кхе-кхе.

Кейа завжди любив вдягатися зухвало: нічого не може бути кращим за те, щоб привернути увагу і чоловіків, і жінок одночасно. Глибоке декольте, яскравий колір,  ду-у-уже обтяжуючі фасони, та ще й легкий, ледь помітний, та підкреслюючий погляд, макіяж – все це стало частиною його повсякдення. Однак зараз, коли в Мондштат нарешті почали брати в свої мерзляві руки холоди, він зміг додати до вбрання цікаву деталь – шикарну рожеву шубу.

Кейа посміхнувся до себе в дзеркало та вийшов. Сонце вже давно сіло за горизонт, і вогники, що спалахували крізь усе місто, здавалися капітану Ордо Фавоніус червоним килимом, кінець якої простирався до таверни його любого братика. Про себе гадаючи, який настрій буде в господаря винокурні сьогодні: нормальне, погане, кепське, паскудне чи те саме “я вб’ю тебе один єдним поглядом”, Кейа з гучним побажанням усім гостям закладу доброго вечора, відчинив двері.

Чоловік подивився в бік бармену та зрозумів, що Ділюк сьогодні все-таки отримав рекорд з поганого настрою, тож вирішив подалі від гріха знайти столик, за яким його згодяться пригостити. Кейї чомусь здавалося, що краще з того, що може запропонувати господар таверни це виноградний сік, а гірше – дасть своєю начищеною туфлею під зад так, що аж двері дрижатимуть.

– Бувайте здоровий, шановний капітане! – якийсь чоловік помахав йому рукою, запрошуючи сісти.

– Прекрасний вечір, аж ніяк? – Кейа зрозумівши, що “клієнт знайдений”, зробив свій голос солодким-солодким, маючи на меті збаламутити незнайомцю голову. – Я не бачив вас тут раніше, звідки ви мене знаєте?

– Де козак, там і слава. Хто ж не чув про капітана Ордо Фавоніус, який однією своєю присутністю вабить усіх довкола? – чоловік захоплено роздивлявся його шкіряний корсет та глибокий, v-подібний виріз, – я – Віктор, торговець зі Сніжної.

– Приємно з вами познайомитися, Вікторе.

– Дякую, мені тим паче. Вип’ємо?

– Звісно!

У таверні було дуже галасливо, тож новий знайомий капітана пішов одразу на барну стійку – замовити напої. У цей момент Кейя відчув погляд на спині – аж сіпнуло! Чоловік повернувся та побачив як на нього, не кліпаючи, дивиться Ділюк. Його верхня губа трохи тремтіла, показуючи, що майстра винокурні аж розбирало зі злості! Капітан Ордо Фавоніус подумки посміхнувся: на нього звернули увагу – можна відкупорювати пляшку шампанського та святкувати недаремно прожитий день! Однак, думати про то більше не було часу — Віктор повернувся з вином, сів навпроти, граючи очима, своїм захопленим поглядом.

Очі чоловіка блукали від широкого лоба Кейі до відкритих грудей і стегон. Торговець зі Сніжної розповідав історії зі свого життя, капітан кокетував, сміявся і дедалі більше напивався. Після третьої чашки він відчув запаморочення, яке тільки акцентувало увагу на злющому погляді з-за спини.

— З тобою все добре? – спитав Віктор, взявши Кейю за руку. У будь-який інший час капітан би покарав співрозмовника за таку фривольність, проте зараз не було сил навіть поворухнутися.

— Ти, мабуть, випив надто багато?

— Все добре. — абияк вичавив із себе капітан, думки плуталися, однак одна з них вимальовувалась точно — він би не сп’янів так сильно від трьох келихів вина, особливо з таверни Ділюка: напої брата завжди були легкі та не міцні, навіть після декількох пляшок похмілля на ранок не відчувалося.

— Ходімо, капітане, проведу вас додому. — торговець із Сніжної підняв Кейю, обійнявши його дуже міцно й вульгарно.

У голові Кейї біснувалася паніка, руки і ноги відмовлялися рухатися, навести в думках ладу ніяк не виходило. Вони вже майже дійшли до дверей — Кейя знайшов у собі сили повернути голову. Він побачив погляд свого брата, однак у тіні агресивності в ньому розрізнялося ще й сильне занепокоєння. Сил дивитися не було. Він сподівався, що Ділюку не буде байдуже. Хоча б цього разу. У капітана Ордо Фавоніус більше не було сил залишатися в свідомості.  Кейя кудись йшов, потім його вклали, він не міг зрозуміти скільки часу минуло, проте згодом почулися звуки бійки. Хтось надто голосно розмахував кулаками, а хтось стогнав від болю. Нарешті капітана знову підняли, тепер обережно, ніби скарб. Він відчув знайомий запах, але ніяк не міг зрозуміти, кому він належить.

Кейя сам не зрозумів, як це вийшло, проте виразно почув свій голос: “Ділюк …”.

— Так, Кейя, засмучений? – господар винокурні “Світанок” прошипів від злості, що кипіла в ньому на брата.

— Ти про що? — Кейя починав приходити до тями.

— Ну як це про що: секс зірвався, який жаль. Нікому буде зад підставити.

— А ти ревнуєш? — намагаючись зберігати свій звичний заграє тон, запитав Кейя.

— Ґута би те вбила.

— Тобі ж подобається? Хотів би опинитися на їхньому місці, м-майстер Діл… — Кейя сильно закашлявся, здається, готовий ось-ось проблюватися.

– Ох вже ці лицарі Ордо Фавоніус. Мовчи вже, нещасний. – втомлений подих.

***

Сонце підглядало за ним крізь щільні штори – Кейя розплющив очі, в кімнаті було душно, незнайома стеля насторожувала. Він обережно посунув рукою і відчув щось м’яке, пухнасте. “Волосся” – зрозумів Кейя і подивився в той бік.

“Волосся Ділюка” – капітан був збентежений. Він обережно пестив червоні локони,  і не вірив своєму єдиному оку: він лежав на ліжку брата, у його кімнаті, у його будинку, а сам господар Винокурні сидів поруч із ним на стільці і, здається, заснув на його животі, нахилившись. Це здавалося неможливим з огляду на вчорашню розмову. І чого Ділюк так розлютився? Зазвичай йому все одно.

— Ти прокинувся? — спитав Ділюк, підіймаючись. Очі чоловіка почервоніли, сам він був вкрай розпатланий.

—  Так. А що ти тут робиш? — спитав Кейя, зрозумівши, що йому фізично складно рухати губами. Накочував головний біль.

— Я вдома, Кейя. — милий заспаний вигляд Ділюка починав змінюватися звичною холодністю. Капітану Ордо Фавоніус цього не хотілося зовсім.

— Що я тут роблю? — намагаючись налаштуватися на звичний глузливо-кокетливий тон, спитав він.

— Ти не пам’ятаєш?

— – Не зовсім.

– Твій новий знайомий, – з огидою сказав Ділюк, – підмішав тобі у вино щось. Я встиг вчасно, ще трохи і могло щось статися. Тебе всю ніч рвало, мені довелося викликати лікаря. Пробач, що зірвав тобі шпілі-вілі.

– Я не хотів то… – розгублено сказав Кейя.

—  Правда? Тоді з якого біса ти поводиш себе, як чортова лярва, вішаєшся на кожного і довіряєш усім? — Ділюк прогарчав останню фразу, він був настільки скажений, що, Кейя, здавалося, чув як хрумтять його зуби через стиснуті щелепи.

– Пробач. — Кейї було просто огидно, насамперед фізично – слабкість, боліло все. Моральні аспекти наздоганяли чорної хвилею – він починав усвідомлювати. Усвідомлювати, що з ним могло статися, на яку небезпеку він наразив сам себе і наскільки сильно впав в очах брата (хоча, здавалося, куди ще більше?), у спробах отримати хоча б частину його уваги. Як зміюка душило найбільше те, що Кейя і справді хотів в черговий раз стосунків на одну ніч, щоб хоча б комусь було на нього не начхати.

— Спробуй перед собою вибачитися. Якого грецця ти це робиш? Ні, піче, справді? Тобі хуїв у житті не вистачає? Чи навіщо це все? Чому ти так сильно себе ненавидиш?

— Пробач. – Кейя акуратно, на секунду буквально, наважився підняти око і зустрівся поглядом із названим братом. Капітан Ордо Фавоніус побачив на зазвичай  холодному обличчі величезну бурю емоцій: злість, щире занепокоєння, ніжність. Стоп. Що там забула ніжність? Кейя вдавав, що цьому почуттю там точно не  має місця: занадто багато він накоїв. Він не гідний уваги брата, якої так сильно прагне, не гідний бути поруч із ним, торкатися його, лежати з ним у ліжку. Альберіх не міг більше триматися: нервова напруга, роками накопичений страх, недомовлені почуття. Він заплакав.

— Ти чого плачеш? — Ділюк якось різко заспокоївся. Здавалося, він був збентежений. Він узяв брата за підборіддя і схилився над ним, щоб не дати тому відвернути голову.

—  Пробач.

— Скільки можна казати те саме? Кейя. Чому ти плачеш?

— Я… я не можу так більше, вибач, будь ласка, можна я піду? – Кейя намагався прибрати руку брата, та той зараз перевершував його в фізичній силі.

— Ти нікуди не підеш. Я чекаю на відповідь на своє запитання. Не випробовувай мене, будь ласка.

Ділюк завжди був таким — він не вмів піклуватися ніяк інакше, окрім як за посередністю злості та обурення, що спопеляють все навколо. З самого раннього дитинства: Кейя розбив коліна – насупивши брови обробить ранку, ще й лаятиметься; щось не виходило і хотілося звинувачувати себе — накричить, що його брат найкращий, а згодом допоможе. Вони впізнавали один одного підлітками, вони любили один одного раніше і навіть любов майстер Ділюк виявляв подібно до всього іншого: холодною палкістю, за якою ховалася турбота. Зрозуміти таке Кейї було завжди не легко: він потребував того, щоб людина поруч із ним чесно і часто озвучувала свої почуття і з цього приводу у братів виникали конфлікти.

Однак зараз, після смерті батька, єдине, що Кейї лишалося — насолоджуватися будь-якою увагою: злим поглядом, відмовою наливати вино. Тому ходив до брата в таверну, тому часто провокував. Допровокувався.

— Будь ласка, відпусти, Ділюку. — Кейя вже задихався від власних сліз. — Не гнівайся, будь ласка, досить.

Майстер Ділюк розтиснув руки, шумно і глибоко зітхнув.

— Вибач, Кейя. — капітан Ордо Фавоніус не повірив своїм вухам, почувши не тільки не злий, а ще й ніжний голос. — Йди сюди.

Ділюк підняв брата за плечі, посадивши того на ліжко і міцно обійняв, м’яко погладжуючи по спині, що здригалася. Сльози текли йому на плече, одяг мокрішав, але господар винокурні, здавалося, на це не звертав уваги. Він просто обіймав, міцно, намагаючись передати свої почуття. Кейя не вірив, але довірливо розслабився. Він здогадувався, що скоро все це скінчиться і намагався запам’ятати, насолодитись кожним моментом. Нехай скоро вони надягнуть маски: Ділюк холодну і байдужу, Кейя свою улюблену – клоунську, і будуть приховувати все, що думають насправді.

— Ти можеш мені відповісти: чому ти плачеш? — Ділюк відсторонився і глянув братові прямо в опухлі очі.

— Їжачка шкода. — Усміхнувся Кейя. Він намагався уникнути незручності, згенерувавши випадковий і не дуже вдалий жарт, знаючи, що це розлютить брата і той кине потуги розговорити, зніме напускну ніжність і все повернеться до свого початку. Тому що він не заслуговує на такого Ділюка і не вірить, що може заслуговувати.

— Кейя, вимикай клоунаду. Ти поводишся дуже небезпечно. Напиваєшся, ходиш із кожною гидотою. Поясни. — втомлено зітхнув Ділюк.

— Чого тебе так турбує?

— В сенсі?

