Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини. (Василь Сухомлинський)
Дункан б’ється наче демон так само страшно та блискавично. Пол не може похвалитись таким самим. А ще Пол не може похвалитись тим, що він гарно володіє собою в присутності Айдахо.
Коли той прилітає. Радості Пола немає меж. Адже видіння, що ніколи він з ними не помиляється показували, що Дункан загинув. Проте ось він стоїть цілий та живий. Вперто не хоче брати його до Арканісу. Дункан уникає відповіді та питає: Що м’язи собі наростив?
І в майбутнього герцога виникає надія, що Айдахо можливо бачить в ньому не хлопчиська, проте ся надія швидкоплинно гасне, коли на питання “справді?”. Дункан жартома відповідає: Жартую.
І Полу хочеться застосувати голос, щоб той вибачився, але він розуміє, що це буде насилля. Він з розпачем та жалем дивиться на кремезну фігуру, що скривається в ангарі.
Хлопець кліпає декілька разів, щоб прийти до тями, а потім наче йому дванадцять зривається бігом за чоловіком. Наздоганяє вже десь в коридорах, там де майже нікого немає та хапає за плече. Рука міцно втискається в сталеві м’язи плеча. Дункан фиркає, наче велика тварина, миттєво розвертається та скидує його руку.
– Що малий пане, бажаєте, щоб вам надерли сраку? – тон його так само легковажний і це гірко, і це вбиває Пола майбутнього герцога Дому Антрейдесів.
– Подивимось, – він кривить вуста в вимученому та гіркому усміху та робить обманний маневр. Відволікає тою рукою, що й хапав за плече. Проте Айдахо досвідчений воїн, він блокує іншу руку, що прямує до його сонячного сплетіння, легко розвертається на напівсогнутих ногах та робить замах. Пол відчуває, як горить ліве вухо, коли кінчики пальців Дункана його зачепають. І хлопець, хоче завити від відчаю, бо з ним знов граються. Злість душить та позбавляє сили, вона як і страх неефективна. І все що він може зробити зараз це віддатися течії та пам’яті тіла. Пол легко ухиляється від ще одного, ніби жарту удару по вуху. Рухи хлопця схожі на воду такі ж плавні, рухи Айдахо схожі на вітер такі ж сильні та поривчасті. Вони кружать один навколо одного, ніби птахи. Їх стопи вимальовують, складні спиралі та замисловаті візерунки, втім вони не дістають один одного дотиком. І коли Полу вдається дістати ребром долоні шию Дункана він бачить в його очах нещирий подив та скриту поблажливість, так кошеняті дозволяють точити кігті об свою руку господар. І раптово приходить розуміння, що Дункан не заради кпинів зробив це, а заради любові.
– Ви виграли, пане, – захрипло одповідає Айдахо. – Мені час йти.
Розвертається спиною.
– Зажди, – каже Пол та кидається йому на спину, хапає в обійми, утикаєтьсі лобом в могутню спину та не може стримати сліз. І зітхає с полегшенням, коли відчуває, як загрубілі кінчіки пальців Дункана ледь торкаються його рук.
– Агов, пане я виживу, бо хто ще буде Вас охороняти, – обережно та якось лагідно та м’яко каже чоловік.
Дункан пестить його руки та повільно випростовується з цих відчайдухих обіймів.
І Пол хоче спитати ти обіцяєш, але він мовчить і знов кидає той самий погляд, коли воїн їде геть. В грудях пече невимовна жахаюча та важка туга. І він розуміє, що можливо Дункан Айдахо вірить, що виживе, проте Доля має на нього інші плани. Пол заплющує очі та прохає Великого, аби хоч раз в житті його видіння не були пророчими.
Дункан змушує себе не озиратись та йде нескінченно довго на його думку. Погляд малого пана обпікає спину, розуміння того, що хлопчиську він не байдужий пече мозок не гірше за палаюче сонце Арканісу. А крига маленьких та сильних долонеї Пола досі примарною печаткою на його грудях і це нестерпно. Бо Дункан Айдахо спантеличено розуміє, що можливо пан теж йому не байдужий і зараз він просто втікає від нього. Втікає від нечуваних йому досі почуттів, що вчепились крижаними маленькими долонями в його серце.
Додати до улюблених