Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Катерина

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Гойдалка була скрипуча. Вона вила ніби намальований осел з телевізора і хрипіла як колись чоловік сусідки, нині бомж Ігор.

 

Мої фальшиві гроші, вони ж листя, лежали рівно. Вітру не було, стояла спека, немов пекло, через що мої долоні виявляли властиву їм вологу.

 

Я крутилася поруч із гойдалкою в спробі прилаштуватися зручніше, але коротка спідниця заважала мені. Хотілося веселитись. Насправді, щоправда, хотілося залишитися тут надовго. Хотілося не повертатися в свою огидну рожеву кімнату, з величезним дзеркалом і нудотним столом. Тьху, та до біса! Була ця кімната настільки солодка, що одна секунда погляду на неї спричиняла зубний біль.

 

Багато чого мені тоді хотілося зробити, багато про що хотілося думати (насправді, скажу я вам, мені хотілося вити. Мені до крику пекло спину і противний мені був кожен чоловік, що проходив повз мене – вони всі були такі гидкі, потворні, страшні. Небезпечні вони були, чи, може, небезпечним був мій страх?), і навіть не збивав з думок і почуттів гул дороги і машин, що мчали в далечінь.

 

Заважав він.

 

Людина. Майбутній Па. Майбутнє прокляття.

 

Дивний чоловік, хлюпенький і молодий, і не брехатиму, що настільки убогий був він, що моє тіло отетеріло від жаху його неприємної морди і неприродно маленького тіла. Був він схожий на дитину з обличчям дорослого, і дуже хотілося, якщо чесно, спустити в штани. (Нехай на мені і була спідниця)

 

Він дивився на мене довго, довго дивилися його вбиті очі, очі мученика – блакитні, порожні, сльозливі. Його культяпки тремтіли немов після порки, а рот застиг у німому, ганебному крику.

 

І так само, як його рот, застигла я.

 

« – Доченько?»

 

Чоловік плакав – він ридав, але чомусь стояв на місці і не міг підійти, хоча зараз я розумію, що просто не дозволяв. Не можна було: злякати здобич – ганьба для мисливця.

 

« – Я не доченька, я Катя»

 

Мені слід було мовчати. Втекти, закричати чи покликати маму. Та й яку маму взагалі? Хіба вона була в мене, ця «матір»?

 

« – Чого ви такий сумний, дядьку? Я можу вам чимось допомогти?»

 

Мерзотні губи нелюда блищали від слини і сліз, що стікали по його огидному обличчі, тремтіли як листя в дощову погоду і кривилися чи то в посмішку, чи то в смуток.

 

« – Я втратив її, сонечко, я втратив її.. як же вона, моя мила, моя чиста, луночка моя, рідна.. я зламаний, маленька, я зламаний..»

 

Тоді мені було шкода. Тоді я, дванадцять років, Катенька, не могла знати, яке це: втратити когось важливого, любого. Втратити не просто кров, втратити себе.

 

Зараз же я думаю: зламані вмирають під вікнами, ріжуться кухонним ножем, душаться мотузками та старими ганчірками, а не викрадають дітей.

 

Зараз я багато про що думаю. Я прокидаюся ночами в мокрому від сечі ліжку і почуття чогось бридкого і думаю, думаю, думаю. На камоді біля ліжка я завжди кладу аркуші паперу та механічний олівець, і прокидаючись уночі насамперед пишу свої думки – вони швидкі, спритні та їх складно спіймати, вони ховаються. Їм страшно так само, як мені в мій перший десяток життя, і в другий, і в нинішній третій.

 

Я не поспішаю міняти постіль і одяг, мені відверто начхати, я звикла до своєї убогості, і мені відомо, що може бути гірше смердючого жовтуватого ліжка.

 

«Якщо здається, що гірше нікуди – бий себе по обличчю, Катю. Тому що гірше може бути завжди»

 

Так. Знаю, пам’ятаю.

 

Тоді ж – тікала від болю і страху не знаючи, що там на мене чекає життя страшніше. Мені було дванадцять. Тоді я, Катенька, тікала від принца та крижаної жінки і знати не знала, що мій порятунок – смерть.

 

*

 

Мати говорила мені лише раз, але мені, тоді дворовій, дитині було не дуже цікаво слухати цю жінку, мені було, чесно, начхати, що маленькі та милі самотні дітки привабливі по своєму, але слова ті я пам’ятаю як сьогодні, як і страшну велику річ, знайдену у пошуковій системі. Вона була, ця річ, «порнушка».

 

« – На них підводиться, на них фантазується. Мужики нині, слухай, дитину, страшні та хтиві. Їм би маленьку гладеньку дівчинку в ліжко і увійти якнайшвидше.»

 

« – А як це?»

