Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Квітка Дюни

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

https://pbs.twimg.com/media/FQCxpSiXsAUENFr?format=jpg&name=900×900

 

https://pbs.twimg.com/media/FQCxpSiXsAUENFr?format=jpg&name=900×900

 

Муад’Діб витер втомлені очі та відліпив від обличчя маску дистикоста. Олешківська пустеля і в мирні часи нікому не давала пощади, а вже зараз і мови не йшло про те, щоб сунутися до безжальних барханів без захисту, хоч би ти був десять разів нащадок Атрідів та Квізац Хадерах на додачу. Оскаженіла від вторгнення непроханих загарбників Орди пустеля перестала щадити всіх, і засуджувати її Пол не став би. Проти них стояли орда – величезна армія покидьків, що щиро вважали себе нащадками славетних сардаукарів минулого, а насправді були зібраними  з усіх потворних кутків Всесвіту вбивцями та злодіями. Надзвичайно жорстокі і настільки ж неоковирно тупі, зрощені на ненависті до всього, що уособлювало прогрес, вони не вміли ні жаліти, ні відчувати чужий біль, і пустеля відповіла їм взаємністю. По дотичній дісталося і Полу.

 

– Муад’Дібе! – вигукнув хтось, і Пол підняв очі. Перед ними ще стояла моторошна картина, невільним свідком якої він став: ціла колона техніки, недбало розмальована огидними літерами V і Z, яку поглинають страшні Олешківські піски. Фігурки в бридкій зеленій формі  намагалися бігти і лише втрапляли в жадібні обійми розлючених дюн та тонули в піщаній пастці, дико кричачи, аж поки гарячим потоком ім не заливало рота. Пол не витрачав себе на співчуття потворам, але бридко було думати, що святі та чисті бархани, що раніше знали в собі лише прянощі, тепер будуть змушені перетравлювати гидотну смердючу масу з просякнутих алкоголем, брудних, нетутешніх вилупків. Втім, Пол знав також, що Дюна впорається. Вона долала ще й не таке. – Муад’Дібе, володарю!

 

– Я замислився, – зізнався Пол. Перед ним стояла гарна жінка в комбінезоні з сержантськими шевронами та нашивками хробачої служби. Велике коло з радіальними стібками-іклами блищало на її рукаві та на грудях, відбиваючи проміні найближчих світлокуль. – Повторіть, будь ласка.

 

– Вас дуже чекають, пане командуючий, – сказала вона. – Прибули розвідники, зараз вони звітують генералу Стілґару. Він розпорядився зустріти вас і негайно провести…

 

– Так, так, – Пол струсив з себе залишки піску та швидко почимчикував за нею. Дорогою помітив, що жінка трохи припадає на одну ногу та відчув гострий запах лікувальної мазі, спитав про поранення. 

 

– Подряпина, – відказала жінка. – Творець мене відмітив. Шоркнув по нозі, нема про що казати.

 

Пол кивнув і відмітив тільки:

 

– Це велика честь, пані. Хоча, можливо, болюча.

 

Вони вже підходили до великої зали, центрального командного пункту Чорнобаїв-січі, де біля високих дверей чатувала варта. Пол знав кожного з загону в лице, пам’ятав їх батьків та пращурів. Коли Дюна обирає тебе своїм володарем, це теж велика честь – і болюча, як будь-що справжнє. Усвідомлювати, що батьки та діди цих молодиків свого часу віддали життя за Олешківські піски, за ліси під Раденськом, за степи рідної Херсонщини та гаряче узбережжя найчорнішого з морей, було так сумно і водночас правильно, що Пол навіть завмер на мить. Передбачення не відпускало його, вимальовуючи в кожному обличчі цілу безліч інших людей – тих вірних, відданних душею й тілом, що боронили цю сувору прекрасну землю і лягли в ній, коли прийшов їх час. Які напоїли страшну Олешківську пустелю власною водою, червоною та солоною, щирою, мов пісня.

 

– Пане…

 

Його супутниця, вочевидь, боялася порушити святість пророчого видіння, але й гаяти час боялася також, тому нагадала про справи ледь чутно. Пол виринув з думок і кивнув головою.

 

– Так-так, пробачте. Я вже тут.

 

Над мапою, що була розгорнута на широкому столі, зібралися штабні офіцери на чолі зі Стілґаром. Його важкий хрипкий голос було чути ще від дверей: він, вказуючи на якісь відмітки на карті, казав:

 

– …але якщо ці колони підуть на Чаплинку або вирішать йти на Новотроїцьке, під удар попаде Асканія-Нова. Цього ніяк не можна допустити. Ви уявляєте, що тоді може трапитися?

 

Загальний видих та бурмотіння “не приведи Хробак” було йому за найкращу відповідь. Уявити собі, що може трапитися, якщо до Олешків доєднається оскаженілий асканійський степ з усіма його яками, фазанами, дрохвами, степовими орлами, лисицями, вовками і навіть кажанами, вже не кажучи про розлючені українські ковили та перекотиполе, було важко. В пам’яті всіх присутніх ще були свіжі кошмарні спогади про охижілий від люті Рудий Ліс. Муад’Дібові не годилося страждати на зловісні сни, ще й витрачати дорогоцінний час відпочинку на сонні страховиддя, але навіть Пол не став виключенням після того, як передивився записи з дронів. 

 

– Нам треба їх повернути до Олешків, – вирішив Пол. І не бачачи мапи очима, він знав, як треба діяти. Коли твоя кров просякнута прянощами і віддана пустелі ще до твого зачаття, важко не бачити очевидного. – Я тільки-но звідти. Дюна бере своє, від колони залишилося… нічого.

 

– Нічого? – вдоволено перепитав Стілґар. Зморшки його обвітреного засмаглого обличчя складалися в новий, зацікавлений та по-хлоп’ячому молодий візерунок, сині від прянощів очі блищали захватом. – А як їй метал?

 

– Несмачно, – зітхнув Пол. Він досі чуяв на корені язику огидний смак металу, палива та немитих тіл. – Але вона зможе поглинути ще, якщо великий Хробак допоможе.

 

– Хробак допоможе, – відгукнулася жінка, що була його провідницею. – Молоде хробачиння ще заслабке і мале, але двох Творців ми зможемо прикликати. Якщо буде наказ.

 

– Але вони потрібні в Чорнобаївці, – заперечив Стілґар. – До того ж, в них час любощів, зараз весна, сіхая! Ми не можемо позбавити Творців часу процвітання, він і так закороткий!

 

Всі замовкли, з пошаною та тривогою думаючи про Творців. Ті, як могли, захищали та берегли рідну пустелю, але були також вразливі, особливо ж в час весни, коли тогорічна молодь була ще занадто слабкою, аби долучитися до бойової справи, а ті Шай-Хулуди, що були старші, всі були деінде за кордонами, і повернути їх на батьківщину зараз було абсолютно неможливо, принаймні так швидко. Люди стривожено перемовлялися між собою, не в змозі прийняти якесь загальне рішення, і Стілґар підняв брови до Пола, очікуючи його слів.

 

– Якщо ординці дійдуть до Асканії, прадавнє серце краю буде в їх руках, – сказав Пол. Йому стало моторошно від самої цієї думки, і по тому, як здригнулися всі присутні, він зрозумів: всі це уявили. В деталях. Окупанти не думали про наслідки, але ними не могли не перейматися ті, для кого ця сувора прекрасна земля була не жаданою здобиччю та багатою територією, а живим материнським тілом, біль якого відчуваєш сильніше за свій. – Не лише прянощі, джерело і виробництво яких так прагне загарбати Володимир Хуйлоннен,  а значно гірше в перспективі. Нам потрібно буде обирати, і цей вибір не буде легким.

 

– Але досить очевидним, – втрутився Стілґар. – Я сам ніколи б не порушив святості сіхайського часу для Творців, але готовий взяти цей гріх на себе і відповісти за нього перед ними.

 

– Це моє рішення, – тихо нагадав Пол. – Відповідальність за нього буду нести я. 

 

– Поле… Муад’Дібе! – схаменувся Стілґар. Очі його виражали тривогу і пошану. – Але ж розлючений Творець…

 

– Ти розмовляєш з володарем Дюни, – спокійно нагадав Пол. – Хто ще й має стати на її захист, як не я? Заспокойся, Стіле. Я впораюсь.

