крейда та золото

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Робота написана для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021

.

“Залишся”

Його голос ламається крейдою, накриває все в кімнаті білою напівпрозорою парою і падає на підлогу крихтами. Волосся розкидане по подушці, тонка ковдра закриває частини живота й обличчя. Його очі світлі, його руки холодні – неживі –, а кістки скриплять при кожному русі. Альбедо хворий. Цю хворобу не вилікувати ні пігулками, ні інгаляторами, ні прогулянками на свіжомі повітрі. “Ще трохи і я дозволю Цукрозі проводити наді мною експерименти” – думає він. – “Не пропадати все ж таки такій можливості”.

Деколи до нього приходять. Підходять прямо до ліжка, всі такі маленькі та перелякані, дивляться великими очима будь-куди, тільки не в очі Альбедо й питають чи все добре, а він звісно відповідає, що так, бо якби не відповідав, вони би злякались ще більше – про це хлопець дізнався експериментальним шляхом.

“Залишся”

На столику біля ліжка лежить олівець і купа паперу, а у шафі він ховає чорнило, прикріплене до задньої стінки поруч з пачкою цигарок. Альбедо не палив. Він підпалював цигарки, намагався утримати їх у тонких пальцях і давав їм догоріти, а коли до нього таки знову заходили, Цукроза чи ще хтось, їх очі кумедно ставали ще більшими і вони починали махати руками та намагались відкрити вікно. Підвіконник був надто заставлений замальовками-книгами-вазонами з напівзасохлими квітами і ще дечим, через що вікно не відкривалось ніколи – навіть якщо дуже сильно захотіти.

Тільки Ітер знав для чого йому цигарки в шафі.

“Залишся?”

Слабке сонце ледь-ледь пробирається крізь фіранки і падає на пильну підлогу. Йому давно треба було прибрати все зі столу, віднести на місце чашки, протерти вікна та верхівки шаф, але – Альбедо закриває очі –, головною метою місяця було вижити. І від мети він все більше відходив.

Неймовірно як все може помінятись за кілька днів.

Ітер не рухається. Насправді здається що його тут немає взагалі. Бліді промені пробиваються крізь мутне скло, плутаються в його волоссі, скочуються золотом на спину, а звідти крізь щілини в підлозі стікають на поверх нижче. Альбедо уявляє. Можливо, Ітера і не було ніколи. Це все було просто довгим, липким маревом і Альбедо намагається посміхнутись, повільно і гостро.

“Ти знаєш”, каже хлопець. “Я завжди повертаюсь”.

“Але якщо на цей раз ти не встигнеш… Що тоді?”

Ітер повільно повертає голову до Альбедо, його погляд залишається зафіксованим на вікні. Все нормально. Альбедо також не хоче бачити себе такого – ламкого, ніби біла крейда та слабкого як сонце холодною осінню. Він не відповідає. Та й відповідати не треба.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: