Вона поверталася з роботи доволі пізно. Навкруги вулиці були освітлені ліхтарями та вивісками цілодобових магазинів, але вона спішила до коханого котика, що так часто заміняв їй людей. Коли вона спускалася у метро, помітила чужі блакитні очі, і відразу згадала за того самого, що назавжди змінив її життя. Зупинилася посеред натовпу, та її накрили спогади: як гуляли під нічними зорями, як пояснювала мамі чому прийшла так пізно, і як виправдовувалася перед батьком. “Чорт, знову” – подумала дівчина, з мокрими очима. Вже на автоматі сіла у вагон метро, а на зло, навпроти сидів цей хлопець, з блакитними очима. Вона завмерла. Хлопець привітно посміхався їй, а дівчина просто не знала як себе вести: дивилася на нього своїми мокрими очима, і боялась. Боялась, що це станеться знову. Боялась, що цей хлопець захоче з нею познайомитись. Боялась, що вона йому відповість. Боялась закохатися.
Коли він побачив її заплакані очі, то вираз його обличчя відразу змінився з веселого та посміхаючогося, на стурбований. Дівчину спіймала паніка. Вона розуміла, до чого все веде. “Зараз він підійде і почне розпитувати. а що мені йому казати?” – пронеслось у неї в голові, і вона швидко, але обережно витерла свої очі. Вона не користувалася косметикою – була дуже гарна від природи. Відвернулася, залізла в телефон та зайшла у телеграм. Натиснула на якийсь чат, і почала перечитувати таку стару переписку. Знову. І знову накотились сльози, але вона вже не витерала їх, а дала волю емоціям. Почала писати повідомлення:
“Я знову згадую тебе, коханий. Я досі не можу в це повірити. Так не мало статись. Я сиджу у вагоні метро, і плачу. Пробач мене, що я не змогла тебе врятувати. Я все ще люблю тебе.”, і відправила. На екрані було безліч схожих повідомлень: вона писала їх кожен раз, коли плакала.
Вимкнула телефон, і підняла очі, аби подивитися навкруги. До її станції було ще далеко, і це зараз було найтяжче. Раптом хлопець піднявся, і зробив два кроки до неї.
– Дівчино, з вами все добре? Вас хтось образив? Я можу чимось допомогти? – пролунало з його вуст.
– Ні, дякую. Все добре, – витераючи очі, відповіла дівчина.
– Коли все добре, люди не плачуть у вагоні метро. Що сталось?
У дівчини боролися два бажання: обійняти його, і все розповісти, адже їй не було з ким цим поділитись. У неї не було ані подруг, ані друзів, а відносини з батьками були м’яко кажучи натянуті. Але вона розуміла, що це абсолютно незнайомий хлопець, і хтозна що в нього там на думці. Зараз схопить і вкраде. Або просто хоче познущатись.
– Агов? Як вас звати? – він сів поруч, і протягнув дівчині серветку.
– Дякую. Нічого такого, просто спогади. Все гаразд, – вона посміхнулася скрізь біль, витераючи очі.
Він мовчки дивився на неї, розуміючи що вона не хоче цим ділитися, адже вони незнайомі, і взагалі це не його діло. Але такою ось він був людиною – якщо хтось плаче, його треба підтримати, захистити, врятувати. Занадто добрий для цього світу. І почав розповідати свою, сумну історію, надіючись, що це якось допоможе довіритись йому:
– Моїй сестрі нещодавно було б п’ятнадцять.
– Що? – це неабияк розгубило дівчину, вона почала дивитись здивовано і сумно одночасно.
– Коли їй було 8, лікарі діагностували в неї рак. Ми боролися за її життя кожен день, збирали гроші на операцію. Я дуже любив її. Але мені було чотирнадцять, а батько був алкоголіком. Мама не могла назбирати таку сумму, а я мало чим міг допомогти.
– Мені шкода.. – вона не знала як себе поводити під час таких розмов, і уникала зорового контакту, аби не дивитись в ті прокляті блакитні очі. – Чому ти мені це розповідаєш?
Але він мовчить. Думає, намагається сформулювати. А може просто ігнорує.
– Не знаю. Мабуть, хочу щоб ти зрозуміла, що я також людина, – майже тихо мовив хлопець, коли дівчина вже зовсім перестала чекати відповідь.
– А я думала що ти кіт, – посміхаються. Кожному боляче за своє, але дивляться один на одного і посміхаються. Гірко, але посміхаються.
– Твоя черга розповідати.
Після хвилини мовчання, дівчина ледь чутно мовила:
– Сьогодні рік, як помер мій коханий. Розбився у аварії, а лікарі не встигли його врятувати. А твої очі нагадали мені його. У нього такі ж.. Глубокі. Такі ж блакитні, і такі ж пронизливі, – і знову сльози на її очах.
– Вибач. Мені дійсно шкода.
– Ти не винен.
– Винні мої очі? – з болісною посмішкою питає в неї. Мабуть, не найкращий спосіб втішити людину, але іншого зараз нема. Вона також посміхається, але нічого не відповідає. Знову мовчать кілька хвилин.
– Я дивлюся на тебе, і твої заплакані очі, і мені так хочеться обгорнути тебе у тепло, заспокоїти. В тебе дуже гарні очі, – порушив мовчанку. Ризикований хід, чи не так? Зараз вона злякається, і втече. Але.. вона посміхається?
– Дякую. Можна.. – запинається. Думає, чи варто це казати. Адже це незнайомець. Вона навіть імені його не знає. Все що їх об’єднує – болюча втрата близької людини. – Можна тебе обійняти?
Це трохи розгубило хлопця, але він кивнув головою і повернувся до неї. Її руки обгорнули його тіло, і вона поклала голову йому на плече. А він в цей час міцно, але дуже ніжно обійняв її. Просиділи так мабуть хвилину, доки не почули назву кінцевої станції.
– Схоже, кінець нашої поїздки. Вже пізно, не боїшся одна йти додому?
– Раніше не боялась.
– А зараз що змінилося?
– А зараз на мене дивно дивиться той чоловік, – і кивнула в сторону, вказуючи на чоловіка років п’ятдесяти.
– Хочеш щоб я тебе провів?
Важкий вибір. Йти самою, знаючи що тебе роздивлявся якийсь мужик, чи йти з незнайомим, але дуже милим хлопцем.
– Мабуть… – вона все ще сумнівається, але вибір вже зроблено.
– Добре. Ходімо.
Встають і йдуть до виходу. Піднімаються, повертають у бік її дому. Мовчки, на відстані. Але разом. Їй здається що це не правильно, але вона нічого не може з цим зробити.
– Я б хотів познайомитись з тобою ближче, якщо ти не проти.. Може сходимо якось на каву? – здавалося б, не найкращий момент для знайомства, але таке воно — життя.
– Не знаю… Це все якось.. Дивно. Не правильно.
– Я розумію. Добре. Можна хочаб твій телефон отримати? Будемо зідзвонюватись коли нам буде зовсім сумно. Такі-собі друзі, які підтримують один одного в важкі часи, – зупинився перед нею, дивиться і краєчками вуст посміхається. Ну хіба можливо відмовити такому хлопцю? Тому вона здається. Дає свій телеграм, і також посміхається.
Вони доходять до її під’їзду, обіймаються на прощання, і майже сумують, через те що їх “подорож” так швидко скінчилася.
– Добраніч. Я напишу, як буду дома, щоб ти не хвилювалась, і в тебе також був мій телеграм.
– Добре. Дякую за розмову. І за те що провів мене. Солодких снів.
Він посміхається, коли зачинаються двері під’їзду. Думає, що йому дуже пощастило знайти таку прекрасну дівчину. Думає, що йому дуже шкода що в неї така трагічна історія. Думає, що закохався.
Вона також посміхається, коли заходить у порожній ліфт. Посміхається, коли відчиняє двері у квартиру. Посміхається, коли до неї біжить її улюблений рудий кіт.
– Ти собі навіть не уявляєш що я тобі зараз розповім! – а у відповідь лише ніжне котяче “мяу!”