 

Зверху долинали важкі удари, ніби хтось бив в земну твердь величезним молотом. Пол знав, як болісно зараз всьому, що навкруги, як гарматні постріли лякають все живе, а розриви мін розривають на частки все, навіть повітря. З самого початку вторгнення орди Хуйлоннена навіть птахи, і ті покинули гнізда. Але знав Пол і інше: їх рідна пустеля відбивалася щосили. Їй треба була лише допомога. І зброя. І ще – віра. З останнім інгредієнтом омріяної перемоги було найважче, бо віра не досягається зусиллями чи впертістю, а лише народжується в роз’ятреному серці. Або ні. Це й була найважча, найнеобхідніша робота Пола: плекати в неспокійних людських серцях віру, бути її гаслом, провідником і втіленням. Саме з цього шляху Пол Атрід, Муад’Діб, не сходив всі двадцать шість років свого бентежного існування, а особливо ж – останній буремний місяць, місяць великої війни.

 

– Добре, командире, – сказав Стілґар так, ніби вони знову були в Табор-січі, де не було ще генералів та командуючих, а лише вільні люди, об’єднані загальною метою, та спонтанно створені добровольчі фріменські загони, що прийняли на себе найважчий перший удар і залилися кров’ю, віддаючи її пустелі без останку, але не відійшли. – Я віддам наказ заманити цих покидьків якнайближче до Чорнобаївки. 

 

– Вони її бояться, – нагадав хтось. – Після тринадцятого, ем-м-м, інциденту до них все ж таки дійшло, що то нещасливе місце.

 

– Для них звісно що нещасливе, – мугикнув Стілґар. – Для них в принципі не має існувати щасливих місць. Не тут. Не на нашій землі і не біля нашої пустелі. Потрібно буде щось цінне, щоб підманити їх назад, бо ми занадто добре вбивали їх там раніше.

 

– Є одна ідея, – сказав Пол, і всі очі повернулися до нього. Він посміхнувся і підійшов ближче до стола, понизив голос. – Вам сподобається. І нам буде потрібен гільдієр.

 

…дорогоцінна вода, що стояла в баюрі біля розбитої траками дороги, за ніч перетворилася на кригу. Сіхая, пустельна весна, цьогоріч видалася дуже холодною. Пол бачив тонкий сіро-зелений серпанок пустельних рослин, що утворювали вузеньку смужку, яка лише підкреслювала велич Олешківських пісків. Втім, зараз пустелі не було видно його, Пола, зусиллями і молитвами. Десь неподалік догорала техніка: у прозорому ранковому повітрі висів сморід паленої гуми та металу, і це дратувало.

 

– Вони йдуть, – голосом Стілґара озвалася рація, яку Пол тримав на поясі. – Готуймося. 

 

Запах прянощів, що перебивав собою навіть чадний дим, ще посилився. Пол, і не дивлячись дарованим йому Чуттям, бачив, як у вигідному місці пустелі фрімени із загону Творця щедро розсипають дорогоцінну речовину, яка одна в цілому світі могла врятувати від смерті навіть таку згнилу зсередини та від народження, мницу істоту, як Володимир Хуйлоннен. Однієї такої жмені на зовнішньому ринку могло б вистачити на покупку нового винищувача, за прянощі готові були платити повновісними золотими гривнями, технологіями, секретами та життями, але зараз ніхто не шкодував. Зараз були справи більш важливі, ніж підраховувати збитки.

 

До того ж – і в цьому Пол Атрід був впевнений так само, як в тому, що дуже скоро набите ватою, мов опудало, тіло Володимира Хуйлоннена буде виставлене в центрі його огидно-розкішного міста, – багатомільярдних репарацій вистачить, щоб відбудувати  все, що знищене.

 

– Пане Муад’Діб, Творці готові, – жіночий голос з рації був твердий, хоча і мелодійний. – Трошки нервуються. Невдоволені. 

 

– Вони скоро зможуть випустити злість, – пообіцяв Пол. – Втримайте їх ще трохи. Гільдієри напоготові?

 

– Так, Муад’Дібе, – відгукнувся Стілґар. – Увага всім! Починаємо! Є повітряне підтвердження цілі!

 

Пол вже чув гуркіт техніки, що довгою потворною змією їхала у їх напрямку. Жадібність та звичка красти чуже взяли верх над страхом, і ординці, як тільки встановили наявність витоку меланжу, поспішали на його солодкий отруйний запах. “Як якісь хижі комахи”, – подумав Пол і зосередився. Пустеля важко ворушилася поруч з ним, стривожена, невдоволена: зараз вона мала цвісти, випускати один блідий маленький бутон за іншим, мрійливо шурхотіти піщинками під весняним небом, таким коротким і безцінним, а мусила займатися геть іншою, до того ж огидною справою! 

 

“Потерпи, – подумки просив її Пол. За допомогою Чуття він торкався кожного бархану, кожного крихітного кристалику криги, що вже почала танути і всмоктуватися в дюни, та намагався заспокоїти пустелю, приспати її, вибачитися перед нею. – Потерпи, мила моя, рідна, потерпи ще трішечки…”

 

Першу машину вже було можна побачити там, на обрії, де бовванів розтрощений фріменський хутір. Тупориле зелене тіло перло уперед, мов голова велетенського гада, і на ньому зухвало і чітко вирізнялася здоровезна літера Z, емблема та позначення військ Орди в цій неправедній війні. Пол дивився на неї, мружачи очі, потім розвернувся і пішов, залишаючи сліди на цупкому сіро-зеленому рясті та натягаючи капюшон дистикоста. Вранішній холод ще чіплявся за його пальці, дошкуляв обличчю, але Пол знав: дуже скоро стане гаряче.

 

Перший розрив прогримів за декілька хвилин. Відчуття було таке, ніби Пола в спину вдарили гігантським повітряним кулаком. Його кинуло наперед, на коліна, ледь не обличчям в невисокий бархан. Попереду гримнуло так, що болісно задзвеніло у вухах, і величезний стовп піску і пилу здійнявся, мов фонтан. Пол всім собою відчув біль пустелі, переляк її маленьких мешканців, відчуття неправильності всього, що коїли ці непрохані зайди в час, коли навіть пустельні грифи кидають клювати падло і починають танцювати довкола майбутнього гнізда. І гнів. Більш за все він зараз відчував гнів.

 

“Ці потвори стріляють по мені”, – подумав він з якимось здивуванням і внутрішнім оком Чуття побачив їх: втиснутих в огидну бляшанку, сморідних, гигочущих від жорстокої забави, що ненароком випала їм на шляху. – “По одинаку, по людині. Не по танку, не по війську. По мені”.

 

Новий постріл був відповіддю на цю здивовану думку. Пол вже давно втратив наївність юності, та й годі було чекати від цих покидьків якогось прояву благородства, але його дивувало марнотратство. Снаряди коштували дорого, витрачати навіть і один заради вбивства однієї людини, навіть неозброєної, було неймовірною дурістю і розтратою, але ординців це не бентежило. Ще один стовп піску здійнявся поруч, і Пола все-таки кинуло лицем в бархан. 

 

Той був вже теплий від сонця, з залишками нічної прохолоди в глибині, і ніжно-жорстокий, як материна долоня. Пол втягнув його запах ніздрями, лизнув його, язиком збираючи розсипані прянощі, і змусив себе піднятися і побігти далі. В спину йому летів дикий регіт та постріли.

 

Він мав заманити колону за собою якнайглибше. Щоб гарантовано жоден з них не втік, не повернувся і не привів за собою підмогу. Щоб ніколи, ніколи, ніколи більше не грішив проти Дюни і її пророка.

 

Веселі матерні вигуки летіли за ним, бруднили собою саме повітря. Перший з танків вже нісся по піску, ігноруючи навіть здоровий ґлузд, а Пол щосили вмовляв пустелю терпіти, тримати стрій, не виказувати себе. Він навіть міг бачити її очима всіх цих брудних Ванєк і Васєк: ні барханів, ні піску, тільки пласка кам’яниста поверхня, якою так приємно ганяти на смердючому танку, обравши за орієнтир стовп, на якому ледь трималася табличка з написом “Чорнобаївка”.  Цю табличку вночі таємно привезли хлопці з особливого загону Стілґара – як сказав сам Стілґар, “для переконливості”. Вочевидячки, це спрацювало: вже майже половина колони втяглася в пастку, а стужавіла неймовірними зусиллями Пола поверхня, яку з учора заливали привезеною водою, якимось дивом трималася купи.

 

– Нє стрєлять! – гаркнув хтось позаду. – Спайс разбросаєтє, сукі! Жопамі сваімі патом будєтє сабірать! Хуй нахуй атарву!

 

Говірка була чужа, спотворена, як і все, що Орда несла з собою. Замість справжньої величі в цього відібраного з самих бідних та темних місць всесвіту зброду було розфарбоване вялічіє, замість поваги до предків – дєдиваєвалі, замість перемог і створення чогось нового – пабєди і знищення всього, що вони не були в силах відтворити. Це була жадібна, голодна, огидна сарана, що трощила все на своєму шляху і ладна була зжерти і загидити навіть пустелю. Цього не можна було допустити,  і Пол вже відчував те, чого не могли відчути всі ці непрохані зайди.

 

Важкі, нерівномірні, якісь звивисті рухи десь глибоко під поверхнею, невтомний шурхіт та перекочування величезного тіла, що завжди передувало появі Творця. Пол знову впав, цього разу свідомо, прикляк до піщаного відкосу, що зараз зовсім не скидався на відкіс, і на мить озирнувся.

 

Вони всі були тут. Вся гадина втяглася слідом за головою, і тепер страшна лайка висіла над пустелею, як хмара. Можна на декілька хвилин примусити пустельні піски виглядати протореним зручним шляхом, можна переміняти місцями позначки та вказівники, підманити хижих дурних ваньків на гарячу живу кров беззахисної жертви, але довго цей наклеп на реальність існувати не зможе – і ось тепер під гусеницями важких танків, що охороняли гарвестер, провалювався пісок. Водії щосили намагалися випростатися з пастки, чути було, як стогнуть і скрегочуть силові підвіски, але кожна секунда зараз була безцінною. Пол всім тілом відчував, як їх зненацька стало мало, цих секунд, і як вони всоталися в пісок. 

 

– Дяржі йаго! Хватай! Прєдатєля! – горлали ззаду, але Пол вже не чув нічого, окрім стрімкого важкого руху неймовірно великого тіла. Щось гахнуло і струсило всю землю сильніше, ніж будь-який взрив, Пол видихнув молитву, і Шай-Хулуд, розлючений і голодний, виринув з піску, піднявши в повітря ледь не пів-пустелі. З його спини зіскочила тонка жіноча постать і кинулася навтьоки; Пол відмітив цю ідеально обрану точність моменту короткою схвальною думкою і в ту ж мить забув. 

 

Творець здійнявся перед ним, ощеривши ікла – гігантська паща, повна білих іскристих гостряків, майже абсолютна чорнота пельки, – і на мікроскопічну долю секунди стихло все, окрім шурхіта піску, що збігав з боків його величезного тіла. Був тільки Пол Атрід і Шай-Хулуд навпроти нього, і пустеля навкруги.

 

Потім все почало рухатися з такою швидкістю, що Полові здалося: він сидить на краю величезної фільмокниги, а та шаленим чвалом мчить уперед, і в кожну секунду вкладається вічність. Мить – і пустеля, що скинула запону облуди, розчахнулася навколо. Мить – і в пащі Творця щез найближчий танк; буква Z промайнула і пропала. Ординці страшно кричачи, падали з броні та намагалися втікати, але Хробак був неймовірно швидким і заглитнув їх усіх. Мить, мить, мить – ніби хтось відлічував секунди на небесному хронометрі, блискучим центром якого стало саме сонце, – і Хробак все кидався і кидався. Пол вскочив на ноги, коли побачив другого Творця, закричав, прикликаючи до себе, і товсте тіло з шурхотом ринуло уперед, наштовхнулося на застрягший в піску гарвестер, розчахнуло пащеку…

 

Отямився Пол вже на лускуватій спині. Гак глибоко ввійшов під луску, утримуючи його на Творці, а той, незвичний до такого поводження, смикався з боку в бік та жер, жер, жер все, що бачив перед собою, ковтав вже не від голоду – від люті. Пол спрямував Хробака до останньої купки танків, що ще лишалася попереду, почув нарешті, що йому кричали в рацію.

