UTF-8 = 30.07.2020 02:22
script8. <beginning>
Співають на флейті ідеали, як ми налаштовуємо параметри під камертон.
І вітер змін омертвіло палає. Отруйне полум’я в легенях. Полігон.
Навіть воскреснувши б’єшся в такт зі смертю, чекаєш божественної помсти.
Коли вени наповнюються прокляттям. Коли прокляття стає свідомістю.
Ти сам – убивство. Ти сам – своє презирство та прострація.
Ти сам – своє світло. Ти сам – своє забуття та екзальтація.
Ти сам – агресор. Ти сам – тайник ворожнечі та тихої злості.
Ти сам – імпресор. Ти сам – мистецтво. Ти сам – вище хмарочосів.
Але кров’ю алою лінюєш тягар часу у чаклунстві темному,
На забруднених пуантах зводиш ілюзорний постамент.
Чи ти ще там, приховуєш побічні ефекти чарів у темряві?
Чи ти все ще там, малюєш відсутній п’ятий елемент?
Я там. Грай фанфарами, адже образ мені твій не забути.
Я там. Блискай тіарами, адже феєрія твоя не дасть серцю мороз відчути.
Я там, де в мемуарах ми, адже бажання моє не погасити.
Я – це Пейн. Мій біль – метал, розтоплений тобою, щоб одного разу їм же й убити.
Обпалюй невиданим вогнем,
Благоденствуй живописом жаги у забутті.
Спокушай душею – єдиним ліхтарем,
Наповни вазу для букета відчуттів.
Будь світлом, місяцем, іскрою – сяй;
Будь людиною – поклоняйся перед мною.
У пуантилізмі дари мої у відтінках зберігай.
Коли застигну в реверансі перед судьбою.
Адже людина не може бути тобою.
Надихай зефірною думкою. Зціляй стихією.
Плав вольфрам душі доки я в ейфорії.
І кинджалом милосердя твори триптих спокуси священної.
Спопеляй нефритовий палац свідомості. Дозволь жити недаремно.
Тоді запалю маяк недопоезією, чиїм світлом стала твоя тінь.
І покажу дорогу заблудлому, щоб човен томління став бути тлін.
Пущу паперових чайок слідом за міркуваннями творців,
Що воскреснувши піддалися безслав’ю, увійшли на поклик зілля в грі.
І разом розчинимо піщинки мрій в одеколоні правди.
Нас оживили, щоб винищити. І кожен із нас – сеї витівки автор.
Ми самі пишемо свій сценарій. Ми самі будуємо те, що ненавидимо.
Ми самі руйнуємо те, що любимо. І того, ким захоплюємося, – скривдимо.
Плямуємо руки кров’ю, беручи ефект чарів за реальність.
Вигадуємо біль, ведемо її смичком по скрипці буття, змінюючи на мінорну тональність.
Лицезріємо пристрасть, якою звемо істинною, і оп’яняємо її диханням дні.
Щоб знову докоряти собі за своє безумство і танути в божественній помсті.
Щоб знову наповнити вени прокляттям. Щоб осягнути його у свідомості вранішнім променем.
Тільки в новій подобі. Відродившись, наново розвіяти спомини.
І почати канонаду з ідей, покрити портьєрою просвітництва свої симпатії.
А наприкінці – зненавидіти життя. Зненавидіти смерть. Віддатись мистецтву апатії.
І сховатися в ній. Черпати потужність сили для чорнильних хвиль та акварелі.
І позабутися в ній. Заповнити блаженною пальметою перфорації на папері.
Щоб завтра зануритися в глибину її ментального асорті
І оголосити:
« Той, хто пізнав істинне прокляття – божевільний, а той, хто зрікся – божевільний во плоті.»
Залишилося лише зрозуміти, хто з них є ти.
script8. <ending>