ГЛАВА ПЕРША
“МИ СПРАВДІ ЗНАЙОМІ?”
В проході виник моторошний, нечіткий силует. Мить, і він повільно, але з явною агресією розплився перед партою. Розтягнувши літеру “н” що було більше схоже на шипіння:
– Джинні. Я чула, що від тебе відмовилися? І як це бути, непотрібною?
Дівчата, які не були помітними на тлі своєї “подруги”, розреготались як ті гуси. Неприємний сміх вийшов у жахливий гул, як ніби, стадо бджіл спустилося над нею. Обличчя почали зникати. Джинн більше нічого не відчувала. Здавалося, що вона померає, і можливо, це було на краще.
Це дійсно смерть?
Темрява в якій немає кінця. Тільки Джинн і її стукіт серце. Несподіване світло зовсім збило з пантелику. Вирішивши що нічого не залишається, дівчина попрямувала в слід за ним. Знову темрява, але все інше.
– Кімната? Не моя.
-Ви вже прокинулись?
Почувши голос, Джинн повернулася до джерела. В проході була дівчина. Довге, чорняве волосся. Цікаві кучері на плечах. Темні дрібні очі. Маленькі рожеві губи. Досить великий ніс. На вигляд дорогий одяг, – темна сукня з пишними рукавами.
– Джинн? Що ти тут забула?
– Ми знайомі?
Джинн подивилася на обличчя дівчини. Намагаючись зловити принаймні одну подібність з кимось їй знайомим.
– Ти кепкуєш з мене? Я Енні. Ти мене дійсно не пам’ятаєш?
-Я вас навіть не знаю.
-Так..Добре..Ти зараз в готелі. Він призначений для людей яким нікуди податися. Тебе знайшли біля будівлі. Ти можеш залишатися тут скільки буде потрібно.
– Дякую.
Не відповів, Енні попрямувала до виходу. Незабаром і зовсім зникла.
Додати до улюблених