— Як це “неможливо полагодити”, Куротсучі-сан? — пролунало у відчаї від Ічіго, котрий несамовито вчепився правицею в чорну плетену рукоять розламаного наполовину Тенса Зангетсу.
Хлопчина зі злості хотів було вже всі пробірки в лабораторії зі столів позмахувати. Як це містер “розмальована пика” йому в очі без краплі співчуття заявляє, що його катану зламано і вона не може повернутись до нормального стану. Куросакі мало голову не поклав, рятуючи Сейретей від неминучої погибелі. А воно йому тут безтурботно заявляє що його банкаю прийшов гаплик – просто чудово, краще й не скажеш.

— Це не зовсім так, Куросакі Ічіго, — Маюрі продемонстрував свою неймовірно божевільну посмішку, в буквальному сенсі вловлюючи кожен подих і рух рудоволосого сінігамі – капітан буквально “живився” цим його відчаєм і насолоджувався кожною краплею страху в повітрі. — Полагодити твій меч звісно можна, а от повернути колишню силу — ось це вже ніяк.
І чого це він так шкіриться, ніби йому за це платять? Що там у цього прибацаного вченого в голові – залишається лише гадати. Але на Ічіго весь цей цирк впливає дедалі гірше – ще трохи і він тут точно все з люті розтрощить.
– Як це так? – Куросакі присів на найближчий стілець (судячи з усього, то робоче місце Акона), ледь стримуючи власні думи, які його в буквальному сенсі заганяють в чорний кут і розʼїдають зсередини. – Адже банкай Ренджі досі такий як і був, навіть після безлічі битв! Я бачив, як Хіхіо Забімару раз за разом знищували, але все одно Ренжді міг потім ним користуватися. Годі вже мені на вуха навішувати і скажіть як полагодити Тенса Зангетсу!

Ічіго від хвилювання зовсім не стримує власного голосу, тому Маюрі у відповідь тільки морщиться і змінює вираз обличчя в улюбленому стилі: “знову якийсь неук щось триндить, не розуміючи очевидних речей”.
Звісно, Ічіго не розуміє що трапилося з його занпакто і відчайдушно сподівається, що Куротсучі просто розігрує його. Але це було не так, і розмальований капітан зрозумів, що хлопцеві треба все «розжувати» і докладно описати, інакше він продовжить свої дитячі вайлапування і не скоро покине його лабораторію. Але ж у Маюрі і кров грає – тут би дослідити недо-занпакто тимчасово в.о. сінігамі, така нагода і так її марнувати не хочеться… Хто зна що там цікавого наколупати можна?..

— Дідько, з кожним роком ці новачки все тупіші і тупіші… – затягнув свою пісеньку Куротсучі, театрально закочуючи свої очиська під лоба. – Банкай Абарая Ренджі не має колишньої сили ще з тих часів, як Кучікі Бʼякуя його знищив. Коли цей ідіот, тільки освоївши силу банкаю, поперся рятувати ту дівку, як її там… – капітан задумався на секунду, після чого зневажливо плюнув на це діло (і на Рукію, власне кажучи). – Неважливо. Тоді він нарвався на капітана 6-го загону. Яка іронія…

Маюрі насолоджується кожним своїм словом, ніби потопаючи в океані гедонізму. Ніби й немає нікого поруч, немає слухача. І як тільки він завершив, так відразу змінився – щось згадав чи що, щось явно важливе. Але зацікавленість у справі з його голови все ще не зникла. Капітан змахнув хаорі рукою і миттєво всівся перед величезним екраном компʼютера, після чого взявся хаотично тицяти своїми довгими пальцями по кнопках клавіатури.
Здається, про самого Ічіго наш харизматичний вчений вже давно забув. І чим довше капітан ставив в ніщо нашого сінігами з його трагедією, тим сильніше хлопця це дратувало:
— По-перше, її звуть Кучіки Рукія! — насупивши брови, з ноткою роздратування мовив він. – І годі вже мене ігнорувати. Зангетсу…
Не встиг Куросакі закінчити свою думку, як Маюрі без зайвих роздумів продовжив свою розповідь, повністю ігноруючи обурення рудоволосого сінігами:
— До того ж ти не помітив однієї деталі, Куросакі Ічіго. Ті частини, що знищив Кучікі Бʼякуя, так і залишилися зламаними. Ось, знайшов! — Маюрі вп’явся немиготливим поглядом у рівні рядки тексту на екрані комп’ютера і, пробігши своїми очиськами, почав цитувати один з абзаців. — “Відновити свій банкай без жодної втрати його сил може лише Комамура Саджин – капітан 7-го загону. Неймовірний рівень звʼязку субʼєкта з його занпакто пояснюється наявністю однакових травм у власника та форми банкаю.” Теж саме і з відновленням: рани, що загоюються на тілі, зникають і на формі банкаю. Бачиш, як цікаво…

— Напевно, мені все ж варто сходити до Комамури-сана… — нервово пробубнив під ніс Ічіго, намагаючись тим самим змусити Куротсучі нервувати (поставивши авторитет капітана 12-го загону нижче авторитету Комамури).
У кімнаті пролунав дзвінок телефону, перервавши думки юнака, від чого рудоволосий сінігами аж підскочив. Триклятий дзвінок кричав як пожежна сигналізація – від такого комфортно явно не можу бути нікому. Не дивно що в цій темній кімнаті нікого немає  і ніхто тут не працює. Дідька лисого попрацюєш нормально, коли в тебе сирена вуха розриває. На диво Куротсучі навіть не здригнувся, лише потягнувся правицею до слухавки біля клавіатури:
– Так, це Куротсучі Маюрі… Так… Чорт, уже?.. Гаразд, я скажу йому, – остання фраза прозвучала явно невдоволено.

Капітан 12-го загону поклав слухавку і розвернувся своїм розмальованим обличчям до тимчасового в.о. сінігами, який досі тримає у руці зламаного Тенса Зангетсу та не відпускає його, наче прикипів.
— Ти підеш зі мною, Ічіго Куросакі, — капітан 12-го загону сказав це так, ніби своєму підлеглому – прозвучало як наказ.
— Куди я піду без свого занпакто?.. — тихо долинуло з вуст Ічіго, котрий вже нарешті зрозумів, що Маюрі йому тут не зарадить.
— 0-й загін буде з хвилини на хвилину, ти маєш бути там, — додав капітан, явно скрививши свою пику.
Він не любив коли хтось йому перечить, і тим більше не любив тих, хто ставить зайві, на його погляд, питання. Його авторитет щойно було “опущено” саме прибуттям 0-го загону. Як мінімум, Маюрі не може дослідити занпакто в.о. сінігамі, хоч і має зразки реяцу для дослідження на довгі роки вперед. Більше того – не може його “пофіксити” або якимось чином зробити новий. Ще ці кляті придурки з 0-го загону… Чому не прийшли, коли цього найбільше потребував Сейретей? Вони прийшли після битви, коли вже стало занадто пізно.

Двійко сінігамі вийшли з Бюро Технологічного Розвитку і перше що знову побачив Ічіго – відповідь на питання чому майже всі кабінети Бюро були порожніми. Працівники розбирали руїни та допомагали 4-му загону з пораненими. Усі метушаться як бджоли в вулику і працюють як одне ціле. Цього часу можна вважати, що номер загону вже не має жодного значення. Перед лицем спільної біди – усі рівні як один.

Понівечені вулиці, розбиті та зруйновані вщент будівлі. Море засохлої крові та шматки колись живих сінігамі розкидані по різних місцях, іноді навіть зовсім незрозумло як вони туди потрапили. Скалічені солдати, котрі лежать на землі, перевʼязані та стогнуть так що навіть кров в венах холоне. Скільки було нанесено шкоди лише через ідею якогось бородатого квінсі. Тисячі років сидів там у себе й не вилазив, то сидів би там і далі…

Ічіго не може на це не дивитись без болю в серці, але розуміти свою безпорадність в даному випадку – для нього ще більша трагедія. Таке відчуття, ніби хлопчина переламаний навпіл і не тільки через трагедію Сейретея, а й через власний занпакто. Гірше тільки те, що Тенса Зангетсу ніби зник – Куросакі його зоасім не відчуває. Наш сінігамі ніби “завис” в формі банкаю і не може ніяк ні з місця зрушити, ні повернутись в звичайну форму. Ще й Маюрі тут якусь комедію ламає. Інше діло Урахара. Стоп, дійсно, а чому не звернутись до Урахари? Ічіго ніби осяяла ця думка, але він згадав що Кіске так і залишився в Хуеко Мундо – щось він там дослідити дуже хотів. От дідько, як невчасно…

Так прогулянковим кроком Куросакі та Маюрі прямували в бік невеликого зеленого поля на краю бараків 12-го загону. Ічіго здивувався такій незачепленій зелені та неймовірному краєвиду – війна його ніби зовсім оминула. А й справді: тут же ні сінігамі, ні якихось будівель немає. Напевно, бійці 12-го загону сюди приходять відпочити, такий собі затишний куточок подалі від компʼютерів та пробірок. В.о. сінігамі, відчув якийсь душевний спокій і так поринув у свої власні думки, що відстав від шановного містера “розмальована пика”, через що капітану  довелось декілька разів зменшувати крок і щось там дратівливо бурмотати собі під ніс. Однак Ічіго ігнорував усі спроби капітана висловити йому своє роздратування. Все ж, схоже, Маюрі був роздратований завжди, чи майже завжди, тому здавалось що це його звичний стан і Куросакі просто не звертав на це уваги.

Дивний дует із задумливого тимчасово в.о. сінігамі, що дивиться собі під ноги і дивується райському куточку посеред руїн та смерті, та капітана 12-го загону, що плюється дратівливими фразочками на все живе на цьому світі, був зустрітий поглядами вже присутніх на обумовленій точці зустрічі: Кіораку, Укітаке, Сой Фонг, а також Хірако. Не встигли капітани і слова вимовити, як пролунав гуркіт чогось падаючого з неба. Великий білий стовп підняв купу куряви при своїй зупинці. Гепнуло знатно, але стовпище не зачепило газону – повисло буквально в 20 сантиметрах над ним. Капітани, звісно, зберігають спокій (хоча їх хаорі доведеться потім гарно попрати), навідміну від Куросакі, котрий нарешті відірвався від своїх глибоких дум, і звернув свій погляд на щось велике й дивне перед собою… Що це взагалі таке?
— Та як туди міг цілий загін міг поміститись?.. — здивовано вимовив Ічіго, відмахуючись рукою від хмари пилу перед собою.
Побачивши величезний стовп, що звалився прямо з неба, хлопчина задав цілком логічне питання. В загоні ж купа народу. Вони там один на одному летіли, чи що? І що це за назва така “0-й загін”? Еліта якась? Це що, жарт такий? Ну впала з неба величезна штуковина, хіба в Сейретеї ще є чому дивуватися? Хлопець просто навіть уявити не міг, що з себе представляє цей загадковий 0-й загін. Особоливо після того цирку, який зараз почнеться через 3, 2, 1…
— Так ти ще не чув про них нічого? — як завжди добросердечно посміхнувся капітан Кіораку, при цьому притримуючи свій солом’яний капелюх за край, щоб той бува не полетів в пошуках пригод. — Нульовий загін — це загін із 5 сінігами – легенд всього Сейретею. У цьому загоні немає солдатів, хоча називати їх «капітанами» теж не зовсім справедливо — їхня загальна міць перевищує силу всіх загонів Готей-13 разом узятих.
Кіораку спробував якомога простіше пояснити тимчасовому в.о. сінігамі що й до чого, однак цього все одно було недостатньо. Враховуючи те, що “вже почалось”: з першого ярусу триповерхового стовпа з гуркотом відчинили двері (прямо як в ліфті) і по одному почали вилазити якісь сінігамі-чудики. Троє чоловіків і дві жінки нарешті вийшли зі свого засобу пересування, і, ставши невеликою купкою, одразу звернули свою увагу на капітанів Готею.