— Ти пішов, залишив мене одного. Ми так довго не спілкувалися, ти ненавидиш мене, думаєш, я цього не бачу? З чого раптом така турбота? Опівнічний герой прокинувся, майстер Ділюк? Я багато хуйні зробив, особливо для тебе. І я не повинен лежати зараз у твоєму ліжку, говорити з тобою, я не маю. Навіщо ти це робиш? — Кейя не зрозумів, з якою метою це сказав. Вирвалося якось саме. Він порушив сакральність моменту між ними, розтоптав ніжний післясмак обіймів. Капітан Ордо Фавоніус очікував, що зараз його викинуть звідси.

— Я не можу тебе втратити. І я не можу дивитись на те, як ти себе знищуєш. Невже так складно подбати про себе?

— А навіщо? Я потрібний комусь?

— Сам собі, наприклад?

— Ні.

— Отака холєра! — Ділюк підвівся. Кейя зрозумів, що догрався і зараз у нього кинуть його речі і вкажуть на вихід. Він відкинув ковдру, готовий вже почати взуватися. – Куди зібрався? Лежи, тебе сильно отруїли. І заспокоюйся. — господар винокурні  простяг Кейї склянку води. — Запитую востаннє: навіщо ти все це робиш? Відповідай мені чесно.

— Зі мною все добре, Ділюк. Я просто… — Кейї завжди було важко говорити про свої почуття. Це сильно бентежило: страх бути знехтуваним, побачити огиду або, того гірше, байдужість. Злість, що він відчуав від брата весь цей час, була вже задовільною емоцією, приємною, знаком того, що не все забуте остаточно. Якщо він розповість, відкриє свої почуття – ризикує впасти в очах брата без реабілітації чи амністії.

— Ти просто що? — Ділюку завжди було важко говорити про свої почуття. Це дуже сильно бентежило: спогади про смерть батька, образа, але водночас занепокоєння братом — данина старому. Це вогонь, що він намагався загасити; Ділюк не любив Кейю – чи не зізнавався собі. Іноді так хотілося обійняти брата, прибрати з його рук алкоголь, побити чоловіків, які до нього лізуть, але гордість і стара образа душила і ніби сковувала руки.

Обидва хотіли отримати перший крок. І обидва нізащо не почали б говорити.

— Я надто втомився, я так скучив. Ти не уявляєш, ти буквально знищуєш мене. Я знаю, що був зрадником, але я був дитиною, розумієш? Мені нічого не потрібно було тоді: ні батьківщина, нічого більше. Тільки ти. Може я приходжу в таверну, щоб тебе бачити? Я хочу, щоб усе було як раніше. – Кейя наважився.

— І я.

— Що?

— Зупини мене.

Ділюк розумів, що більше не зможе нічого сказати, тому вирішив показати все, що він думає з цього приводу: укласти брата на ліжко, відставивши на тумбі склянку з водою, міцно притиснути його руки над головою і поцілувати так, як давно хотілося: жарко , волого, з язиком. Кейя був приголомшений цим. Так, що, здається, забув, як взагалі цілуватися. Проте зупиняти брата не хотілося. Діставши трохи розуміння, він почав відповідати, намагаючись взяти на себе ініціативу.

— Кейя, вистачить пити з цими хтивими тваринами. — Ділюк спустився нижче і почав кусати шию, стискаючи зуби на м’якій шкірі, намагаючись показати свою злість. — Досить продавати себе, як повію, за вино. Ти, лярво, вартий значно більшого. Будь ласка, Кейя. — його голос почав збиватися. — будь ласка, перестань себе ненавидіти.

— Добре. Пробач. Не йди тільки, будь ласка. – попрохав капітан Ордо Фавоніус. Ділюк вже відпустив його руки, що дозволило чоловікові залізти у волосся брата і погладити його.

Господар винокурні просто ліг поруч, насолоджуючись ніжними дотиками. Він не спав майже всю ніч, намагаючись стежити за станом брата. Втома брала своє.

— Не піду, Кейя. — він обійняв чоловіка міцно, наче ганчір’яну ляльку і уткнувся йому носом у шию.— Тобі слід відпочивати. — Ділюк впав в сон.

— Спасибі. —  Кейя поцілував брата в маківку і обійняв у відповідь.

Вони розуміли: обом доведеться довго й нелегко працювати над їхнім зв’язком, а головне – навчитися розмовляти. Проте, все це здавалося таким неважливим, коли під боком сопів рідна і, головне, кохана людина.