час лікує

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— Ти ніколи не зробиш мені боляче.

Я тоді лише нестримно засміялась прямісінько Гнату в обличчя, так, щоб він мав змогу бачити всі мої білі та рівні зуби. У той вечір, перед тим, як піти назавжди з тієї вулиці додому до коханої дівчини, хлопець зробив комплімент і їм, і стоматологу, що доглядає за ними. Запевнивши, що передам це одразу після нашого бурхливого сексу на його робочому місці (якого у нас з роду не було), я покинула цей провулок першою.

*

Для тих, хто впевнений, що час лікує, я можу сказати лише одне — ніхто нікого не лікує, люди просто звикають до того болю десь всередині, що висмоктує всі сили з тіла кожен день. Ніхто нікого не лікує, люди просто закривають очі на загнившу рану коло серця, яку просто накривають ганчіркою з лаконічним надписом «час лікує». Ніхто нікого не лікує, зарубайте собі на чому хочете.

Такі рани не загоюються так швидко, вони довго отруюють організм людини, немов чекаю на слушний момент, аби заполонити кожну клітинку тіла. Люди шукають порятунку усюди: хто пляшку під пахвою тримає на всяк випадок, хто в постіль до абикого стрибає, а хто в петлю лізе. Люди шукають порятунку усюди, шкода, що усюди усім у с е о д н о.

— Пропусти ти все це крізь себе, — радить мила сусідка з квартири поряд, хоча сама щовечора згадує того єдиного та коханого, що пішов ще у далеких вісімдесятих до найкращої подруги.

— Дякую, бабо Любо, мені вже краще, — коротка павза, — хуй з тим Гнатом, — бабуся легенько б’є по губах, змушуючи мене таки голосно засміятися. Несміла усмішка на обличчі сусідки тільки підбиває мене засміятись голосніше.

Кохання може пройти давно, та біль, той біль, коли тобі зраджує найближча людина, залишається отруювати все життя, мовби ставить цим клеймо «зламано». Про які нові стосунки може йти мова , якщо ти ще й досі відчуваєш сльози кожен раз, коли проходиш повз вашу – вже не вашу – улюблену кав’ярню?

Звісно, тільки якщо ти кохаєш саме ту людину, а не когось іншого, хто теоретично може з такою ж легкістю зламати твоє життя за раз.

Посміхнувшись, я кидаю телефон з самотнім повідомленням в кишеню та підіймаюсь на свій поверх. Баба Люба довго дивитиметься мені в спину та лише мовчки похитає сивою головою. Шкода старій бабі бідну дівчину, якій нещодавно зрадив хлопець, а про те, що на дівчину хтось може чекати у холодній кімнаті, нікто не каже. Вона ж не могла так швидко забути свого коханого Гната, який щодня так щиро бажав здоров’я старій бабі.

Двері, незвично незаперті, тихо відчиняються, пропускаючи мене у невеличку квартиру. На кухні щось голосно шипить, чутно якийсь шум від посуду. Якось по-домашньому відчувається повітря.

— Серденько, це ти? — з кухні кричить Аліна, мабуть, нарізаючи курячу грудку.

— Так, баба Люба сьогодні просто розчаровано зітхнула і вдарила по губах за мат, — з усмішкою згадую і повільно прямую до своєї дівчини, яка надумала-таки посмажити, а не зварити м’ясо.

Ніжно притиснувшись на її вуст, я на мить замислююсь всі ті поцілунки з Гнатом, навіть до руки якого я зараз гидую доторкнутися. Аліна, наче відчувши зміну мого настрою, легко запускає руку у моє довге волосся, обережно роблячи масаж, чим повільно, проте впевнено заспокоює мою бідненьку, хвору нервову систему. На мить до того, як м’ясо збирається згоріти, Аліна відштовхується від мене, перевертаючи лопаткою невеличкі шматочки. Гулька на голові, розкуйовджена від денного сну, пускає у моє серце короткі голочки, наче проштовхуючи кохання ще глибше, так, аби потім не викурити цигарками, аби потім не замінити більш підходящим на цей день партнером. Тепер тільки з серцем викинути, аби потім слухати співчування та дурнуваті «час лікує».

— Каріно, може, вже час закінчувати цей спектакль? — обережно починає Аліна і заводить світле пасмо мого волосся за вухо, — він одружуватися збирається.

Я тільки втомленого усміхаюся і ледь помітно цілую дівчину. Не час лікує, а люди просто забувають про свій біль.

*

Червона помада, наче кровава пляма, стає завершальною частиною мого образу для зустрічі з «давнім» другом. Чорна сорочка, якраз та сама, яку я в нього забрала після нашого першого сексу, запускає крізь себе прохолодний весняний вітерець. Весна – початок життя, чи не так? Хоча сніг, наприклад, саме навесні і вмирає.

Ресторан, за одним зі столиків якого зараз сидить пара, якій сьогодні судилося розійтися, зустрічає мене яскравим промінням сонця, що виблискує на склі вікон. Прекрасний день, аби зруйнувати чиєсь життя, як колись зруйнували його мені. Помста – річ паскудна, проте дієвіша за співчутливе «час лікує».

Непомітно посміхаюсь, кидаю телефон у задню кишеню джинсів та заходжу до цього затишного закладу. Треба сюди частіше забігати.

За дальнім, прихованим від всіх чужих поглядів столиком сидить пара, яку я могла б назвати милою та щасливою, якби не знала усієї правди. Колись там, порям з Гнатом, сиділа і я, майже так само червоніючи та усміхаючись від кожного його (брехливого) слова. Різниця у тому, що в мене то все було щиро, від усього серця, за що я й поквиталася годинами безглуздих сліз. Зараз це вже не моя місія, на щастя.

— Кохана, яким вітром тебе сюди занесло? — широко розтягую червоні від помади губи від погляду на Аліну, ту саму Аліну, яка ще якийсь час назад смажила мені курячу грудку, а після вечері міцно обіймала в нашій квартирі на нашому ліжку.

Дівчина, анітрохи не здивувавшись моїй присутності в цьому ресторані, лише підіймає погляд, повний ніжності, на мене, і я помічаю закохану усмішку на її вустах. Прийнявши це за мовчазне запрошення, я обережно підсідаю до пари, тільки після чого переводжу очі на її супутника.

— Гнате, не скажу, що рада бачити, але етикет того вимагає, — байдужо кидаю в бік хлопця, приділяючи більше уваги моїй дівчині поряд. Після кількох секунд вагань Аліна нахиляється понад столом і ледве цілує мене, даючи мені цим безмежну підтримку.

— Аліно, що зараз відбувається? — з помітними хвилюваннями починає свою промову Гнат і кидає погляди то на мене, то на Аліну. Нечемно, Гнате, такі питання ставити.

— А що, власне, відбувається? — повільно проводжу язиком по зубах і дивлюся прямісінько в карі очі хлопця, — я лише привіталась зі своєю дівчиною.

Останні слова, наче грім серед ясного неба, врізаються в голову Гната, який на це, після довгих секунд пустого розглядання мого обличчя, голосно сміється, так само, як я колись сміялась у тому Богом забутому провулку. Хлопець заливається сміхом, ледве не падає зі стільця, а я в цей бачу нестримну істерику, що з кожною миттю набирає оберти та загрожує в якийсь момент просто зруйнувати все навкруги силою свого удару. Хлопець заливається сміхом, а я в цей час бачу себе, і мені анітрохи не шкода тих місяців, витрачених на планування цього моменту. Це не «час лікує», а «час отримувати по заслузі».

— Та ні, це просто такий жарт, так? — безпорадно питає парубок, немов сподівається, що в цю мить ми закричимо щасливе «жарт», та всі разом товаришуватимемо до кінця наших днів. Наївний, наївний Гнат, а таким найтяжче жити.

— З чого це раптом? — холодно цікавиться Аліна, відкладаючи виделку вбік. Під столом вона міцно стискає мою руку.

— Це ви просто, аби мені помститися, так? — кидає Гнат, коли ми вже збираємось вставати, чим і змушує мене на мить замислитися.

Невже я це вигадала, аби просто помститися колишньому? Невже я спеціально закохалася в його дівчину, переступила через сотні сходинок самоненависті та запропонувала їй зустрічатися тільки тому, що хотіла провчити якогось Гната з провулку, про якого найближчим часом і не згадуватиму? Невже це й дійсно так?

— Світ не крутиться навколо тебе, любий мій, — паскудна посмішка так і з’являється на моїх вустах.

Аліна копирсається в гаманці в пошуках грошей, аби оплатити свою частку за вечерю. Я зацікавлено дивлюсь на хлопця, який зараз пустим поглядом слідкує за кожним рухом Аліни. Маленька краплина сльози пробігає неголеною щокою, і я могла б сказати, що десь всередині мене відчувся ледве відчутний поштовх жалю. Кому, як не мені знати, як це, коли ти втрачаєш свій світ, сенс буття та бажання жити? Кому, як не мені знати, наскільки гидко біля серця від розуміння того, що ти просто залишився непотрібним тому, в кому ти бачив у с е. Проковтнувши непотрібні співчуття, я з байдужістю спостерігаю, як зсередини прямісінько на моїх очах руйнується людина. До вух доноситься тихе бурмотіння.

— Час лікує, — тихо радить Аліна, легенько доторкаючись до плеча.

Десь на осянні ластиться до сонця кішка, біля входу хлопець дарує своїй дівчині букет квітів, а в когось у цей самий момент все життя, створенне такими зусиллями, просто летить у нікуди, закликаючи стрибнути в цю прірву за собою. Я на це кажу Аліні йти без мене, обережно нахилюсь до Гната, який одними губами шепче мовчазне «за що». За те, Гнате, що зламав мене. За те, Гнате, що розірвав моє серце на тисячі маленьких шматочків, а мою душу просто змив в унітаз. За те, Гнате, що зруйнував мене п о в н і с т ю. За те, Гнате, що я кохала тебе більше за життя. Розтягнувши губи в широкій посмішці, я лише тихо промовляю перед тим, як піти:

— Пам’ятаєш, ти казав, що я не зроблю тобі боляче?

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

2 Коментарі на “час лікує