– О, всім привітик! Як життя? Усі живі-здорові? Добре харчуєтесь? Висипаєтесь? — грайливо поцікавився у натовпу один із капітанів 0-го загону, котрий явно косплеїть поп-ідолів сімдесятих: зачіска рок-н-рольщика, посмішка до вух і темні великі окуляри із товстою зеленою оправою.
Що це в біса таке? Вони пережили битву, втратили багатьох побратимів. А тут являються якісь клоуни і питають “як ви тут? чи все гаразд? може у вас спинка болить – почухати?”. Виглядає дійсно огидно з нашої точки зору і з погляду присутніх капітанів, насправді, також. Але вони промовчали, бо цілком розуміють: захист Сейретею – не завтдання 0-го загону, хоч вони й могли допомогти, але не стали. Втім, цей чувак в окулярах серед присутніх «нульових» виглядав ще нормально – одна тільки вгодована дама з жахливим макіяжем чого варта! Мамцю рідна, вони що, психи? Останню думку Куросакі не стримавшись, висловив вголос:
— Вони що, психи якісь? Чи прикидаються?.. — задумливо пошепки запитав сам у себе Ічіго, але так щоб його ніхто не почув.
— Це ти, Куросакі Ічіго? — запитав один із п’ятірки, вказавши на хлопчину з поламаним занпакто своїм здоровенним пальцем.
Цей дядько виглядає не так вже й дивно в порівнянні з іншими, що дещо насторожує… Високий, кремезний, голомозий, з великою чорною бородою і неймовірно доброзичливою посмішкою. Навіть надто доброзичливою. Якби не гігантське бордове намисто навколо шиї, то можна було б сказати що він не з цієї зграї дивних чудиків.

– Так, це я, – якось невпевнено підняв ліву руку наш сінігамі як за партою при перекличці. – А що вам, власне, від мене потрібно? — рудоволосий сінігамі намагається висловлюватись нейтрально, очевидно не знаючи чого саме можна від таких персон очікувати.
— Наказ Короля Душ. Ми маємо взяти з собою стратегічно важливих поранених субʼєктів і тебе в тому числі, Куросакі Ічіго, — відповів великий добряк не змінюючи виразу власного обличчя, він виглядає дуже впевнено.
Здавалося, ніби він посміхається завжди. Чи то він постійно випромінює якісь “промені добра” – важко однозначно відповісти. Адже посміхнутися можна і так, що вороги штанці обмочать.
— Вибачайте, але мої рани не такі суттєві, щоб забирати мене кудись. Мені би занпакто відремонтувати…
— Ми забираємо тебе з іншої причини, Куросакі Ічіго, – мовила худорлява висока жінка з 0-го загону. – Твої рани тут взагалі ні до чого. Краще візьми з собою все що потрібно. Нам вже час.
Вона справляє дуже неоднозначне враження. Враховуючи її неймовірну вроду, можна з впевненістю сказати що за нею щось ховається. Щось дійсно моторошне є за цим тендітним тілом. А дивна золотавого кольору корона нагадувала рессурексіон Нойтори з Еспади (у Ічіго саме такі асоціації це викликало). Тут ще й показались її кістяні додаткові руки – явно штучні. Питання тільки – навіщо вони? Навряд чи для краси.
— Вирушаємо, нам дійсно вже час, — повідомила вона, і в ту ж мить поряд з довгими кістяними руками з’явилися якісь білі напівпрозорі кулі діаметром десь в метр-півтора.
— Зангетсу! — вигукнув Куросаки, побачивши  другу половину свого меча в одній із цих куль.
Ось вам і заручник. Що ж, якщо цей 0-й загін може полагодити меч хлопчини, або хоча б вони знають як це зробити, то ризик погодитись піти з ними може бути цілком виправданим. Ічіго не знає, чого саме хочуть від нього члени 0-го загону і чому Готей його відпускає так просто. Ще ніби 5 хвилин тому про цей загін ніхто не відгукувався, а тепер складається враження що він зажди був поруч: ніхто і вухом не повів, коли Ічіго покликали йти з ними.

