Кружляє з вітром сніг

FavoriteLoadingДодати до улюблених

{Проходять роки, але Фіндарато не знає ні миру, ні нудьги Валінора, прозябаючи тінню серед людей}


День за днем як жовкле листя опада, як папір, що згора під катуючим вогнем.

Проймає виск співу, неупинної гри, напружені струни електрогітари зриваються.

Втомлені руки з перснем корони й змій.

Що ти знав про біль, коли закохано роздивлявся зорі?

Тремтлива душа, закута у кригу. Мереживом не шиття по тканині, але шрами по крихкій теплій феа.

Володаре, не мати тобі ніц на землі.

Згорають душі у пітьмі років, все як тоді, все як завжди. На що ти дивишся тут, світлоокий?

Якби я міг спочити! Та не знати рівноваги в руйнованому світі розорваній душі.

Якби я міг спочити, якби міг ся згодити, руки Ірмо піднесли б вóди забуття.

Кров як сніг опада, як вода тече внутрі. Терпка насолода страждання, проклятí зірки нолдор неприкаянні блукають спотвореними стежками, оплетені шипами тривог і гріхів.

Кольору темного вина пелюстки надій, зняті вітром, зірвані долею.

Темна зала, натовп, гучне відлуння його емоцій яскраво-червоним розповзається, втомлені від життя руки на струнах електрогітари складають черговий реквієм, черговий гімн відчаю, чергову перлину його здібностей. Вибух у душі.

Він блукає тінню, але в цю хвилину серед людей і смерті, він живий.

«Володарю, не мати тобі ніц на землі». Добре, він згоден.

Вітром, що кружляє сніг, унесе і його душу.

Емоції яскравими мазками акрилу не зав‘януть.

Т тан р т тан уууууу уу вуввввуввув ддд дд тдт тдт

Назавжди вільні, століттями кусаємі власним гріхом. Назавжди зранені.

Нннннн рр н н нн ррвр р врвр рв врвр врв нн рвр лрлр вв

Він танцює на сцені, завчений перформанс, завмерзла полум‘яна усмішка. Спрагла душа страждає від тиші і спокою. Втомлена душа напивається оваціями й виском.

Ююю ккк іііі лвввв лввв ююю ііі ккк кллл кююю

Вигин руки, поворот голови, його тонкі зап‘ястя, закуті внутрішніми привидами. Він знає холод снігів, він спробував кригу на власні зуби, він заморозив власні сльози, він самий тепер як неповторна сніжинка, що розтає від тепла.

Помережаний ранами й тугою, вишитий болем, білим по червоній ельфійській крові, вінчаний терновими шипами, опалений вірою, вбитий вовками.

Лунає сміх темних майар — замовкає сміх темних майар, боязкі душі обійняті кригою страху. Лише виють вовком.

А він кричить на всю глотку. Бурхливий гамір фанатів, яким ніколи не дізнатися всіх його страждань. Але коли він освітлений тисячами вогнів, вони бачать його безмежний відчай.

Світлі очі зі слізьмі, як зірки, сліпо дивляться у залу.

Артафінде, Інголдо, Фіндарато, Фелагунд, Фінрод, Ном, Анголод.

З кров‘ю його улетіли імена й часи. Безжальний танок часу — він знає кожен крок напам‘ять.

Атанділь.

Час поки не забрав усе.

Руки на електрогітарі колись заніміють, але поки кожна нота яскрава, як його почуття.

Золоті пасма волосся, пожектори, купається у світлі, як у холодних морях Півночі.

Крижана жага життя, льодяні ейфорія, завмерзлі спогади.

Власними руками задушений біль.

Тільки хвилина життя, а потім ще, і ще, і ще—

Шшш шш ллл шш ржж жжж жшжш рж ржж жр шш шшшш

Шепоче у мікрофон гарячими словами, ніби у хворобі горять груди, ніби думки язиками багаття зайнялись.

Шшшш шш

Там, за залою, за будівлею, холодна зима прибирає к рукам враження й тепло.

Кружляє з вітром сніг, вальсує з долею Фіндарато.

Багряним вином сльози серця, можна розлити десяток пляшок.

Людські таланти як зранені лебеді, він же мабуть верещить як вмираючий павич, приречений жити вічно.

Золочені прикраси як ґрони стиглого винограду, родовий перстень такий непримітний.

Дві змії рівноваги, він же давно падає до безодні, безглуздо махаючи крилами.

Артафінде, Інголдо, Фіндарато, Фелагунд, Фінрод, Ном, Анголод.

Спалюй ім‘я за ім‘ям, шматок життя за шматком, розбивай кришталь серця.

«Атанділь» провите вовками приреченому.

Розриває одяг під радість публіки, роздирає, як снігові завали в Хелкараксе.

Що ти досі шукаєш, Володаре?

Обпечена феа втрачає чуття хроа, розпечені думки вбивають здоровий глузд. Він як діамант, що обертається вуглем, аби згоріти до попелу.

Але чому не згора? Чому очі ясні, Володаре? Чому стоїш на сцені, змушуючи слухачів ридати й любити життя?

Голі м‘язи, голі плечі, оголене серце, десятки незрозумілих тату, клятви, які зрозуміти тільки тобі. Чому не схорониш ім‘я Артафінде?

Ельфійський король вмира у брудній тюрмі, ельфійський король живе серед ейфорії сцени. Шляхи привидів давно обплутали його стрічками.

Він не чекає на краще, він не чекає кінця, він давно лиш вальсує із долею.

Він розтанув у музиці, розчинився у світлі. Які таємниці відкрив тобі Еру?

Чому негасима жага так схожа на проклятий сильмарил?

Давно зведений з розуму.

Тільки барви співу, оксамит голосу, шорсткість ридань.

Шшшш~

Він підносить пальця до губ. Зал завмирає смертельною тишою, потім вибухаючи знову.

Коли він виходить на вулицю, лише навколо кружляє  з вітром сніг, лише жевріє незгасне вугілля у грудях.

Клятовне мереживо давно стало бронею. Всі обітниці він знає напам‘ять.

Тихе шипіння — і безмежна ватра емоцій іскрами до небес, навспротив мерзлому вітру з мертвецькими тисячами сніжинок-бездушниць.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: