені, що ти достатньо розумний, аби зайняти своє місце. Як тобі казали, Деспар довгожитель, як і правитель ельфів, як і я…
Рубіо не зміг приховати здивувався. Король Сіріус виглядав так, наче був не старший батька Рубіо. В світлому волоссі майже не було сивини, обличчя сяяло гладкою шкірою, а не зморшками, та й рухався Сиріус жвавіше за самого Рубіо. Всі його уявлення про старість, особливо довгожительство, розбилися вщент об майже юнацьку посмішку.
– Я знаю, я не виглядаю так, ніби мені більше ста. Але це правда. Коли крійці вперше прийшли в світ, мій батько був співправителем Фратернії. Після завершення війни, коли кентаври емігрували в цей ліс, він помер і правителем став я. Фактично, я владствую не більше двадцяти років.
– Якщо ви жили тоді, ще у Фратернії, то напевно…– Рубіо знітився. Чи варто було задавати таке питання королю? – Знаєте про те, чому ельфи з кентаврами розійшлися? Що то був за конфлікт такий?
На мить спокійне й безтурботне обличчя Сиріуса застелила темнота, можливо спогади з тих часів. Спогади, очевидно не радісні. Через секунду його обличчя повернулося до звичайного стану і він знов посміхнувся.
– Це був важкий день, можливо достатньо знань на сьогодні?
Рубіо почервонів і кивнув. Він відкинувся спиною на дерево, закриваючи очі і зітхаючи: як тільки він думав, що все стало надто складним, все брало і ставало ще складнішим. Але після того, що він побачив декілька хвилин тому, дивне заціпеніння, що захопило його ще на кораблі, нарешті почало зникати. Його почала заміняти злість, найсправжнісінька ярість. Його країну захопили, його народу не залишили вибору. Його найкращого друга і всіх вірних людей вбили. Вбили без їхньої провини. Його власний брат, навмисно чи ні, пішов проти нього. Ця злість закипіла у крові, спонукаючи діяти. Вперше за, приблизно два тижні, він відчув рішучість. Очевидно, це відобразилося на його обличчі, бо Сиріус посміхнувся знов: спонукаюче, і так, ніби знав, чи прокинеться це почуття, хоча сам Рубіо у себе не вірив.
– Ще одне питання. – підкріпившись рішучістю, сказав він. – Якщо ви думаєте, що Славія на боці крійців, отже і Субмарин теж?
– Так…Що сталося на кораблі?
Рубіо опустив очі.
– Ми мало не розбились через напад сирен. Я засурмив у ріг, аби привести усіх до тями, а після цього на нас напав Брокенський змій.
– Вони люблять тишу, так?
– Угу.
– Але це не означає, що він напав через шум, що ти зробив. Можливо він прокинувся через це, але ж ти маєш розуміти, що в Субмарині все підкоряється Посейдону, морському королю. За мирним договором, він би мав заспокоїти змія, якщо той прокинувся, і той би не став нападати на вас. Але якщо цей напад був в інтересах Посейдона…
Все підкоряється Посейдону…Рубіо згадав жінку, що стояла на березі, коли він напівпритомний ледь дістався туди. Все ж, не все йому підкоряється. А це чудова можливість. Але вона була ненадійною, тож він не став ділитися нею з Сіріусом.
– Ну все, на сьогодні достатньо, завтра буде важкий день, а отже треба трохи поспати.
Сиріус розвернувся і пішов в сторону міста. Рубіо, востаннє глянувши на зоряне небо, поплівся за ним.