Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Все, що не вбиває”.
В дитинстві я любила зорі. Нічні пейзажі вабили мене і я летіла на крилах натхненної любові до життя. Але зламали крила. Боліло, кровоточило, та не вмерла я. Лише в ночі боюся глянути вверх на небо та посміхнутись зайвий раз…
В юності я покохала трави. Чарівний їхній аромат дурманив розум, манив в сади, ліси, до гаю, послухать ніжний запах буття. І лежала я днями в оточенні дива, у квітах сонця та забуття. Аж потім грім сполохав хмари. Не стало ніжного раю. Залишилася лиш я..
Кричати, бігти не хотілось. Чи не моглось? Не знаю. Мені закрили легені душі. Та знаєте, не вмерла я..
Аж потім сховалась в тиші від всього злого, що знала до цих пір, сиділа тижнями в тіні, немічна, ледве жива.
Почулось раптом шепіт дивний. Осінній тихий листопад. Птахи щебетали мелодію життя і весь світ ніби з ними заспівав. Не вірилось. Ранив до самого серця той звук душі. І я побігла в самий рій неспокійного листя. І я ж боса, сліпа, лиш доторкнулася життя, і в мить лихий гомін врізався у груди. І більше не чула я. Плакала, сміятись більше не хотілось і танцювати теж не хтіла я.
Більше не шукала диво і до життя у мене пропав інтерес. Ти прийшла тихо на мене подивитись. Лише тоді заговорила я. Про свій біль, свої турботи, про кохання, про буття.. А ти слухала, кохалась. Чекала. Затихла моя туга, коли торкнулась ти моєї глибини. Мого нестерпного бажання. Знов захотілося мені і полетіть, і в небо глянуть. Почути запах вишні, кохатися з музикою життя. Захотілось жити, бути знов натхненною, бо не вмерла ж я! І я відкрила душу знов до шаленого буття. Та глянула—не бачу. Прислухалась — не чую. Вдихнула — дихати не можу. Руку знов до тебе потягнула — тебе немає. Хотіла окликнуть: “Коханая! То моя душа. Коханая моя!” та виривались лиш гидкі криваві звуки. Тепер і говорити не спроможна я.
Впала у відчай. Била в порожні груди, плакала порожніми слізьми. Намагалась встати — падала гадюці в руки. Хотіла вмерти. Взяла ніж в слабкії пальці. Він впав до долу, як і я….
Та я жила, Бог не дасть збрехати, справді не вмирала я. Та то не життя. То безкінечні муки. То найжорстокіше коло пекла. Бо мене не вбили, але зламали до кінця.
Додати до улюблених