Меланхолія

  Він йшов додому крізь вітри брудних хмар. Дивився на пошарпані панельки. Він бачив пусті від жалю вулиці. Вилиці боліли, пронизані тяжким тягарем, що почепився до спини. Витоптана доріжка до рідного під’їзду була незвично довга, немовби хтось її витягнув.

Обличчя обдувало, дихати було тяжко. Під ногами сочився бруд, який вже повністю покривав кросівки. Хоч би й як було на вулиці самотньо, вдома було ще гірше. Туди прийдеш – і увімкнеш світло всюди, бо у темряві відчуваєш лише своє дихання. Потім роззуєшся, залишивши єдину пару взуття попід дверима. Завтра її ж і вдягнеш. Не пам’ятаєш, коли в останній раз ще чиєсь взуття стояло в коридорі. Напевне, то було мамине, коли вона все ще до тебе приїздила. А зараз ти навіть їй не подзвониш, бо не знаєш, про що з тією незнайомою тіткою балакати. А вона колись дарувала тобі цілунки у лоба на ніч. Але зараз про ті цілунки залишається лише мріяти. Тепло тобі дарує лишень-бо радіатор у кімнаті.

А зараз руки його мерзнуть навіть у тих шкіряних рукавичках, що купив собі у минулу суботу на ринку. Він ховає пальці, яких уже не відчуває, у кишені. А в кишенях ключі та обгортка від цукерки, яку випадково знайшов у портфелі. Звідки в нього та цукерка? Напевне, що колега по роботі подарував. В нього в той день був гарний настрій: він одружився тиждень тому. І від понеділка до суботи ходив весь такий окрилений, немов його те весілля іншою людиною зробило. А герою нашому було на те фіолетово. Головна ціль: закінчити усю роботу до дедлайну. Тому і не помітив, як машинально вкинув ту цукерку собі в сумку.

Вже було занадто темно, щоб йти без ліхтаря. Але то велике діло – його увімкнути. Треба зробити занадто багато рухів: дістати руки з кишень, зняти рукавиці (бодай одну), намацати в портфелі телефон (а для цього треба було б зупинитися посеред темної брудної вулиці), потім той телефон ввімкнути (а він його вимикав, бо той на холоді занадто швидко втрачав заряд) і відшукати серед декількох додатків той триклятий ліхтарик. Тому герой наш продовжував йти навпомацки, сподіваючись, що не погрязне занадто глибоко у бруді.

Вуличні ліхтарі працювали, як попало: один на шляху ледве горів, інші два то гасли, то знову спалахували тьмяним жовтим світлом. Ледь-ледь освітлювали перехід. Зараз він пройде по ньому, міцно стискаючи кулаки. Якщо хтось вирішить напасти із темряви, щоб обікрасти, то в нього хоч з’явиться шанс втекти. Але що то буде, якщо він втече? Все його життя у тому портфелику. Якщо його хтось вкраде, то і дихати буде марно. Там усі документи, які потрібні для роботи, там гроші і кредитки. Без документів його запросто звільнять, а без кредитки він і неділю не проживе. Ще й телефон там. Ні, краще б його побили, але портфель той не забрали.

А що робити, коли повернешся додому? Вмитися та лягати спати. Якщо знайдеться у холодильнику щось поїсти, то добре. А якщо ні, то завтра треба буде купити якусь булку у магазині по дорозі на роботу. Більше часу немає. Він працює від темна до темна: іде на роботу, поки ЩЕ темно, повертається, коли темно ВЖЕ. Працює плідно, щоб оплачувати квартиру. А в дитинстві мріяв стати художником. Фарби змішував із буряку, щавлю та моркви. Малював кожного дня мамі листівки. А зараз ті листівки тільки-но по інтернету бачить: начальник присилає кожне Різдво вже десятий рік поспіль.

А мріяти вже часу не вистачає. Залишається тільки у сні вбачати ті мрії. І сьогодні також. Лягає він спати, а уві сні бачить: дитинство, шпаків на деревах, велосипед. Бачить з вікна друга, який вже чекає у дворі з дерев’яним корабликом в лівій руці. І мама з кухні кричить: «Повертайся до обіду. Сьогодні буде суп». Відповідає їй: «Звичайно, мамо», але до обіду самотужки не повернеться. Тоді мама буде із вікна кричати: «Сину, іди їсти», а він відмахнеться маленькою ручкою і продовжить грати с другом у піратів.

А потім наш герой прокинеться, і сон той забуде, немов би його й не було. І мрії знову стануть просто маревом.