він бачив Ноя. бачив до цього й той цікавив його. дивувався його наївності, щирості й розумінню. все було добре. йому було добре. поряд з ним. той звичайно дратував, але при цьому, опинившись в дурних ситуаціях і знову хвилюючись за цього бовдура, всередині щось гріло. йому було приємно. а потім сталось це. і все розбилось. коли Ной повірив й дозволив. коли дивися так… злякано, з втратою надії, розчаровано. коли не вірив. це вбивало. і він хотів закричати, що ні, все не так, але той не повірить. бо тоді треба відпустити. дозволити. він не був готовий розкрити свої спогади. і хотів захиститись, тож приставив ніж до горла. і не зміг. бо занадто зблизився. бо Ной… став чимось більшим. і він не хотів розлучатись з ним. і тоді щось змінилось. Ной не пішов. він був й далі. але погляд змінився. з зацікавленого й нейтрально-позитивного, в ньому з’явилось певне тепло й… любов? і туга, коли Ванітас знову обіймав Жанну, хоч це ставало дедалі рідше. і біль при цьому. в ці моменти Ной відвертався, зжимав губи й повертався до своїх справ чи непомітно кудись йшов. в один з таких моментів, Ванітас з дивом для себе знайшов Ноя на даху в нічному небі. гасло, вечоріло. той думав про щось своє й здригнувся коли Ванітас присів поряд. і подивився. в той момент в голові щось цокнуло й він згадав. точно те саме дежавю, але тоді ним був Ванітас.

— чому ти тут? тобі не холодно?

біле волосся гойдається на вітрі.

— холодно звичайно. але не хочу йти.

навіть без пледу. Ванітас знімає свій плащ й надягає. той спішить віддати.

— ні-ні, не потрібно. тобі потрібніше, я не хочу тебе лікувати потім.

і в цей момент в фіолетових очах з’являється блиск. бреше. прихований біль з радістю. Ванітас вдає, що не помічає.

— бери, сказав же.

зупиняється. нарешті киває.

— що тоді сталось?

ось значить що.

— ти про що?

— ти знаєш про що я.

Ванітас розуміє. але відповідати не спішить. в руках тримає монетку.

— Ванітас.

— м?

— чому ти носиш рукавиці?

що з тобою, Ной? що з тобою коїться?

— мітка.

— лише через це?

голову повертає. йому справді цікаво. хоч і знає відповідь. Ванітас відвертається.

— ні. не лише через це.

Ной мовчить деякий час, а потім нарешті говорить:

— зрозуміло.

й вони продовжують сидіти. поки Ной не кашляє і їм доводиться злазити. а потім він знову дивиться так. і кожний раз приховує сум коли Ванітас сміється разом з Жанною, коли потайки хоче дізнатись реакцію Ноя. коли непомітно спостерігає за ним. інших варіантів немає. в Ноя є почуття. і Ванітасу страшно. бо він не хоче, щоб хтось любив його. йому це не потрібно. він намагається впевнити себе, що так само “любить” Жанну як раніше, що так само радіє, коли вона нітиться, що йому це приємно. але помічає як йому стає приємно, коли Ной сміється. як в грудях розцвітає болісно-приємне почуття. він відчуває, що теж любить. і це вбиває. бо йому не потрібно любити. бо його не потрібно любити. а коли мова випадково заходить про Жанну й про його підозри щодо її закоханості, Ной підводить на нього погляд й говорить, стверджує, щоб той не смів так говорити про себе. що він заслуговує на любов. і хто б це не був, він не має відмовлятись від своїх почуттів, через те, що має брехливі підозри щодо себе. бо коли людині це не потрібно — вона піде. але він їй потрібний. і вона хоче бути з ним. і жорстоко відмовляти в цьому людині, коли ти їй подобаєшся. коли вона вважає, що ти заслуговуєш на любов. коли ти змушуєш її почувати себе краще й їй добре з тобою. коли ти навіть своєю дурною поведінкою робиш їй добре. коли ти не даєш їй вибору. в цей момент він є дуже щирим й притримує за плечі. а Ванітас дивиться. дивиться шоковано в ці очі. й в душі в цей момент народжується надія. шипи терена обплітають серце й засідають. а Ванітас радіє. радіє кожний раз коли Ной недалеко. починає непомітно піклуватись. він знає, що нічого не вийде, але чи заборонено дозволити собі більше ніж можливо? очніть писати…

 

Коментарі

Поки що немає коментарів. Чому б вам не розпочати обговорення?

Залишити відповідь