Сильні баси музики з клубу, здається, відбиває в грудях, слухати її не цікаво, навіть огидно, адже пісні про єблю дівчини це повний шлак.  Так думав Техен завжди,  музика це мистецтво, музика – прекрасний спосіб стирання думок, поганих і не дуже, найкращий і найдавніший.  А ось що він любив так це випивка, звичайно, невиправдано дорогу, але діяла як ліки.

Техен ніколи не випивав зайвого, він знав свою міру, адже ненавидів бути п’яним.  Думаєш, тобі буде весело та круто, але насправді сумно та погано.

Попросивши бармена повторити, Те помічає молоду пару, що зайшла в приміщення.  Повз нього проходить втомлений хлопець, він тримає за руку дівчину, що явно була не дружелюбною.

Запах … той самий запах пройшов шлейфом біля носа Кіма.  Спогади накочують швидко, а сльози на очах застигають ще швидше.  Запахи мають ту особливість, що навіюють спогади про минуле з його звуками і ароматами, незрівнянними з тими, що тебе оточують у теперішньому.

– Чонгук… – прошепотів Техен, швидко обертаючись, його очі шукали того самого, хоча б його маківку, і він знайшов.  Ось тільки в обіймах дівчини, що вчепилася в нього як змія, але душить своєю отрутою не Чона, а Те.

Кіму боляче, дуже, він так довго уникав, а потім так довго шукав його, а Чонгук ось тут … недалеко … хочеться торкнутися хоча б кінчиком пальців.  Та якими до біса кінчиками пальців, він хоче обійняти!  Поцілувати!  І заритися у волосся, міцно і заридати.  Заплакати так, як не плакав ніколи, і ніколи не відпускати.  Але він не може … він не може навіть підійти і подивитися йому в очі що останній раз бачив по призмі болю, Техен хворий Чонгуком, але на жаль той вже не хворий  на ним.

**

  Холодний віскі, як ніколи зігріває душу, хочеться відволіктися від усієї суєти та стресу.  Чонгук  як завжди в компанії друзів, які явно прийшли випити за рахунок хлопця. Він  давно побачив цю гниль в усмішках  людей, і так само лицемірно усміхався у відповідь.  Але бачився він з ними тільки коли треба випити, і спустити грошей на якихось мудаків, тож проблюватися  від цих лицемірів він зможе вже вдома.

Чонгук тягне руку до нової склянки, як помічає на собі пильний погляд.  Піднімаючи очі, він крізь дим і хмару людей помічає його.   В  середині начебто все ламається, що будувалося років п’ять.  Все так коробить, а спогади та думки готові підірвати черепну коробку. Брови насупилися, а очі Чонгука стали червоні від злості, це помітив і Техен, навіть за таку велику відстань.

– Чонгук~і, – покликала дівчина, дивлячись у теж напрямок як і хлопець, – ти когось шукаєш?

– Нікого, малюк.- відповів Чон, залпом випивши всю склянку спиртного.

Хлопець стиснув стегно молодої пані, і притягнув за шию до себе, та почав  цілувати жадібно, хладнокровно, щоб просто виплеснути всю свою злість.

А Техен все бачить, жадібно губи підтискає, заливаючи все більше алкоголю.  Таке відчуття, що Чон хоче змусити страждати, дивлячись прямо на нього, цілуючи цю дівчину, хоче відчувати його біль і сльози, чортів мазохіст.  Але старший уже звик, він готовий прийняти те, що Чонгук відчував п’ять років тому.  Він готовий померти, аби тому було легше, готовий на все, щоб вимолити прощення.

– Привіт, – прошепотів на вухо незнайомець, через що Те смикнувся, – ти один?

– Я не знайомлюся. – одразу ж відвернувся, не бажаючи когось бачити.

– Ну чому ж так грубо? – Вискалив хлопець, сідаючи ближче.

– Чого ти хочеш?  Потрахатися? – Не обертаючись відповів Кім, випиваючи ще один віскі, який був контрольним.

– Чому зразу … – Старший не дає йому домовити прикладаючи палець до губ.

– Ні?  Тоді до побачення.

– Гаразд, – розколюватися той, беручи під руку явно п’яного хлопця, – до тебе?  До мене?

– Без різниці, – відповів Те, дивлячись востаннє на Чона.

А Чонгук усе бачить, і хмуриться, усередині починає все кипіти.  А чому?  Він сам не знає.

– Така сама повія, – шикнув, і хотів потягнутися за алкоголем, але помічає пильний погляд Техена який здається зараз готовий розплачеться, і читає по губі тихе «вибач».

Молодший підірвався, зносячи все на шляху і не слухає свою дівчину, що ззаду хоче докричатись до нього.  Зараз він бачить мету, а ціль Техен, яку він відпустити не зможе.

Наздоганяючи хлопців, він смикає Кіма за руку, відтягуючи від того чоловіка.

  – Ей, ти хто? – Запитав той, явно з незадоволеним тоном.

– Той, хто вб’є тебе якщо ти доторкнешся до нього  хоч пальцем. – Заводячи за спину старшого.

– Чон … – хоче сказати Те, але Чонгук стиснув його руку ще сильніше.