 

« – Подивись в інтернеті»

 

Я була для неї соратник – але не знала я ні встає, ні хтиві, ні увійти, ні гладенькі. Я була дитя, я була дурна, але мої короткі пальці могли ввести в пошуковий рядок і встає, і гладенькі, і хтиві. І очі мої, дитячі, могли бути рікою, і тендітний розум міг бути осквернений.

 

Я була для неї не донечка, не Катенька, не Катюша. Була я коротко, холодно, грубо – дитина. Саме слово було тепле, затишне. Холодна була мати, холодна була її любов. Але я, знаєте, брешу. Кохання не було. Була ненависть, жаль, вина.

 

Ксана (вона ж – мати, вона ж – Оксана, але грубо і холодно, так само як і дитина – Ксана. Мені чомусь у ті роки здавалося відсутність літери вищою образою.)

 

Моя мати була надламана, вона була в смутку, і зараз, і тоді, але жодна сум у світі не здатна викупити провину і гіркоту, доставлену мені тоді, у мій перший десяток років життя. Вона за своєю ж дурістю в перший свій похід до місцевого клубу дозволила близькість з невідомим чоловіком, вона ж пробалакалась батькам, вона ж народила за їхньою вказівкою.

 

Вона була жінка-лід, страшний нічний кошмар, але прекрасна, чудова синя троянда. Я зневажала її нелюбов, але водночас не могла відірвати погляду. Мої почуття до неї були чимось схожі на мою хворобу зараз: я була скута нею, але мала симпатію до неї, людини, що уклала мене в клітку, що посадила на ланцюг.

 

У мене були замурзані щічки і брудна дворняжка між дитячими долонями, це була така собі свобода, яка закінчувалася як тільки я входила в особняк. Це був мій будинок, але він був мені чужий, він був порожній і холодний, сповнений скорботи, яка в’їлася в стіни гостинної, кухні, і навіть моєї кімнати. Вона була, ця скорбота, всюдисуща, і навіть коли мої кінцівки торкалися дворової плитки мої груди не залишало дивне почуття, яке, знаю зараз, було тодішньою скорботою.

 

Не в домі вона жила – вона жила в Ксані і передалася мені, як незграбному потомку. Вона не покидала мене поза особняком, але мені думалося, що вона жила лише там, і це було обманом самої себе. У “рідній” халупі відчуття посилювалося, тому покидаючи її мені бачилося, що скорботи цієї зовсім

немає.

 

*

 

Жінка не любила, коли я називала її ласкаво, як личить звичайній дитині, «мамою». Була ця агресивність у повітрі, і в їжі, і в напоях, і в укритих теплою зимовою курточкою синцях. Була вона фізичною, але страшні були не ті болючі ранки, скільки сказане всього десять разів за все моє життя ім’я, дане мені:

 

« – Катерина! »

 

Було це ім’я знак апокаліпсису, пробудження Диявола в крижаній королеві, червона-червона кров та струмок дитячих сліз. Було це – «вибач мені, вибач мені, вибач», і свист ременя, і печіння кісточок, і холодна, скрипуча підлога в найстрашнішій кімнаті цього будинку – у кімнаті мого імені.

 

Тому що ім’я означало покарання. Значило: припасти до ніг, втерти тремтячими кистями горошинки-очі і попросити; у двадцять третій, у тридцятий, у п’ятдесятий; «вибач мені, вибач мені, вибач».

 

Раз.

 

Тому що означало прислухатися до кожного звуку, кожного руху, що відбувається там, за кімнатою імені.

 

Два.

 

І коли через бескінечний потік часу двері відчиняться: «Дякую, Боже, за хліб і воду»; надлишок яких закінчувався у чотирьох стінах.

 

Три.

 

До шести років її прізвисько було «мати», і я плакала, коли чула слово «мама», мені було так гірко, так прикро, тому що у мене не було «мами», і «мамочки» у мене теж – не було. Те, що було мені «мамою», було мені найбільшим болем у світі, розчаруванням, страхом, виттям у порожнечу.

 

Я не була сирота, але була кинута ще не народившись, спалена не відчуваючи вогню, розколота не будучи льодом: мені найбільше в житті хотілося сказати «мама» і «папа», та ще не народившись я виявилася без язика, і без голосу, і без себе самої, без душі своєї.

 

Не було в мене нічого – і мене зовсім не було.

 

*

 

За чотири місяці до зустрічі з моїм Па до будинку підійшов чоловік. Він був гарний-гарний і пристойно одягнений, тому мені подумалося, що позаду йдуть лицар та кінь, чудовий супровід для принца, скажімо, Чарльза. Я не пам’ятаю, як звали це лихо, що відвідало наш особняк, але що тоді, хай і через час, що зараз, жодним принцом він мені не є.

 

Гнилий і убогий, гірший за кімнату покарань, гірший від Ксани, нікчема, нікчема, нікчема. Пасюк, що прогриз стіни і підлоги будинку Ксани, осквернив повітря, чашки, столи, двері, ложки і вилки, шафки, ванну, моє улюблене платтячко і навіть

 

мене.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь