Мрійник

Ігноруючи всі затверджені місцевими нормами шари вбрання та порушуючи декілька правил таким неналежним зовнішнім виглядом, Січень після ночі з Дзян Ченом абияк надіває штани й сідає за заздалегідь підготовлене білосніжне полотно акурат біля ліжка, де ще досі спить і гріється в променях сонця стомлений коханий.

 

Налобна стрічка лягає на оголені плечі, стікає на груди й прес у засосах, нагадує про те, як вони фривольно використовували її ще декілька годин тому. Легкий дотик самими кінчиками пальців до неї ніби повертає в ту атмосферу.

 

Напевно, йому краще здатися дядькові й отримати заслужене покарання, але … Як голова іменитого ордену він дозволить собі маленьку хитру витівку. Один-єдиний раз. Або ні. В будь-якому випадку ніхто не дізнається, що відбувається за щільно стуленими ширмами його покоїв. Він беззвучно посміхається своїм анітрохи не благородним думкам.

 

Лань Хвань малює. Не боїться забруднитися чорнилом і вугіллям. Малює привабливий вигин спини, сяючі під сонячними зайчиками плечі та худі й сильні ноги, заплутані в простирадлах.

 

Ох, він пам’ятає всі свої дражливі покусування на цій загорілій шкірі внутрішньої частини стегна. І ще довго не зможе забути тяжкий видих, коли перейшов ласками на чутливі зап’ястя. Якщо картини вміли би передавати звуки, спогади в тих насичених відтінках ночі, ця була би його улюбленою. Але фантазії залишаються фантазіями, а піддатливий пензель вимальовує тушшю акуратний розліт нахмурених навіть уві сні тонких брів і припухлі губи. Для них він бере кольорову фарбу.

 

Вуста його Ваньїня спокусливі, особливо після тягучих поцілунків. Почервонілі, з розмитим контуром і спілим вишневим блиском. Зазвичай після того, як Січень відхиляється, щоб помилуватися, погладжуючи розпущене волосся, потилицю, спину, А-Чен не витримує погляду темних очей та цілує першим.

 

Й ці дотики, трохи сповільнені через їхню звичку дивитися один на одного, наполегливі укуси й гортанні стогони розпалюють навіть зараз.

 

Хвань старанно виводить пензликом кожне пасмо кольору воронячого крила, що картинно розліталося подушками, приховуючи спокусу за тихим смішком. Мало хто знає, але в чорному шовку завжди ідеальної зачіски є дивна сива стрічка, котру могутній Саньду Шеншов ховає під час довготривалої укладки перед сніданком, про яку знає лише Січень. Звідки взялася така цікавинка — неясно. Але пальці як вперше зацікавлено тягнуться перебирати, заплітати в смішні дитячі колоски, поки Дзян Чен гріється в кільці рук й мірно сопить уві сні.

 

Медовий погляд Лань Хваня акуратним поступом ходить від золотої шиї до м’язистих рук і завмирає на шрамі посеред широких грудей, коли Ваньїнь перевертається. Історію цього тавра чоловік знає. Повертаючись в кошмарах, вона руйнує й розбиває, викликає нестерпну тугу й бажання повернути час назад, щоби запобігти, вберегти. Але зараз це так неважливо, адже кожну їхню зустріч він виціловує міліметрами стару рану, даруючи разом зі своїми ласками усі почуття та очевидне бажання підтримати. Це дійсно працює. Небалакливий у випадках обговорення власних внутрішніх демонів Дзян Чен потім довго-довго обіймає й ледь чутно дякує, шепочучи щось так близько до вуха, що мочка нещадно палає, а спокій та дивовижної сили вдоволення дивують навіть його самого.

 

Як же йому подобається легкість в їхній близькості, чудово змішана з неймовірним тяжінням  та хвилюванням. Наскільки він залежний від кожного такого «люблю тебе», що нашіптується кудись у вигин шиї. Який же він щасливий бачити тепло в сірих очах, схожих на небо перед самим світанком. Там більше немає болю, що зжирав зсередини.

 

Який же Січень закоханий.

 

В цю саму усмішку, що спросоння віддає йому прямо в руки Дзян Чен, зовсім не дивуючись ролі натурщика для його особистого художника.

 

— Ваньїнь, доброго ранку.

 

В кожний момент, проведений наодинці з розпатланим і таким відкритим улюбленим Саньду Шеньшов.

 

— А-Хвань…

 

Який же Січень закоханий у Ваньїня.

 

Дзян Чен злізає з нагрітого місця, шльопаючи ногами по підлозі, вивіреним рухом затягує поясом крім штанів нижній халат, що належить так-то Хваню, але той не заперечує й дає собі затриматися очима на блакитних хмаринах, які облямовують виріз, що доходив до самого пупка, трохи довше дозволеного.

 

— Що малюєш? — відповідь очевидна й озвучувати її немає сенсу, проте Ваньїнь, що тільки-но прокинувся, говорить першу залетівшу в голову думку, поки сам не підходить, сідаючи ззаду Січеня на теплу підлогу, й не бачить це.

 

Його обійми на якусь мить стають сильнішими.

 

Плавні лінії впевненого пензля складалися в не надто хитрі лабіринти. Товсті й часті мазки різних відтінків служили контрастними й ніби ліниво накладеними тінями, що створювали недбалі візерунки. Десь були помітні бризки яскравих кольорів, які відображали перші торкання сонливого сонця. Малюнок створений на швидку руку й у деяких місцях каплі туші зовсім неідеально стікали, але мить була так точно передана, що в декількох штрихах, зроблених вугіллям, вгадувалися прикриті пухнастими віями очі самого Дзян Чена. Й цей сплеск червоного на щоках та губах.. Ці ледь помітні фіолетові сліди травневої сливи, розквітаючі без особливого плану чи карти в різних місцях… Навіть про маленьку родимку на лінії тазу не забув. Інтимно. Занадто. Чорт забирай.

 

— Чорт забирай… — «модель» видихає заворожено та якось безпорадно.

 

— Не подобається?

 

— Що? Ні, ні, навпаки, — хитає головою Ваньїнь, кладе підборіддя на плече Лань Хваня й дивиться, пильно та якось зніяковіло, — це чарівно. Серйозно. Просто, — він витримує деяку паузу, відкашлюючись, — ти бачиш мене… таким?

 

Січень лукаво посміхається:

— Яким «таким»?

 

— Голова клану Лань, так безсовісно глумитися вам заборонено правилами, — бурчить трохи роздратовано, але погляд не відводить.

 

— Так, Ваньїнь, саме таким, — все-таки перестає насміхатися Січень, — найпрекраснішим, найгарнішим, самим витонченим у цій своїй ненав’язливій живописності, всі ці деталі, — він проводить долонею по чужій руці в себе на плечі, все ще дивлячись на картину, — вони в тебе ховаються в складці між бровами, в дивовижних дужих руках. Бачу тебе самим ідеальним в строгості рис лиця та тіла, самим…

 

— Я зрозумів, зрозумів! Досить, — Дзян Чен швидко знітився й несильно ткнув пальцем в бік захопленого Лань Хваня.

 

Той по-доброму засміявся, непомітно перемістив без жодного супротиву коханого до себе на коліна та просто поцілував, передаючи всі почуття через м’які дотики губ. Це краще розповість про те, яким він бачить свого Ваньїня. Легкі погладжування щоки, спочатку правої, потім лівої, після — шиї, ямки під ключицею лише через декілька довгих хвилин відкликалися нестримуваними нічим важким диханням А-Чена. Двоє не поспішаючи переміщали руки, ховаючи один одного в обіймах, насолоджувалися повільними рухами язиків та глибоким диханням у перервах.

 

Січень ніжно й одночасно знущаючись мляво провів вказівним пальцем від низу рельєфного живота спочатку до сосків, примарно торкнувшись їх, а після прямо до підборіддя Ваньїня, утримуючи, щоби знову вхопити вустами чужі, з новою силою мучити вивчені давно губи коханця. Дотики гарячих долонь Дзян Чена на сильній спині, загартованій щоденними тренуваннями, викликали приємні хвилі мурашок. Неочікувані неквапливі рухи стегнами й посмішка, схована в мокрих цілунках, зачепивших лінію щелепи й пульсуючу яремну ямку, викликали потаємні бажання, заводили. Його безсоромно зваблювали й робили це неспішно, смакуючи кожною реакцією, нестриманим стоном. Іноді суворий Саньду Шеньшов умів бути грайливим, відкривати нові грані в собі та в Лань Хвані. Що зараз закочував очі від відвертого задоволення, безтямно стискав то таз, то спускався до сідниць, щоби втримувати, направляти назустріч. Просити більше, ближче. Іноді повертався до шиї, де, не стримавшись, залишав несильні укуси. Не для того, щоби поранити чи зробити боляче, а для того, щоби отримати у відповідь короткий заклик продовжувати, розпалювати далі. Як любить його А-Чен.

 

У нього це вийшло.

 

Щільно закриті повіки здригнулися й Дзян Чен розплющив помутнілі від жаги очі, що зараз мало нагадували ті світло-сірі небесні квіти й більше були подібними до грозових хмар. Злості там Лань Хвань не знайшов, проте пристрасть? Любов? Січень не знає, як назвати цю сторону Ваньїня. Вона затоплювала його почуттями.

Рум’янець гарячими плямами розкинувся на обличчі строгого голови Юньмен Дзян, що зараз, обійнявши шию коханого, неслухняними руками намотував кінці лобної стрічки й відтягував її назад, зі захопленням спостерігаючи за тим, як тремтить капля поту під кадиком, стікаючи кудись до грудей. Хотілося впіймати. Язиком. Він не відмовляє собі в цій забаганці, жадібно припадаючи до ключиць зубами перед тим, як невагомо лизнути.

 

Відстані між ними ніби не існувало.

 

Ваньїнь погойдувався в тільки їм двом відомому такті, іноді зриваючись на поривчасті ривки, бажаючи доставити й собі, й Січеню, що так само вже не стримувався, ще більше насолоди. Боги, хіба можна ще більше?

 

Жорстка тканина штанів ні каплі не заважала, її просто не помічали, й затуманена свідомість Лань Хваня підказувала, що вони навряд чи витрачали би час на те, щоб намагатися виплутатися з тонких штанів.

 

Дзян Чен в цей час не думав, лише активно проїжджався по паху коханця, то навалюючись на його груди й жадібно цілуючи, відчуваючи сідницями чуже збудження, то привстаючи на колінах і з солодким стоном відсторонюючись, щоби оцінити з посмішкою абсолютно неблагопристойний вигляд Січеня. Ідеально зібране волосся вибилося з вилизаної укладки, яка більше такою не була, стрічка з’їхала й практично розв’язалася, а на тілі поступово проявлялися сліди неприборканості партнера. Його, Дзян Чена, неприборканості. Але вибачатися за це він не буде, адже Січеню подобається все, що відбувається, так само сильно, як і йому, а погляд благає повторити. Ваньїнь сам не вірить у те, що бачить благання в цьому виразі обличчя. Навіть такий, загублений в екстазі, розпалений, такий, що не перестає стогнати, Лань Хвань схожий на нереального, піднесеного небожителя. Якщо чесно, таким він був витвором мистецтва. І якщо би Ваньїнь вмів малювати, всі полотна він присвятив би саме коханню цієї людини, кожній деталі його образу, подарував би йому сотні й тисячі картин з його ж зображенням.

 

— А-А-Чен, — з грудей Січеня знову вилітає видих, тому він нетерпляче розмістив одну руку на талії Дзян Чена й притягнув його до себе, щоби обличчям до обличчя. Й ближче, ближче, ближче…

 

Мазнувши язиком по губах Ваньїня, він сам почав рухатися стегнами для того, щоб незабаром зробити темп ще швидшим. Лань Хвань стискав другою вільною долонею член партнера прямо через тканину, проводячи своїми музичними, довгими пальцями вверх-вниз, розмазуючи все великою плямою. Січень ловив відкритим ротом стони Дзян Чена та з задоволенням відмічав те, як все частіше в кінці голос зривається, переходить у квапливий викрик, який він, у свою чергу, вгамовує ненаситними цілунками. Йому хотілося слухати хриплі прохання й далі в повній мірі, проте Небесні Глибини зранку ще тихіші, ніж зазвичай. Кожна фрикція приносила нову порцію відчуттів, які вони двоє запам’ятовували разом із тим тремтінням, що з раннім вітерцем пробігало по спині. Голі частини тіла блистіли від поту, а звуки ставали більш хтивими, температура в кімнаті ніби піднялася на декілька градусів.

 

Вони досягнули піку буквально через декілька таких рваних ривків, випиваючи стони один одного через ліниві дотики губ та язиків, що не хотілося припиняти найближчим часом. Чоловіки дозволили собі поспостерігати за сузір’ями, що все ще кометами пролітали перед очима. І все ж таки заспокоївши дихання та дух, Січень турботливо прийнявся витирати липке тіло Ваньїня за допомогою клаптику ганчірки, що часто використовувалася ним як художником, коли малюнок потребував незначних змін.

 

— Нам потрібна бочка з водою, — з повним прийняттям поразки зітхає Лань Хвань й неохоче вилізає з комфортних обіймів практично сплячого на ходу коханого, — зараз прийду.

 

— Мгм, — зі згодою мугикають йому у відповідь й відразу фиркають, коли чують заливистий сміх, — не смій мене зараз порівнювати зі своїм братом.

 

— Але ти сам це сказав, — весело відказав Січень і все ж вийшов з кімнати, нашвидкуруч накинувши верхній одяг і сподіваючись, що ніхто його в такому вигляді не зустріне.

 

***

 

Вже ніжачись у теплій ванній з ароматними травами, вони перекидалися рідкими фразами про плани на прийдешній день, жартували про нудні зібрання, а потім занурилися в приємну тишу та власні роздуми. Дзян Чен пропускав через пальці довге чорне волосся дрімаючого Лань Хваня, що зручно влаштувався на грудях у нього, й зацікавленістю звернувся так, як любив робити лише наодинці з Січенем:

 

— Душа моя.

 

Лань Хвань відразу ж виринув із приємної дрімоти й запитально, з властивою лише йому лагідністю нахилив голову трохи вбік, дивлячись знизу вверх, посміхаючись і даючи знати, що його слухають.

 

— Як ти назвав цю роботу? — Ваньїнь легким помахом голови вказав на зображення самого себе, що недалеко від них ловило сонячних зайчиків.

 

Січень практично не замислювався перед тим, як наблизитися до обличчя коханого й перед моментом їхнього нового поцілунку прошепотіти:

— Мрійник.