 

– Поле! Володарю! Муад’Дібе! Уссулю! Та почуй же ти, бодай тобі води не пити! Муад’Дібе! 

 

Пол рвонув до себе пристрій. 

 

– Кажи!

 

– Тікай звідти! – заволав Стілґар. – Гільдієри кажуть, що зможуть тримати портал ще півхвилини, не більше!

 

Пол відшвирнув рацію і прикляк до нерівної луски завбільшки з його голову, поцілував її з вдячною ніжністю, рвучко витяг гак. Хробак почуяв волю і почав вертітися, мов дзиґа, щоб скинути нахабного вершника та розчавити, або проковтнути, або і те, і те. Пол стрибнув по його спині, скотився донизу і помчав чимдуж уперед, до кривого стовпа з фальшивим написом, який насправді виявився точним пророцтвом, що ось-ось мало справдитися. Жива гаряча смерть летіла за ним, хрумтіла піском і камінням, дихала в спину – і все ж таки Пол встиг. Він сторчака влетів в портал, провалився в нього, як в колодязь, і встиг побачити, як просто над ним жадібно і безжально змикається чорна паща Творця.

 

До тями Пол прийшов вже в Січі. Чутно було, як крапає вода з чаши в чашу маленької замкненої клепсидри, подарунка Стілґара. Голова ще трохи боліла, але він почував себе значно краще, ніж можна було сподіватися.

 

– Поле, щоб я ще колись тебе послухав! – сказав Стілґар, що сидів з ним поруч. Вид у нього був такий, ніби Хробак жував його, але не впорався і виплюнув. Знаючи тверду вдачу фріменського генералу, це могло бути й правдою. – Ти хоч уявляєш, що тут почалось? 

 

– Ми виграли? – спитав Пол. В роті в нього пересохло, і Стілґар дав йому води. Дорогоцінна, солодка, прохолодна, вона була найкращим дарунком долі, і Пол пив її, насолоджуючись і слухаючи доповідь про успішну операцію по знищенню ворожої колони. Стілґар доволі лаконічно виклав послідовність подій, запевнив, що Шай-Хулудів силами хробачої служби було повернено до лігва, і більше ніхто не сміє турбувати ситих вгамованою люттю Творців. 

 

– Асканійська січ прислала подарунка, – завершив Стілґар і кивнув на стіл. Пол зосередився, зумів відігнати слоїсті багаті видіння, в яких можна було і заплутатися, якщо не мати звички до дару і вміння ним керувати, і розгледів на столі біля ліжка медичний стакан з рисками, напівповний водою. В ньому стояла одна-єдина квітка: вогняно-червоний, з чорною серцевиною тюльпан. Пол знав, яка це дорога та рідкісна рослина, і знав, що вона символізує. 

 

Вічний вогонь священної люті, яка проганяє ворогів. 

 

– Тобі вже призначили дату трибуналу? – спитав він, коли надивився вдосталь. Квітка ніби сяяла внутрішнім блиском, полум’яним та натхненним. – Стілґаре?

 

– Завтра, – неохоче відповів той. – Ти не приходив до тями два дні. Я заслужив покарання.

 

– І ти його отримаєш, – сказав Пол владно і впевнено. – Те, яке виберу для тебе я, а не хтось інший. Гарна квітка, Стіле. Я хочу, щоб вона росла в пустелі, коли ми переможемо. Як знак та нагадування про нашу перемогу. Ти це зробиш?

 

– Муад’Дібе… в пустелі, квіти? – Стілґар важко зітхнув і зустрівся з ним очима – синіми, як найсиніше в світі небо, яке буває тільки над материнською землею і більш ніде. – Екологи будуть в розпачі, май на увазі.

 

– Але ти зробиш, чи не так?

 

Стілґар посміхнувся і ствердно кивнув головою. 

 

– Добре, – відказав Пол і заплющив очі. – Я і сумнівів не мав.

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

2 Коментарі на “Квітка Дюни