— Мені пані з ринку казала, що січень буде з дощами і злістю.
— Зимою? Дощі? — посміхнувся Петро, — здається, вона схибила. Для кого газети створили, га? Там і прогноз, і новини… За дорогою слідкуй, і газу прибав.
— Вона ніколи не помилялась, Петрику.
— Який я тобі Петрику!
Климентій всміхнувся, крайцем ока подивившись на нього. Петро сидів, уп‘явшись тілом в сидіння (а каже, не боїться їздити) і надувши щоки, як то хом’як їжу набирає. Біля них розбилася бурулька.
— О, ми дитсадок проїжджаємо, дивися, а то зараз дітлахи повибігають…
Сон не йшов. Ні зранку, ні ввечері. Усе мішалося густими фарбами; коли ж то дивишся на небо і бачиш там три сонця замість одного, а рот ніяк не стулиться, вічно зіваєш і зіваєш, і коли вже не маєш сили, то стискаєш губи. Климентій прикрив очі на секунду. На хвильку. Дорога пряма. Сніг хрустить під шинами. Іній. Хрустить щось. Не сніг. Хтось штовхає убік, притискає лице до вікна, хто, як не Петро? Щось кричить.
— Ти зовсім здурів?!
Зелений м‘ячик котиться під колеса. Вихователька, уся синя з білим, верескливо кличе когось, Климентій розбирає в цьому стогоні болі і відчаю «Дарко, Дарко!», а Дарка вибігає за м‘ячиком, і теж під колеса. Климентій відчуває, що серце більше не бухкає, і руку віднімає, і голова болить так, що зле. Дарка проїжджає з ними метра два, допоки Петро не зупиняє машину. Він щось кричить йому, а чути лише булькотання і хрипи. Хто хрипить? Климентій дивиться на нього і хоче спитатися. Не може. Очі закочуються. А хто ця Дарка?
— Швидку! Швидку!
Петро розстібає йому пальто, ременя, заспокоює, каже, що усе владнається, не каже, що посадять мабуть, і Климентія, і виховательку, і засудять зелений м‘ячик. Інсульт? Інфаркт? Інсульт, бо голова щосекунди розщеплюється на молекули і розкладається на атоми. Він збив дівчинку. На смерть. Вісім років. чиюсь дочку. маленьку. з білою шапочкою і несміливою усмішкою. дарка
пані з ринку казала, що січень буде з дощами і злістю
— Павле Григоровичу! Павле Григоровичу, треба Вас, інсульт, чоловік тридцяти шести років….
Тато дивиться на Просу, трусить руки від води, розгладжує білий халат і біжить на напрямок звуку. Вона виходить подивиться: на візку лежить чоловік з перекошеним обличчям, з чорними напівзакритими очима і щетиною по кутках щік. Гарний, мабуть. Цікаво, чи вдасться йому заговорити колись ще? Чи не дістане від інсульт за десять років знову, і сконає через місяця півтора? Поряд з візком біжить хлопчина, може, старший від неї на років п‘ять, теж гарний, з закривавленими очима (коли багато хвилюєшся, так буває) і стисненими губами. Зловісне сонце підкреслює усі їх лиця: і медсестер, і тата, який щось вже ладен пояснювати, і лікарів, що зібралися навколо. Вже нецікаво. Проса закриває двері кабінету і сідає на стіл (тато би сварився, знаючи, що на його стіл то ноги закидують, то свавільно сідають), бере в руки книгу і вглядається в чорні печатні букви. Книга російською. Проса кривиться і відкладає книгу. Учебник нервных болезней. Цікаво, скільки українськомовних лікарів згубили через їхню українськомовність? Вона не знає. Мабуть, сотні. Тисячі.
В кабінет її роздумів входить Микола Костянтинович (кардіолог, друг сім‘ї) у білому халаті і з білою усмішкою.
— Привіт, маленька. Знов на столі? — без осуду спитав він, зіщулившись.
— Знов. Ну то що?
— Така справа є… Збігай, будь ласка, на ринок, і купи мені кульок мандаринів і гранат. Іринка завагітніла, чуєш? Я стану дідом!
Проса посміхнулася, взяла гроші, і вдягалася під монологи Миколи Костянтиновича, який розказував їй то про погоду (січень буде без дощу і злості, хоч які там у січні дощі і злості), то про своє щастя, то про те, як Іринка довго мріяла про дитинча, і Бог змилостивився (ви, Миколо, притримайте язика, бо чую хруст пергаменту і пера — пишуть донос), і усе в сім‘ї налагоджується, і робота… Говорив багато, і говорив доти, доки вона не перетнула поріг.
пані з ринку казала, що січень буде без дощу і злості
Проса минає вулиці, до чого ж той ринок далеко, дивлячись, як сніг падає їй на долоні і тане. Навколо усе ніби завмерло: природа дрімає у тиші, накрита ковдрою, люди ходять тихо, лише сміх і сніг хрустить. Небо без відтінку, ніби до будинків хтось приклав білий пергамент. Щоки гризе мороз.
Біля ринку їй зустрілася пані з мандаринами і гранатами. Каже, такій красуні продасть зі знижкою. Звідки у цьому Богом забутому селі мандарини? Вона дивиться на неї майже закохано і зачаровано, і у цих очах Проса бачить своє відображення: червонощоке червоногубе створіння з зеленим шарфом.
— Кажуть, січень буде з дощем і без злості, — каже їй пані лагідним тоном, протягуючи кульок.
— А як Вас звуть?
— А мене не звуть, я сама приходжу! — і хихоче, як то лисеня погладити, забирає гроші і пропадає поміж іншими торговками, лишаючи робоче місце без господарки.
Проса дивиться на кульок, повний мандаринів і гранат, думає, що се значить. Та яка різниця. А пані гарна, маленька і висока водночас, повногуба і з тонкими вустами, біла і смаглява… Якщо змішати усі її риси-абриси, вона би утворила сірий, середину між білим і чорним. І звідки ця пані усе знає? І чи се прогноз погоди?
Навколо кружляє сніг. Вона йде в лікарню. Люд вітається з нею, хтось питається, як татове серце (здається, це була колега), чи готові ми справляти празники, чи буде цією весною врожай. Кажуть, аби говорити. Усе біле-біле.
Проса минає вулиці і попри дороги бачить маленького крихітного кошенятка, прикритого білою шапкою. Воно нявчить, і хоче підійти до неї, а не може: не має лапки, замість правої передньої стирчить кістка і кровить м‘ясо навколо. Вона зупиняється, замотує в зелений шарф, чуючи, як кошенятко дрижить від болі і холоду, накриває білою шапкою і йде в лікарню. Зовсім мале. На очах виступають сльози, так воно стогне, фирчить, просить, молить. Кошенятко вже ніколи не зможе ходити. А головне — ось просто так лишити, лишити маленького на морозі, ледве теплого… Але Проса не злиться, Проса тримає і кульок, і шарф, намагаючися нагнутися поближче і хоч подмухати теплим на кошенятка, яке от-от і замерзне. крихке
січень буде з дощем і без злості
пані з ринку кричала, що лютого не буде. пані з ринку вже ніхто не чув
Додати до улюблених