Куросакі з певним побоюванням все ж підійшов до «нульовиків», після чого вони жваво подалися до величезного стовпа, який чимось нагадує кокон. Рудоволосий став позаду членів нульового загону, востаннє кинувши погляд на присутніх за межами стовпа капітанів. Ніхто не був явно задоволеним тим, що відбувається, але перечити наказу Короля Душ ніхто не посмів. Так вони і зникли за закритими дверима кокона, який просто з неймовірною швидкістю рвонув кудись вгору. І не дивлячись на те, що тут було 6 персон і декілька куль дивної худорлявої жінки – всі чудово помістились в цьому дивному коконі.

Під час поїздки, що нагадала Куросакі поїздку в ліфті в рідному йому світі, Ічіго роздумував про те, який він із себе цей Король Душ і чого це він такий наказ дивний віддав. Може, Король схожий на якесь звірятко, та й які у нього сили? Чи володіє він банкаєм? І тут хлопчину аж скривило від голосу, що несподівано пролунав в його  голові:
Ічіго, здається ти почав забувати хто з нас Король?! А, Ічіго?! Я вже так близько
Цього не може бути! Як? Він ж мав зникнути! Цей голос зник після Мугетсу і не зʼявлявся. А тепер знову він тут? Куросакі кинуло в холодний піт, а думки безладно заметушились в макітрі як мурахи в мурашнику, вишукуючи відповіді на це питання. Відповідей звісно ж не було. Один із членів 0-го загону (поціновувач Елвіса, напевно – якась дивна в нього зачіка) повернув впівоберта голову, поглянувши лівим оком в бік юнака, що обливається холодним потом, і крадькома посміхнувся. Ця усмішка нагадала Ічіго посмішку Ічімару Гіна – така ж порожня і зловісна. Вони точно Ічіго там розчленують і зʼїдять – іншого в голову не приходить.

Стовп перестав рухатися і, врешт зупинившись, гарненько всіх трухнув. Врешті відкрився прохід назовні і світло сонця мало не засліпило сінігамі. Усі, як і має бути, культурно й по одному, вийшли з цього дивного «ліфта». Ічіго ж вийшов останнім. Як тільки очі звикли до світла, хлопець завмер перед лицем пейзажу, що відкрився перед ним. Видовище дійсно неймовірне – ліфт стоїть на величезній округлій платформі, що ширяє в небесах, немов летючий острів у формі диска, розміром з невелике містечко. У небі виднілися і інші «летючі острівці». І на них, якщо напружити зір, можна було розгледіти якісь невисокі будівлі. Але як не намагався Куросакі – розрізнити не міг що то за споруди — все ж відстань досить переконлива. Над одним із цих «островів» висить гігантська будівля циліндричної форми з купою поверхів. «Це, напевно, і є палац Короля»,— подумав рудоволосий сінігами, нервово проковтнувши слину. З того приміщення доноситься якась жахливо тяжка, але водночас “чиста” духовна енергія.
— Як тобі, Куросакі Ічіго? — запитав «поп-ідол» із нульового загону, поправивши самовдовлено окуляри на носі – він ніби хвалився цим місцем як власним творінням.
— Так, непогано тут у вас, — продвожуючи витріщатись, відповів хлопчина.
Він і не здогадується, що саме тут на нього чекає і наскільки насправді це небезпечно. Бідолашний так захопився розгляданням навколишньої краси, що вже й забув про появу свого “дружбана” в голові і навіть про зламаного Тенса Зангетсу.
— Спочатку ми підемо до мого палацу,— почав один із “нульових”, підійшовши до Ічіго, і дружньо поклавши руку на його плече (прямо як дружка-пияку обійняв). — Там ми залікуємо твої рани, і ти будеш готовий йти далі. Я думаю, що ти не проти в гарячій водичці покупатись, Куросакі Ічіго?

— Може, годі мене так називати? Можна ж просто Ічіго! — скривився рудоволосий хлопчина, після чого зробив пару кроків вперед, тим самим звільнившись від “братніх” обіймів поціновувача Елвіса. — У мене взагалі таке відчуття, ніби ви тут всі наді мною знущаєтесь. Що я тут роблю? Тенса Зангетсу, мій занпакто, він…
Закінчив він уже тихіше, бо ніби клубок до горла підступив – аж говорити не сила. Однак жінка, яка захопила другу половину занпакто в.о. сінігамі, відповіла йому:
– Все може бути, – грайливо підкреслила вона, зацікавлено торкнувшись кістяною рукою свого обличчя. – Ти ж ще стільки всього не знаєш, хлопче. В порівнянні з нами твої сили синігами взагалі нульові. Скажи, чому ти «втратив» силу холлоу?
“Нульові”? На місці Ічіго будь хто притомний захотів би дати дуже негарну відповідь. Почали тут про свою силу розповідати, в той час коли Сейретей гинув від навали квінсі. Де ж ви такі “силачі” були, коли Готей знищували, стирали з лиця землі?
— Я мав зупинити Айзена,— схиливши голову з почуття провини, сказав юний сінігамі і, власне, його страждання можна було зрозуміти. — Він хотів знищити Каракуру і отримати Ключ Короля, вбити Короля Душ…
— Ось бачиш, Тенджиро. Я ж казала, що він ще зелений! — звернулася жінка з кулями до іншого сінігамі, який обіцяв хлопчину притягнути до свого палацу, щоб у водичці скупнутись.
– Га? Ти щось сказала, Сеншумару? Я нічого не почув! — засміявся Тенджиро їй у вічі.
Ніби й нічого такого, обмінялись жартами між собою, але дивним було те, що в повітрі так і віяло насторожливістю. Вони ніби обидва напоготові в будь-яку секунду вивільнити всю свою міць, якщо щось зараз зайде занадто далеко. Все б нічого, але якого біса цей мужик такий напружений в розмові з цією жінкою? Між ними кицька пробігла, чи що? Невже в них бувають чвари як в Еспаді?

Ічіго помітив, що на нього досі пильно дивиться сінігамі в окулярах. Той, чия посмішка не виходить з голови. Він ще ширше посміхнувся, як тільки його “спалили” за цим ділом. Після чого повернувся на пʼяті, помахав іншим рукою і, скориставшись сюнпо, швидко зник з поля зору. Хто він і що його так зацікавило – Ічіго ще треба буде дізнатися.
— Агов, годі дупу провітрювати. Ходімо вже! — викрикнув Тенджиро, викинувши всі дурні здогади з рудої голови. — Давай, ворушись, я тебі дещо цікаве покажу у своєму палаці. Тобі точно сподобається.
Хлопчина навіть не помітив, що інші члени загону кудись зникли, як і половина його занпакто. І ось, його перші кроки назустріч одному з членів 0-го загону, які ведуть до чогось невідомого…
— Тенджиро-сан. Що мені може дати гаряча ванна проти Ванденрейху? – ці слова змісили чоловіка зупинитися на секунду і без зайвих думок дати хлопцеві таку необхідну йому надію:
— Скажу тобі так, малий. Після наших тренувань, ти зможеш оволодіти силою свого занпакто на абсолютно новому рівні,— впевнено заявив член 0-го загону, ставши ногами на підлетівше щойно пʼятиметрове камʼяне блюдце. — Ставай сюди і погнали вже врешті…

 

1 коментар

  1. wolver1ne

    Ось і я врешті зібрався з думками щодо свого твору, який почав ще в далекому 2013 році. Загалом, написано більше 930 сторінок машинописного тексту, але там стільки треба переробити й довести до потрібного вигляду, що все відразу й не опублікуєш.

    Історія починається після 517 глави манги, тоді Кубо взяв велику перерву взимку і я просто не міг чекати й почав писати сам. За ці роки вийшло щось дійсно велике і, сподіваюсь, що цікаве.

    На пейрингах акценту не ставлю, бо все потім зводиться до дитячих казочок про любов до кінця віків і все таке. “Жили вони довго і щасливо” – це точно не про мій фанфік. Буде дуже багато персонажів, зовсім мало придуманих.

    Сподіваюсь, що тут я знайду своїх читачів. Шануймося, панство!

     

Залишити відповідь