Знаєш, боюсь зустрітись з тобою знову на випадково переплутаних Мойрами нитках долі. Водночас це єдине чого я справді жадаю. Віддала б усе, щоб ще раз перестрітись. В книгарні, на стометрівці, в кафе чи деінде–для мене немає значення. Хоча б хвилину, лише одну-однісіньку хвильку мені потрібно аби остаточно розібратись в собі. І в тобі теж . Щоб задивитись в ті карі очі, що, до речі, пасують тільки тобі. Вже машинально, у фоновому режимі сканую натовп і вишукую рідний погляд. Коли здалось, що побачила тебе млію і радію. Проте, розуміючи, що вкотре помилилась відчуваю невимовне полегшення , яке переростає у тягар. Нарешті. Нарешті я зізнаюсь собі в цьому. В почуттях, що досі не мають визначених меж і моралей. А втім, принаймі більше не ховаю своїх думок. Почуття є і, чомусь, нікуди не зникають. Вони злиплись із моєю сутністю так само, як сторінки щойно видрукованої книги. На щастя чи на жаль–ще не знаю, проте спробую перетворити все, що відчуваю до тебе на ту життєдайну енергію, яка колись допомагала славним героям робити подвиги .
Раптом моя хоробрість, яку я вкрала у всіх Тесеїв та Гераклів, розіб’ється об крихке сяйво твого погляду. Щойно Богиня долі випадково впустила свій клубок. Ми зустрілись . Кляті Мойри! Через них мій картонний світ так легко зруйнувався. Я ж тепер знову і знову тону в твоїх очах. Цілий пантеон богів безсилий . Навіть Афродита розгубилася, побачивши тебе. Амброзія не допоможе. В моїй пам’яті постійно виринатимеш ти , мов недосяжний оазис, міраж, що погубив не одного подорожнього …