Коляда

FavoriteLoadingДодати до улюблених

– Я до сих пір вважаю, що ми застарі для цього.

Ліна пишалася сестрою. «Гордість» навіть не те слово, яке краще було б вжити, але Ангелінин словниковий запас розвивався в бік наукової термінології і латинського алфавіту, а не синонімів, тому – «гордість».

Ліна рівнялася на сестру. Навіть боялася за неї, хоча не боялася за себе, скидаючи всю відповідальність за свою душу на Матінку-Фортуну. Але тут і така пофігістка розуміла, що Анні всього сімнадцять, а вона вже обвішана обов’язками, наче новорічна ялинка!

– Припини бурчать і вчи. Буде весело! – вигукнула Ліна. Голос карильйоном гримів ледь не на всю квартиру. – Спорим?

Ліна поважала Анну. Не лише як старшу сестру, але і як товариша. Доброго товариша, відповідального, якому довірила б прикривати свою спину і захистила би сама, якби вони служили в якому-небудь СБУ. Та що там казати – в очах всіх Анна виглядала чистим відвертим ідеалом. Непорочним. Безсумнівним авторитетом і, працюючи старшим консультантом в книжковому, світлом зверху для підлеглих; і ніхто не насмілювався її ослухатись чи заперечити.

Окрім Ліни, звичайно. І вона була єдиною, кому це сходило з рук.

– Не буду я з тобою битися об заклад, – фиркнула старша, а потім, потерши перенісся двома пальцями, ніби там були окуляри, відчайдушно додала: – Аж не віриться, що ми всерйоз цим займаємся!

Однак позитивні сторони не відміняли того факту, яка ж Анна все таки нестерпна зануда.

Ліна видихнула крізь зуби і втупилася в екран. Боковим зором прослідкувала, як Анна, закінчивши невдоволену тираду, склала руки на грудях, відвернулася до вікна і сховала у волоссі легку усмішку. У цьому короткому русі не було нічого особливого, але по кімнаті майже фізично пропливла хвиля ніжної розчуленості. Здалося, ніби пил, яким притрусили сховані в глибинах кімнати старі іграшки, перетворився на корицю, і її аромат розвіявся по вітрові надворі.

– Як на нас люди дивитимуться? – не вгамовувалася Анна, вертячи в руках листочок з текстом колядки. – Лиш це малечі.

Відповіддю їй було здивоване фиркання і звук впевнених ударів тонких пальців об клавіші. Мовляв, яка різниця, як дивитимуться? Ліні, загалом, було важливо лише те, чи встигне вона підготуватися до всеукраїнських олімпіад з хімії і математики. Все інше – дурня.

– Вік – це всього лиш цифра! – відізвалася Ліна, припинила набирати текст і крутнулася на стільці. Той заскрипів. – Та і чому б ні? Андрій колядував минулого року, і все було суперово!

– Недивно: він ж виглядає, наче шестикласник.

– Але ж прокотило!

Молодша не стримала дзвінкого сміху. Аж хрюкнула. Анна всміхнулася кутиком губ.

– А так, – заспокоївшись, продовжувала Ліна, – і погуляєм, і грошей заробим. Коли ти останній раз за канікули надвір носа висувала, а?

– Скупердяйка, – гмикнувши, пристидила сестру Анна. – Не в грошах ж сенс.

– Не в грошах, – погодилася та, а згодом, блиснувши іклами, гордовито додала: – Але це приємний бонус. Та і хто зараз, тим більш в місті, колядує «заради коляди»? Цей весь «сакральний сенс», що дідо розказував, давно канув в небуття.

Анна зітхнула:

– Ти нестерпна.

Крижаний дощ та мокрий сніг за вікном панельної п’ятиповерхівки ледь нагадували про прийдешні свята. Все частіше здавалося, що зима зовсім покинула українські землі, лишивши на згадку щось середнє між ранньою весною та бабиним літом. Сестри ще застали хрускіт під ногами, спуски на санчатах з величезних кучугур, льодяні гірки біля школи та крадіжки моркви для носа зліпленому в дворі сніговикові. Тоді на Різдво ще лютували хурделиці. Січень у дівчачій пам’яті закарбувався білим, як Лапландія, лиш без північних оленів.

Анна сиділа, звісивши одну ногу до підлоги, щоб не зачепити горщичок на підвіконні. Анемони. Вона приволокла їх восени і декілька днів провела в інтернетівській павутині, щоб вивчити, як за ними доглядати. Розпустяться вони ранньою весною. Ще недовго лишилося!

Дівчина обожнювала квіти, але з такою сусідкою по кімнаті, як Ліна, про будь-яку рослинність, окрім кактусів, можна сміливо забути. Навіть анемони, і ті молодша ледь не погубила, коли фотографувалася для Інстаграму, вирішивши, що переставити їх на балкон з сонячного боку квартири є чудовою ідеєю.

*

Анна поклала листок з текстом поруч. Ліна продовжувала друкувати. З такою швидкістю і зацікавленістю – точно пліткувала з кимось. Один русявий локон вибивався з акуратного пучка, і як би та не заправляла його за вуха, він все одно повертався на очі. Ніби на голові не вистачало місця.

Дівчина безшумно зіскочила на підлогу. Дивно було спостерігати таку різницю: дебела й росла Анна тінню пересувалась по квартирі, коли крихітна Ліна шуміла голосніше від торнадо. Якщо старша була не емоційнішою за камінь, молодша скидалася на дзявкливе чіхуа-хуа.

Анна зачинила двері дитячої. Ті злегка скрипнули. В очі зразу кинулись блиском вогники гірлянди, яку Ліна напередодні католицького Різдва розвісила по периметру вузенького коридору. Білосніжна, червона і зелена мішури стали для рам картин теплим пухнастим волоссям. Одну, бурштиновий осінній пейзаж, замовлений татом мамі на День Народження, сестра облюбувала особливо – прикрасила і гірляндою, і мішурою, і навіть сухозлотицею, яка на ялинці виглядала б недоречною. Але ж не лежати добру без діла!

Проходячи повз відчинену вітальню, Анна побачила, що стіл вже стоїть розгорнутий біля дивану і чекає, щоб на нього звернули увагу.

– Ангеліно! – гукнула. – Тато стола поставив!

Та щось невдоволено прокричала у відповідь.

У кухні, залитою жовтим світлом старої лампочки, на стільниці коло плити вже стояли страви. Оселедець під шубою, картопля, курка, три види салатів, печена риба, нарізки і, звісно, кутя. Анна не дуже жадала її скуштувати, як зазвичай, бо цьогоріч Ліна робила сама, але все ж взяла чайну ложечку. Дівчина сестру, звісно, любила, але в кулінарних навичках дуже сумнівалася. Майже жодна страва їй не вдавалася, проте сьогоднішня була справжньою відзнакою для невдахи. На язиці гірчило, але порівняно з минулорічним рулетом – неймовірний прогрес.

Повинні були прийти баба з дідом, татів кум Рінат, хресний Артем, ще бозна скільки людей, братів, сестер, кумів, пракумів, недо-кумів і, звісно, сусідка Хая, яка поріднилася з їхньою сім’єю за довгі роки, що мама стала її колегою. Вони працювали шкільними медсестрами, – у їхньому навчальному закладі їх завжди чомусь повинно було бути дві – однак мали зовсім різні компетенції. Як медсестра молодшої школи та «молодшої середньої», тобто до восьмого класу, мама зналася на розідраних колінах, вошах і нежиті. Медсестра старшої школи Хая спеціалізувалася на отруєннях, незапланованих «бодунах», «запаленнях хитрощів» та поганих хлопцях.

– Що стовбичиш, рота роззявила? – як грім серед ясного неба весело прогомоніла в парі сантиметрів від її спини Ліна. Взяла велетенську тарілку печеної картоплі і обережно почимчикувала у вітальню, перехитуючись з ноги на ногу, як пінгвін. Анна з салатами у руках покрокувала у той ж бік.

Коли прийшли перші гості – баба Ганя з дідом Іваном – мама у вітальні натирала келихи. У синій довгій сукні, схожій на морську хвилю, вона нагадувала принцесу Ельзу. Худенька, маленька, елегантна й обережна в рухах і словах; сестри давно переросли її гучністю голосів й емоційністю розмов. У мами було розкішне жовте волосся, що лежало на плечах легенькими природніми кучерями, подекуди посипане попелом часу; заколоте блискучою квіткою-шпилькою, купленою на відпочинку у Криму. Її часто позичала Ліна.

Лише зараз, коли дідусь вже знімав з бабусиних плечей тяжку шубу, Анна кинула погляд на стіл і зрозуміла, що він накритий, наче на прийом губернатора. В їхній сім’ї чомусь завжди так виходило. Від кількості страв ніжки майже прогиналися. Але, якщо в сільській хаті це було, відверто, недивно (ще трішки і навіть від вітру обвалився б не тільки стіл, а і стеля), то тут, в місті, від цього їм з сестрою було по-справжньому дивно. Нащо готувати так багато?

– Мої голубоньки! – кинулася обіймати онучок баба Ганя, але Ліна оперативно відступилася; весь удар ніжності прийшовся на Анну. – Моя тьозочка! – прихрюкнула від щастя літня жінка і зацілувала старшу онуку в обидві щоки. – Моя хороша! Ти все гарніше й гарніше! Все вище і вище! Ну дівка вже! Жених є?

– Бабусь… – засоромилася та. – Не починайте. Який жених, мені сімнадцять.

– Ба, – втрутилася Ліна. – Не заводь шарманку. Те, що ти вийшла за дідо в вісімнадцять, не означає, що так повинні робити всі.

– Помий рота з милом; ти як зі старшими розмовляєш? – гримнув над нею батько. – Різдво, побійся Бога!

Ліна склала руки на грудях і закотила очі.

– Бородатого мужика на хмаринці? Його не існує.

У ту ж секунду їй відвісили смачного ляпаса.

Мама похитала головою, покартала на долю, що дала їй «таку буйну дочку», і запросила своїх батьків сісти за стіл. Слідом зник і тато. Ліна лишилася в коридорі, червона від люті й надута, як гелева кулька.

Анна зітхнула, ніби промовивши «Невже я повинна пояснювати тобі такі прості істини?». Вона так часто робила: одне її зітхання могло означати «Боже, чому ось це – моя сестра?», а інше – «Боже, чому моя сестра така дурна?». Проходячи повз до вітальні, примирливо поклала Ліні долоню на плече й уважно зазирнула в білясті очі.

– Тобі потрібно бути більш толерантною до інших людей, – порадила вона, – і обережніше підбирати слова. Ти ж знаєш, яка бабуся набожна.

– Мене не повинно хвилювати, що вона вірить в стару написану людьми книженцію.

– Так, не повинно, – стримано кивнула Анна, – але якщо ти поважаєш іншу людину, ти поважаєш і її погляди, незважаючи на те, що вони не збігаються з твоїми.

Ліна не знайшлася, що відповісти. Фиркнула, відкинула локон і поважно почимчикувала геть, ховаючи біглий погляд під насупленими бровами.

*

Ангеліні здалося, що в такт голосній музиці танцює кожна квартира, хитаючи люстрами, як масивними блискучими сережками. Танцювали всі будинки району, кожен під’їзд і приватний сектор, одночасно пирскаючи на себе дощовим одеколоном. Багато, не жаліючи, хоча й невеличкими порціями – чим більше рухаєшся, тим більше треба!

Тьотя Хая вкотилася у квартиру з веселим сантаклаусівським «Хоу-хоу-хоу!» і повними пакетами солодощів. Із більшого, квітчастого, визирав її фірмовий шоколадно-горіховий рулет, загорнутий в поліетилен, який мама зразу забрала на кухню. Слідом зняв шапку Рінат, простягнув татові пляшку, і вже через десять хвилин всі опинилися за святковим столом, а через пів години – втуплені у телевізор, де якраз повторно йшов «Сам удома».

Через дві години ввімкнена музика розрядила обстановку настільки, що всіх понесло в танок, а сестри розчинилися у вечірній темряві.

*

Копійковий дзвін вишитої бабиної сумки ласкав Лінин слух. Скільки купюр, скільки цукерок… Якась мила пара навіть дала яблука! Якби був Геловін, можна було б і образитись, а так, Ангеліна човгала повз калюжі й хвостиком плелась за сестрою.

– Ще цей і підемо додому, – скомандувала Анна. Ліна не сперечалася.

Восьмий під’їзд на Костромській зовсім нічим не вирізнявся з-поміж інших: звичайна захаращена «хрущовочка» зустрічала дівчат бездомофонними дверима зі старим кодовим замком і наліпленою з усіх боків рекламою. «Молода пара шукає квартиру на НР», «Робота сантехніка» і «Бог все чує. Помолися» були найновішими. Від листків ще пахло топографією. Анна підсвітила ліхтариком смартфону вечірню мряку, прихилилася до кнопок і натисла трьома пальцями на найчистіші з них – старий трюк, якому вчать ще дитсадківців. Замок затріщав. Залізні двері заскрипіли і, відчинившись, вдарилися об стіну будинку, відбивши шматочок фарби.

– Та ти прямо хакер, – не упустила шансу підтрунькнути Ліна. Анна навіть не озирнулася на сестру і впевнено покрокувала всередину.

Непривітні облізлі стіни з побитою шпаклівкою пустили зелене павутиння плісняви по кутках. Анна роззирнулася. Ліна зайшла слідом. По двоє дверей з кожного боку – все стандартно. Справа: одні чорні й масивні, з дивним розписом, інші – непримітні жовті, ще радянські, в деяких місцях покоцані часом. Зліва: однаковісінькі сірі. Броньовані.

– Поїхали наверх, – запропонувала Анна. – На перших трьох поверхах ніколи не відчиняють.

Молодша успішно проігнорувала її, розвернулася наліво і натисла на кнопку. Витерла верх дзвонику від столітнього пилу. Вона постійно так робила, ще з самісінького дитинства, коли за ними, маленькими колядничками, приглядав дідусь.

– Нащо? – тихо поцікавилася в неї Анна. Вона знала, що не почує відповіді, але, щоб не порушувати традицію, або щоб віддати шану останньому їхньому спільному колядуванню, все ж продовжила: – Рукавиць не шкода?

– Нє, – дзвінко відізвалася та. – Просто хочеться.

Жодного звуку по той бік. Ліна притулилася до дверей вухом – теж нічого. Розвернулася, чомусь всміхнулася і зненацька фиркнула:

– А тут зняли дзвоника, – показала на чорні розписні. Зліва на стіні лишилися дроти і шматочок чистої стіни. – Щоб колядники не ходили… Думаєте, – її тон змінився, вкрився липкою злорадістю лиходіїв з кіно, – це мене зупинить? – і весело постукала туди.

Така ж тиша.

Анна весь цей час стояла осторонь, спершись ліктями об перила, і спостерігала театр одного актора в лиці її молодшої сестри. Потім підійшла до радянських жовтих дверей і вже замахнулася стукати, як Ангелінина долоня зненацька блискавично перехопила її руку.

– Чуєш? – зашепотіла молодша з очима круглими, як блюдця, на які клали шматочки тортику гостям у них вдома, хоча щойно весело гомоніла перед сусідніми дверима. – Прислухайся.

І Анна почула.

Десь у глибині квартири лунали голоси. Спочатку їх було ледь-ледь розібрати. Низький чоловічий глухіт і жіноче надривне сопрано проривалися кімнатами до дверей, протікали крізь щілини в старій деревині. Серед незрозумілих шумів Анна могла розібрати лише щось про сина, про квартиру, про те, який чоловік покидьок і те, що самоцензура не дозволяла дівчині повторити.

Щось розбилося. Дитя заплакало. Крики зірвалися, гриміли над головами, . Анні довелося відпрянути від дверей. Вона переглянулася з нажаханою сестрою.

– Постукаєм; вони ж там вб’ють одне-одного! – одними губами прошепотіла старша.

– Ти здуріла?! – осатаніла Ліна і відволокла сестру за лікоть від дверей. З таким відчаєм вхопилася їй в руку, ніби без цього Анна не стала би її слухати. – Це ж алкашня, приб’ють і не помітять! Яке нам до них діло? Ти що, миротворець велика?! Пішли звідси, будь ласка! – взмолилася. – Прошу!

І замовкла. Як би сильно Ліна не корчила з себе незалежну і самодостатню, коли діло доходило до справжнього вибору, вона дивилася величезними очима на старшу і мотала на вус кожне слово і кожну дію. Анна вирішувала їхню долю…

– Сусіди стовідсотково це так не залишать, – востаннє спробувала переконати Анну Ліна.

…Так само, як і долю того маленького хлопчика за дверима, який плакав і скавчав, як маленьке цуценятко, прориваючись голосом крізь крики і сварку батьків. Анна подивилася на двері. Потім на сестру. І знову на двері.

– Добре. Ідемо звідси.

*

– А це ще що таке? – надто голосно в нічній тиші вигукнула молодша.

Було близько одинадцятої, коли Ліна розпозіхалася настільки, що було вирішено потихеньку звертати колядування і повертатися додому. Дівчата знали й набагато коротшу дорогу, однак йшли назад тими ж дворами, де й колядували, – вони були більш освітленими , – й в одному з них ширявся цілий наряд поліцейських. Навпроти входу в один з під’їздів стяло аж три автомобілі.

– Панянки, – привітно всміхнувся до них коренастий підполковник, – що робите так пізно самі на вулиці? Не страшно?

– Колядували, – всміхнулася Ліна. – Нє, не страшно! Ми спроможні захистити себе.

– А що тут трапилося? – насторожено перепитала Анна. Представник закону був підозріло веселим як на нічний виклик з такою кількістю підлеглих.

Підполковник роззирнувся і сказав прямо:

– Побутова сварка. В сьомому під’їзді. В результаті дружина заколола чоловіка. Ви, коли колядували, нічого не чули?

*

– А ти помітила, що копів аж сорок було?

– Ні.

– До речі, ти знала, що слово «карантин» пішло від «сорока днів»? Це мені тьотя Хая розказала.

– Ні.

– Число сорок чомусь взагалі дуже люблять. Мойсей водив євреїв по пустелі сорок років, в інкських храмах зображувалося по сорок променів від Храму Сонця, Моххамед в ісламі став пророком у сорок років.

– Ліно, будь ласка…

– Число сорок і в Біблії часто зустрічається. Так бабця сказала, я сама ж ту Біблію, – жваво розсміялась, – не читала. Знаю тільки що сорок діб був потоп…

– Ліно, досить.

– … а ще святкували сорок днів зі смерті…

– Ангеліна!

Анна не хотіла кричати, ні. Не хотіла, але підвищила голос, варто було цій дурній дівчисці – її сестрі, – продовжити будувати конвой дебільних думок, пов’язаних з релігією і збігами: про смерть точно не хотілося нічого чути. Хоча це і не виправдання; Анна повільно розтиснула кулак, яким вдарила по столу одночасно з криком, і опустила плечі, знову повертаючись до Ліни. До того жваво розгойдуючись, та завмерла на стільці, зіщулившись і знову кривлячи спину, і чомусь не було сумнівів, що вона заламує пальці. Часто здавалося, що Ліна сліпа до всіх, окрім себе, але щоразу, як Анна починала в це вірити, молодша змушувала згадати, що за гіпсокартонною маскою ховається наївне дитя. Дитя, яке, в силу віку й обставин, не дуже гарно висловлюється і не вміє тримати себе в руках. Й інколи буває серйозним. Інколи аж занадто.

Обличчя її було повернуто в інший бік.

– Сьогодні був надто насичений день, – починає Ліна, незвично для себе повільно, – для всіх.

– Не хочеться чути про смерть після того, що сталося, розумієш? – гримнула Анна. Здавалося, вони на секунду помінялися характерами.

– Вибач, – зненацька примирно зітхає русява, розвертається до сестри і сідає рівно, спершись на спинку стільчика, щоб Анні було зручніше дивитися їй в очі. Якщо вона захоче це робити. Дивитися їй в очі. Як дивно, що вона над таким взагалі задумується. – Я просто…

– Це нормально, я знаю, ти не зі зла, – киває та. Розуміє, хоча й сердиться. У цьому була вся Анна. – Кожен справляється зі стресом, як може. Ти ж вундер, – зовсім зм’якшується, – ти ліпше від мене знаєш, що відбувається з тілом, коли через всю цю велику кількість адреналіну стає ще більше ендорфіну і всіляке таке, а потім…

– …Середній рівень ендорфінів падає, через це виробляється картізол, – скоромовкою закінчила Ліна, ніби зазубрений текст, і помітно розслабилася. Наукові теми були її стихією. –Я теж хвилююсь, Ань. Нас ще й стопудово викличуть в поліцію як свідків. Але вбивства відбуваються кожен день і всюди, ми ж не винні, що так трапилось.

– Ми могли щось зробити, – картала себе старша. – Двері були відчинені. Я бачила!

– І нарекли б себе на таку ж смерть, – погрубішала Ліна. А потім, перелякавшись, що зробить сестрі ще гірше, продовжила обережно: – Коли гормони припинять бушувати, тобі стане краще. Вже пізно, лягаємо спать.

І натисла на вимикач над її ліжком. Спальня вкрилася ковдрою мороку. Лише настільна лампа лишилася освітлювати шматочок кімнати.

– Неважливо, що завтра я почуватимуся краще, – у повній тиші промовила Анна.

Ангеліна сіпнулася. У їхньому дуеті саме вона була різкою, грубою, необережною у словах дитиною, і сестрина непохитність допомагала тримати ідеальний баланс, але зараз під призмою подій все відчувалося ще болючіше. Ліна притихла. Глибокі сині очі при тьмяному світлі настільної лампочки наповнилися непритаманною Анні сріблястою білизною.

– Світ як і раніше буде мерзенним огидним смітником, – продовжила Анна, помітно намагаючись підібрати літературні синоніми. На відміну від молодшої сестри, у неї ще лишилася самоцензура. – Допомога потрібна не мені. Допомога потрібна їм.

Ліна відчуває, як її пробирає табун мурашок. Анна дивиться такими дитячими очима, і говорить таким голосом, що стає не по собі. Цілий день Ангеліна бачила стомлену, але дорослу. Дорослу, яка несе за них обох відповідальність і завжди знає, що робити.

Зараз Анна не знає нічого.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

One thought on “Коляда

  1. Овва, яка краса. Мені дуже сподобалося, після стресової ситуації Анна й Ліна обмінялися ролями, а під час неї Анна відповідала за альтруїстичну сторону рішення, а Ліна – за егоїстичну. Проблема “ризикнути й допомогти чи не ризикувати й не лізти в чужі справи” давно знана, та все ще цікава. А ще я підтримую Ліну в тому, що дядька на хмаринці немає, а Ліну в тому, що варто поважати чужі погляди. Допоки вони не зачіпають твій простір)Загалом, дякую за роботу!

     

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: