мальви

FavoriteLoadingДодати до улюблених

володі було добре, володі було весело, в ньому бовталося чотири “кривавих мері” і чисто символічна закуска; в думках панувала приємна пустка і світ навколо видавався трошки змазаним, але все ж до біса чудовим місцем, і зараз йому страшенно не хотілося б опинитися де-небудь іще.

компанія зібралась відповідна: серьога єфремов, в кімнаті якого вони й засіли, його сусід, якого винниченко віддалено знав як другокурсника з економічного, порш з дорошенком, ще зо п’ятеро людей, чиїх імен він в теперішній кондиції не пам’ятав, але був впевнений, що вони нормальні хлопці. ага, і ще петлюра. це, звісно, знімало певні очки з володиного внутрішнього рейтингу “чудовості” компанії, але єфремов запросив їх обох, як сусідів по кімнаті, тому на таке западло володя мусив скаржитися сам собі і подумки.

петлюра його дратував. весь такий приємний і ввічливий, улюбленець викладачів (і головно – викладачок), він, здавалося, щосили намагався переконати всіх навколо в своїй значущості й вищості од інших, і винниченка це страшенно злило. ось навіть зараз, коли всі завзято дзенькали пляшками з горілкою і пивом, невідомо яким дивом пронесеними повз невблаганну консьєржку, він, зі своєю дурнуватою зверхньою усмішкою хлопчика-семінариста, заявив, що не п’є. зовсім-зовсім. питається, то на біса ти сюди припхався тоді?

володя роздратовано видихнув, відпив томатного соку прямо з картонки, за компанію посміявся з чийогось влучного коментаря, так до пуття і не розчувши, хто говорив і про що йшлося, і вирішив, що витримати благочестиве табло свого сусіда зможе лише добряче догнавшись.

дуже вчасно з рук в руки йому передали вже споловинену пляшку водяри, і вже незабаром винниченко, майже не слідкуючи за загальною розмовою, зосереджено колотив собі в тій самій картонці з-під соку величезну порцію “кривавої мері”. будь-який нормальний бармен, напевно, обурився б такому варварському підходу до коктейлю, але володі в його становищі й так було нормально. ось ще пара ковточків, і взагалі буде клас.

і, трясця, тільки-но в його організмі почав відновлюватися баланс крові, алкоголю і томатного соку із супермаркету на розі, як настрій знову було безнадійно зіпсовано раптовим:

– а давайте симон нам щось зіграє!
– да, давайте!

всі погляди в кімнаті, з винниченковим включно, прикипіли до петлюри – що ж він скаже.

володя майже очікував, що той зараз почне ламатися, мов якась балерина, і наготувався пустити з цього приводу якусь шпильку, але петлюра просто знизав плечима і відповів:

– а чом би й ні.

під схвальне улюлюкання йому вручили добуту нізвідки, трохи пошарпану на вигляд гітару, що належала, вочевидь, сусіду єфремова. петлюра взяв її обережно, але впевнено, – значить, він вміє з нею поводитись? – на пробу посмикав струни, нахмурився.

– тюнер є? – і, отримавши заперечну відповідь, зітхнув, – ясно.

володю аж пересмикнуло. курва, він може хоча б годину не корчити з себе бозна-що? ще й таке страждальне лице скривив, наче йому цей довбаний тюнер мали піднести на тарілочці, тьху.

винниченко похмуро сьорбнув зі свого пакета, з-під картонного краєчка спостерігаючи, як петлюра вовтузиться з настройкою гітари, раз у раз поглядаючи в смартфон. от же ж… показушник. скільки завгодно може виставляти себе всевміючим і всезнаючим, аж он – без інструкції з інтернету не може впоратися- володя випрямився, щоби підгледіти в екран і розчаровано скривився – там був тюнер-додаток.

гаразд, завжди треба бути чесним із собою – можливо, він справді надто доскіпується, але невже ніхто, жодна жива душа не бачить, яке ж він насправді гостроязике сучисько? чи це тільки на нього, на володю звернена така гостра петлюрина неприязнь, що кожне слово стає розціненим як запрошення до суперечки? хоча, чого вже – останнім часом так і було, і виводити симона на словесні баталії стало чимось середнім між розвагою та спортом: винниченкові однаково кортіло довести, що той не має рацію, і зрозуміти, що ж там таке має коїтися в голові, щоб людина з таким серйозним виглядом верзла таку маячню. вочевидь, у петлюри схоже азартне ставлення до їхніх сутичок, інакше хтось із них вже давно б відселився…

бренькнули перші “блатні” акорди, струсивши з володі його задуму. проста й чітка дворова мелодія, щось, що й очікуєш почути на студентських посиденьках, і оскільки винниченко очікував такого ж нехитрого тексту, типу якоїсь там “п’ятниці”, чи “плачу єремії” чи що там в полтавських у фаворі, то ледь не подавився своєю “кривавою мері”, коли петлюра почав співати. пісня була дивною, зухвалою, і геть не в’язалася з образом його зверхнього, правильного, абсолютно зсученого сусіда.

але ж трясця, як він співав! навіть у таку простеньку мелодію примудрився напхати якихось вокальних витребеньок, і від цього химерна історія про мамину любов і молодого хулігана звучала майже елегантно. чи то вже на володю так подіяв чудо-сочок?

