Вітер тихо шелестів листям намагаючись не заважати танцю юнака з мечем. Хлопець був в епіцентрі листопаду. Різнокольорові барви теплих відтінків падали на галявину.
Раптом ставши, він підняв голову до неба. Потоки повітря розвівали його волосся та одяг. Небо сьогодні чисте, хмар немає. Лише вітерець й блискавки вдалині горизонту. На очі навернулись сльози.
Сьогодні рік. Рік як тебе не стало. Невже тобі так потрібна була справедливість? Вона богиня. Вона керує нашими островами. Вонв дала тобі око бога, вона ж його і забрала. Чому ти, смертний, пішов проти неї. Прямо на моїх очах ти пав. Невже єдиний спосіб відстояти ідеали — битися?
“Завжди будуть ті, хто насмілиться кинути виклик сяйву блискавки”
Без тебе моє життя втратило фарби. Моєю ціллю було подорожувати, шукати нове, але знайшовши тебе я думав, що моя подорож закінчена. Перші дні я не звинувачував тебе в цьому рішенні, але наразі, я дуже сумую.
—Знаєш, після того, як я забрав твоє око бога, яке погасло, мене подали в розшук. Я став небезпечним злочинцем, — все ж тихо прошепотів хлопець.
Вітер почав зриватись сильніше.
Казуха побіг на те місце, на яке завжди боявся приходити, після останнього разу, боячись піддатися емоціям. Контроль над ними всім дається важко, в такі дні, особливо.
Дощ. Маленькі краплини падали на землю. Погода сьогодні відповідає уявленням світловолосого хлопця про день, який він буде пам’ятати, бажаючи забути.
—Я повертався в ЛіЮе. Я бачив багато змін у світі. Одного разу, зміни відбудуться і в нас. Ти зробив це не просто так, — залишки меча, які залишилися від битви, що забрала життя юнака, були поставлені в землю, свідчачи що на цьому місці хтось похований, виблискували блискавками, що наближались.
—Твоя кішечка досі тут, я попросив турбуватися про неї жриць храма Нарукамі, коли відпливав. Чесно, намагався забрати її з собою, але як бачиш, вона не відходить від тебе, — помовчавши хвилину, юнак став на коліна, — я сумую, Томо…