– Замовкни, – процідив молодший.

– То хлопче, ти хто такий що б забирати в мене його?  Я підійшов перший, – хотів відібрати руку чоловік, але це йому не дозволили.  Виглядало це так, ніби дві кішки за мишу билися, через що всі довкола завмерли.

– Хлопець його, задоволений?

– Так би й одразу сказав, – відповів той, і вирішив якнайшвидше відійти.

А Чонгук самовдоволено посміхнувся, обернувшись до Техена.

– Дякую, – не дивлячись у вічі, подякував старший.

– Почекай, – сказав Чон, коли Те збирався піти, – давай вийдемо, поговоримо …

    Прохолодний вечір осіннього дня дає свою атмосферу.  У Кореї є така пора, коли ти відчуваєш подих осені задовго до того, як впав перший лист.  Повітря стало прозорим, літо залишилося позаду, і одного разу вночі вперше за довгий час тобі хочеться накритися теплою ковдрою.

   Чонгук затискає між губами цигарку і б’є себе по кишенях у пошуках запальнички.

– Я думав ти покинув, – присів поруч Техен.

– Я покинув, – говорив Чон, притримуючи куточками губ сигарету, – але як бачиш, нам вдалося залишитись близькими друзями.

Видихаючи дим, він дивиться на старшого, що насолоджується осіннім вітром.  Його волосся майорить, і потрапляє в очі, через що той хмуриться і швидко прибирає їх назад.

– Що? – Запитує Кім, помічаючи на собі важкий погляд.

– Твої очі, вони… – зам’явся він, і дивиться кудись у глибину зіниць.  Що там можна побачити?  Та все, що тебе цікавить, усе що хочеш знати…

– Мої очі що? – перепитує Техен.

– Я забув колір твоїх очей, – засміявся Чон, прикурюючи цигарку.

– П’ять років минуло, – сумно відповів Кім, – Я ж хотів злітати з тобою на повітряній кулі.

– Я ж хотів, – передражнює його Чонгук, – але ти зруйнував всі плани.

Чонгук стискає щелепу, здається спалах злості і смак образи йдуть впритул з ним.  Пульс б’є шалено, через що на лобі видно венки.

– Ти знаєш, я і зараз люблю тебе, – сказав Техен, через що молодший мало не вибухає.

– Та мені всеодно на  твої фальшиві почуття, – заволав Чон, боляче притиснувши старшого до стіни, тримаючи за комір.

– Я справді….

– Та закрийся, я не хочу навіть слухати від тебе таке, ти мерзенний подонок … – кричав Чонгук, не помічаючи сліз Техена, – я казав, що не пам’ятаю колір твоїх очей?  Давай розійдемося зараз, щоб не згадувати їх, – відпустив він його, збираючись піти.

– Ну пробач, пробач, пробач, – кричав Кім, впавши на коліна і плакав захлинаючись, – пробач що я хворий тобою, пробач що пішов тоді, пробач це була не моя вина.

Чонгук зупинився, стоячи спиною до хлопця, що зараз у страшній істериці.

На вулиці ні душі, тільки чутно музику з клубу, і голоси людей.  А ззаду як інший всесвіт, тільки схлип і біль … і слово «вибач».

А час-воно не лікує.  Воно не заштопує рани, воно просто закриває їх зверху марлевою пов’язкою нових вражень, нових відчуттів, життєвого досвіду.

Час — поганий лікар.  Примушує забути про болі старих ран, наносячи все нові та нові… Так і повзем по житті, як її поранені солдати… І з кожним роком на душі все зростає і зростає кількість погано накладених пов’язок…

                                                Марія Ремарк

– Вибач?  Це не твоя вина? – засміявся Чонгук, не обертаючись, – а хто тоді?

– Я.. я, – заїкався Техен через сльози, – твої батьки, вони не хотіли б ми були разом.  Вони сказали, що я руйную твоє життя, і я пішов щоб не заважати тобі.  Я мучився, я любив тебе всі п’ять років, та й зараз люблю.  Я щодня пив, я розповідав кожному п’яниці про наше кохання.  ПРОСТИ, ПРОСТИ, ПРОСТИ… – ридав Кім, зариваючись у своє волосся, щоб вирвати його з корінням.

– Техен, – підбіг до нього Чон, падаючи на коліна поруч з ним, – чому?  Чому ти тоді не сказав?  Чому лишив?  Чому не запитав, чи буде мені краще без тебе?

– Пробач, я думав так буде краще, – зазирнув у улюблені очі, які сповнилися сльозами, – я хотів тобі найкращого, щоб ти був щасливий.

– Малюк, – заплакав Чон, обіймаючи того, так обережно, ніби боячись зламати фарфорову ляльку.  Вони так давно хотіли відчути одне одного, обійняти та не відпускати.

– Чонгук? – Здивовано сказала дівчина, коли побачила що її хлопець обіймається з кимось по серед вулиці, стоячи на колінах.  Чонгук сам трохи посміхнувся, розуміючи дурість усієї ситуації.  Але хіба це зараз головне?

 

Коментарі

Поки що немає коментарів. Чому б вам не розпочати обговорення?

Залишити відповідь