Лев витер щоку, по якій знову скотилась краплю крові. Він оглянувся, просто щоб перевевірити чи немає поблизу його друга , але ні. Тут сиділи Луцьк і Рівне, обговорюючи як правильно смажити картоплю. Схоже, ці двоє навіть не помітили рану товариша. Це й добре.
Лев піднявся на ноги, прикрив щоку, щоб не було видно крові і пішов у коридор, гукаючи:
– Агов, Франківськ! – Повз нього пробіг Ужгород, напевно знов у хованки з Чернівцями бавиться. Він вернув за ріг і побачив що той, кого він так шукав сидить на дивані і читає книгу. Лев вирівнявся, хотів виглядати якмога краще, але випадково розмастив кров по всій щоці, та ще й на вишиванку капнуло.
– От дідько! – Тихо сварився він, швидко вибираючи себе рукавом. Але все пізно, бо Івано-Франківськ помітив, підскочив на ногі і підбіг до Лева.
– Господи, знову? – вони обоє зупинилися. Львів сильний, вони це знають, але зараз йому потрібно допомогти. Лев не сперечається й через декілька хвилин його подряпини, рани, синці вже обробляють, щільно витирають. Але оборожно, бо Франківськ боїться зробити боляче.
– Нічого, два рази в одне місце не попаде – Леву хочется засміятися, але він не посміє заважати Франку. Бо він його безмежно вдячний. Бо він його кохає. Львів поклав руку на його плече і промовив:
– Сонце, німецькі ракети не рахуються. – Він говорив з сумом, але на губах все одно з’явилась легка посмішка, але майже відразу зникла. – Та й згадай Маріуполь.
– Нічого, ми його також врятуємо та він сильний, я в нього вірю – Франківськ залишив поцілунок на щоках Львова. – А зараз я буду піклуватися про тебе.
Він – його підтримка, а Львів стане йому захистом. Тут відразу видно хто з них оптиміст.
Додати до улюблених