Надворі стояла похмура днина. Травнева зелень буяла квітом, долом стелилися вологі пахощі весни – недавно йшов дощ. Небо затягнулось хмарами. Було прохолодно, віяв легенький вітерець. Здалеку іноді доносились глухі гуркоти грому. Я обожнював таку погоду, тому прокинувся рано, щоб удосвіта прогулятись ланом.
Серед мандрівки мою увагу привернув якийсь рух коло узлісся, я придивився… То була Марічка! На голові в неї був свіжосплетений, трішки незграбний віночок з кульбаби. Вона ходила попід деревами, у руці в неї був кошик. Вона старанно зазирала під кожен кущик, намагаючись не пропустити жодної ягідки, а з гілля, яке вона відхиляла рукою, щоб не заважало, час від часу кумедно падали їй на обличчя краплинки води. Моя мила! Я замріявся… В очах у мене блимнула іскра.
Я пішов до неї навпростець, намагався підійти нишком, та шурхіт трави мене видав.
– Ой, привіт, Микито… – лицем її ковзгула лагідна усмішка.
– Привіт. А ти що тут робиш у таку рань?
– Та ось, збираю всіляке. Ми з татом…
– А можна глянути?
– О, так, звісно – простягнула вона мені кошика, майже наповненого різноманітними пахучими травами, грибами, ягодами. Справді, у Марічки був до цього хист. Я з трохи перебільшеним захопленням крутив його в руках.
– … А ти чим тут займаєшся?
– Та так, іду, куди ноги йдуть – мовив я, і в цю ж хвилю щосили чкурнув до лісу разом з кошиком.
– Стій! Що ти коїш! А ну стривай! – верещав позаду дівчачий голос, що кинувся мене наздоганяти.
Я несамовито мчав лісом, ледве встигаючи прикриватись від гілля, що боляче било й залишало мокрі сліди по собі, а ззаду мене наганяв безпорадний, та грізний Марійчин крик:
– Стій! Зупинись, негіднику! Зараз ти у мене отримаєш!
Лісом завзято топотіли дві пари ніг. Холодний вітер дув у обличчя, а повітря обпікало легені. За запеклою погонею мовчки спостерігали старезні дуби. Мене охопив азарт! Я вже відбіг достатньо далеко… А вона все ще не відстає! Ха, оце забавка! Начувайся, Марічко!
Запальна погоня тривала, доки галас позаду раптом не припинився. Не стишуючи бігу, я озирнувся назад. Десь далеко роздався грім. Не зоглядівшись, я перечепився через трухлявого корча, що аж з несподіванки випустив кошика з рук, і стрімголов полетів додолу, прямісінько в опале листя та багнюку.
Оговтавшись, я нашвидкуруч обтріпався від бруду та оглянувся навколо. Позаду незрушно валявся злощасний корч, а кошик, поки я падав, перевернувся в повітрі, і тепер вся невеличка галява, до якої я вибіг, була всіяна розкиданими грибами, ягодами й травами. Халепа. А ось і суворо чимчикує Марічка. Ох і непереливки зараз буде…
– Що, добігався?! Бовдур! Недотепа! Поцупив кошика! Так і кортить тобі дати прочухана! – погрожувало мені кулаком роздратоване дівчисько.
Тим часом я обміркував своє становище, і мене пройняв мимовільний смішок
– Ба, іще сміється! І куди ти взагалі нас завів?! А бодай тобі… – і замовкла.
Я стих і сів долі, показово посупивши голову донизу, а Марічка пронизувала мене суворим поглядом, розставивши руки в боки. Між нами панувала напружена тиша. З надр лісу чулося кування зозулі. Утім, завжди така чуйна, добра й лагідна Марічка не могла довго йти проти своєї волі, тож зовсім скоро пом’якшала.
– Та годі тобі, дурнику. Гаразд уже, ходімо.
– Марічко, ти цей… – намагався я підібрати слова, – Дурну я витівку вкоїв, пробач мені…
– Ага.
– Давай я тобі поможу!
– Ходи.
І ми, блукаючи навколішки в мокрій траві, почали шукати розгублені дари природи. Вже не один грибок полетів назад до кошика, як щось невідоме взяло наді мною гору на цій немовби зачарованій галявині, несамовитий хтивий демон оволодів мною до кінчиків пальців, і мене було вже не спинити. Переді мною повзала Марічка, що повсякчас особливо апетитно нагиналася за черговою ягідкою, відкриваючи мені свою. Я піймав її на полюванні: коли вона вкотре нахилилась за смачним плодом, я тихенько підкрався до неї ззаду та задер її картату спідничку, на хвилю побачивши її соковиті сідниці. Вона миттю обернулася всім тілом до мене:
– Що ти робиш? – оторопіло питає й дивиться глибокими блакитними очима, наляканими з несподіванки.
Я знову блискавичним рухом здійняв край її спідниці, і цього разу з-під неї мені посміхнувся грайливий кучерик.
– Припини… – Марічка зайшлась рум’янцем та прикрилася рученьками.
Нас знову окутала тиша. Здалеку долинали шуми грому, що наче наближалися. Певний час ми сиділи навколішки й, затамувавши подих. Я дивився на неї, вона похнюпила голову додолу. Врешті тишу порушила Марічка:
-… Хочеш поглянути? – сором’язливо спитала вона, піднявши очі.
Я ствердно кивнув головою, і у відповідь вона підняла спідничку й оголила для мене свої найсокровенніші тілесні скарби. У штанцях заворушилось. Я підповз до неї навколішках та пригорнув до себе. Моя рука обіймала її талію, а коса спадала на плече. Ми відчували важке дихання й тремтіння тіл одне одного, і в міцних обіймах спалахнув палкий поцілунок.
– Роздягнімося – відлинувши від моїх губ, шепнула мені на вухо Марічка.
– Дозволь – я підняв догори її руки, поволі підняв низ светрика, і в один момент з-під нього вистрибнули її пружні розпашілі молодечі груди.
Я зняв її верхнє вбрання через шию та відкинув убік, а потім роздягнувся й сам по пояс. Її довгі світлі коси мов змії спадали вниз, прикриваючи, наче той спокусливий плід, її набубнявілі сосочки. Вхопивши Марічку, я повалив її долі; віночок злетів з її голівоньки. Прохолодна роса торкнулася молодого тендітного тіла – Марічка задрижала та зойкнула. Тонкий ранковий серпанок окутував її гарячі груди. Потужними струменями вилітала з наших уст пара, серця билися в шаленому ритмі оркестру, а прохолодний вітер обдував юнацькі тіла. З глибин діброви доносилось поодинокі гукання пугача, а важкі хмари з гуркотом рухалися все ближче…
Тоді злилося в єдине два молодецьких тіла, і на цій галявині природа прийняла нас у свою колиску. Нас лоскотали трави й ми, очманілі від збудження, відчайдушно борсались у ранкових росах. Не стримуючи відчуттів, дібровою лунали зойки нашого палкого кохання…
І ось ми лежимо на галяві, голі та смішні. Ми бавимося одне з одним, червоніємо й ніяково усміхаємося, замріяно дивимося крізь верховіття на небо й насолоджуємося тишею природи. Зненацька здалля ледве чутно волає чийсь мужній голос:
– Марііійкооо!!!
Марічка підвелась:
– Ой… – збентежено озирається, – Татко!
Вона швидко здійнялась, накинула на себе одяг та помчала у напрямку голосу.
– Зажди! – кидаю їй услід.
Марічка стишила ходу, обернулася й сказала з пустотливою усмішкою:
– Бувай. Ще зустрінемось! – і зникла межи стовбурами.
Я залишився сам. Хвилинку…
– Марічко! – хапаю з долу віночка й гукаю, – Ти забула!
– Марііійкааа!!! – кличе далекий голос
– Йдууу!!! – відповідає йому дівчина десь неподалік.
“Залишу собі” – думаю замріяно, дивлячись в бік, де за деревами біжить Марічка.
На траву впало кілька крапель, десь неподалік вдарила блискавка. Здійнявся дощ.