хлопцям, здавалось, все подобалось і все влаштовувало: порш навіть плескав у такт програшам між куплетами, другий приспів, що складався з повтору одного-єдиного рядка, затягнуло вже кілька хрипких нетверезих голосів, навіть володі хотілось доєднатися до загальних веселощів, але він був зайнятий тим, що намагався зліпити докупи розпливчасті обриси навколишнього середовища, що вперто не хотіли складатися у щось розбірливе. коли йому це нарешті вдалось, пісня, вочевидь, пішла по новій, після кількох вигуків “на біс!” і чийогось веселого присвисту.

винниченко з жахом для себе помітив, що та маленька, трохи навіть сором’язлива усмішка петлюри, з якою він зручніше вмостився на стільці перед тим як заграти знову, була майже милою. зі ще більшим жахом – що йому все це насправді починає подобатися. було щось в петлюриному голосі таке, коли він співав, що мимоволі починаєш вслухатися. йому подумалось раптом, що якщо б замість своєї противної зверхньої манери симон постійно відповідав співами, їхнє співжиття в одному просторі було б значно спокійнішим, і пирхнув він сміху, можливо, навіть надто гучно, тому що петлюра раптом відірвався від споглядання грифу і зиркнув в його сторону. володя, досі підсміюючись з власної вигадки, ліниво показав йому фак, той стражденно закотив очі, і все стало на свої місця.

цього разу він співав з усіма, і петлюра грав доти, доки вони на різні лади тягнули оте жахливо прилипливе “квітнуть мальви на маминому ґанку”, і володин пакет спорожнів остаточно, але це вже не мало значення, і нічого вже не мало значення, крім теперішнього моменту.

здається, потім він плескав чи не гучніше од всіх. а потім світ став сприйматися плутано й уривчасто, мов на старій пожованій відеокасеті.

****

– давай-давай, рухайся, – почулось над вухом.

володя кліпнув раз, другий. чіткішим зір від цього не став, а от в голові добряче так запаморочилось, тому більше розплющувати очей він не ризикнув. слухняно спробував перебирати ногами трохи інтенсивніше, але тіло рухалося погано, наче виснажене затяжною хворобою.

збоку хтось тяжко зітхнув:

– алкашня довбана.

ага. ясно. винниченко хотів обуритися, але його раптом сильно повело вправо, і обуритися не вийшло. вийшло, натомість, сильніше вчепитися в петлюрине плече. той, в свою чергу, підтягнув його трохи на себе. вони прошкандибали трохи далі коридором, аж тут винниченко згадав дещо, на його думку, важливе:

– ти тааааааак співав…
– як – так? – він не бачив, але був впевнений, що петлюра скорчив оцей свій ввічливо-саркастичний вираз обличчя.

володя завис.

– ну, пере- перек’нливо дуже. мав проблеми з законом? – і сам гигикнув з власного жарту.
– мав. п’ятнадцять діб в ізоляторі.

винниченко на таке аж голову скинув, але пошкодував про це майже одразу, коли пошарпані стіни коридору замиготіли в нього перед очима. петлюра до такого одкровення нічого додавати чи пояснювати не поспішав, і до своєї кімнати вони дійшли мовчки.

тільки коли петлюра, роздратовано буркочучи щось собі під ніс, скинув володю на його ліжко, той раптом схопив його за руку і, переборюючи сон, що вже на нього наповзав, спитався:

– та пісня, що ти грав… вона про японію?

симон аж пирхнув.

– з чого ти взяв?
– ну, місто сонця там… шива… “хатезе” оте… з’чить по-японськи.

винниченко зміг розплющити очі якраз вчасно, щоби у світлі настільної лампи побачити незрозумілий погляд, звернений на нього. його сусід помовчав трохи, потім знизав плечима:

– по-японськи то по-японськи, – м’яко прибрав винниченкову руку зі свого зап’ястка, хмикнув, – спи давай.

так він і зробив.

****

зранку володі було дуже-дуже погано, в скроні вгризалися свердла і гупали молоти, в роті було противно і сухо, він щиро жалкував, що народився на світ, і мало що пам’ятав зі вчорашнього вечора, але на тумбочці коло узголів’я стояла склянка води і “медихронал”, а його нестерпний сусід сидів на своєму ліжку і так само нестерпно шарудів книжкою. однак, завбачивши рух з винниченкового місця, книжку закрив, натомість люб’язно поцікавившись, як володя себе почуває після вчорашнього і чи йому щось потрібно.

– просто пристрель, – простогнав винниченко в подушку.
– переб’єшся, – відказав симон і втупився у свій смартфон.

володя стражденно закопався головою глибше в плиткеньку казенну подушку і приготувався до дуже веселого ранку. короткого смішка з того боку кімнати він, зайнятий своїм похміллям, не почув.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

9 thoughts on “мальви

  1. Супер. Дуже класно, їхня взаємодія просто 😳 перфетто. Винниченко по вуха втріскався дурник. Петлюра ГИГИГИГИГИГ иггигиггигиги ікона. Дуже сподобалася робота, так смачно написано! Я спробувала вам накидати відміток про помилки, але вперше це роблю, тому скажіть, чи дійшли. Дякую за працю 😭😭😭

     
    1. ні, жодних сповіщень мені, на жаль, не надходило… але що помилки є – це факт, бо твіттерська манера спілкування знищила мені під корінь і пунктуацію, і бозна-що ще хд

      і я дуже рада що їхня динаміка тут вас потішила, бо ж і писати цю хуліганщину було суцільним задоволенням! дякую за відгук, зігріли сердечко хд

       

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: