Занадто

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Коли Роберт вперше входить в офіс “Сан-Франциско Хронікалс” він майже нічого не бачить від нервової напруги в нього все пливе перед очима. Все зливається в одну незрозумілу пляму, як раптом строкатий розчерк. До нього підходять і хлопають по плечу. Бордовий жилет, золота сорочка та бордові штані з яскраво блакитними мештами і окулярі в тонкій золотій оправі.

– Агов, чого такий розгублений, ти що не радий? – чоловік, що до нього підійшов, вигинає свою неймовірно гарну брову саркастично. Хоча ніколи в житті Роберт не думав, що хтось може саркастично вигинати брові.

– Ра-ра-радий, – він починає нервово заїкатися.

– Я, Пол Ейворі, найкращий в світі криміналіст новинар, – представляється чоловік і простягає йому руку.

В Роберта пітніють долоні він витирає одну об штані, ледь не роняє свої речі та все ж потискає його руку.

– Я Роберт Грейсміт.

Він так енергійно трясе його руку, що Пол здивовано вскидує брові на своє світле чоло, а потім каже: Агов, полегше, тигре.

– Вибачте.

– Пробачено, – Пол підморгує та зривається до телефону, що починає дзвонити, наче навіжений.

Роберт розуміє, що він стоїть з розявленим ротом та дивиться йому вслід.

 

Роберту здається Пол скрізь в редакції їх газети. Навіть коли того немає: його попільничка сповнена недопалками, і від неї піднімається струмінь диму, ніби Ейворі вийшов зовсім ненадовго. Його шийна хустка самотньо звисає зі спинки стільця. Ручка Паркер дорога зараза, але Ейвері був би не собою, аби не любив дорогі речі, майже прописалася на столі в Роберта. А ще Пол сідає на стіл до Роберта та хлопає того по плечу кожного разу ввечері, запитуючи: Як ти, малий Бобі?

Це дратує і змушує ніяковіти. Пол Ейворі яскрава пляма в сірій буденності редакції. Від нього нікуди не дітись.

Пол Ейворі любить нові враження, людей та зміну обстановки. Пол не любить сірість та посередність. Пол не розуміє людей, які ховаються та чогось бояться. Новий коллега боїться бути помітним, втискається в крісло, коли Головред проходить, подивитись, як всі працюють. Ховає свої очі, коли подивитись на нього просто. Та завжди горбиться, хоча фігура в нього, як він розправить плечі буде вельми непогана. І Пола це цікавить. Ні не його фігура, а то як він викладає свої думки швидко, ніби боїться, що його переб’ють, заплутано, ніби порядок се не його, хоча організації на його робочому місці позаздрив би кожен. А ще постійно зазираючи в очі. Очі Роберта схожі на очі цуценя, тільки от немає такого кольору у собак в природі. Сіро-зелені, ніби вода в струмку. А ще Бобі постійно маячить, перед його столом навертає кола, в намаганні бути помітним Полу. Пол і так його помічає, ще з тої миті, як Роберт встає з-за свого столу. Він сідає на кркаєчок столу Ейворі і тому хочеться стиснути його коліно щиро кажучи лише заради наукової цікавості: подивитись, що буде. Але він стискає руку до кулаку, а потім швидко розправляє її долонею до столу та каже суворо: – Скільки разів тобі повторювати, Бобі.

– Що? – в Роберта найнаївніші та сумні очі в усьому Сан-Франциско.

– Не маячь.

– Звісно, – киває Роберт та йде.

Пол із жалем дивится на місце, де щойно сидів Бобі. Яке складне життя, Господи!

Роберт щиро дивується, коли бачить жінку Пола. Вона висока та має темне волосся, вона вище за свого чоловіка, але одягається так ніби, хоче бути непомітною. Пол Ейворі схожий на селезня, а вона на качечку.

– Мала, – каже Пол, ніби забув ім’я своєї жінки, можливо так і є – не варто було приходити.

– Варто, – вона простягає йому якусь теку та цілує у щоку.

Він машинально забирає теку, навіть не розкривши її.

Жінка їде, а Пол запалює цигарку, поправляє окуляри та дивиться на Роберта. Той хоче сховати очі, бо погляд в Пола зараз цікавий та темний з якимись неправильними думками. Коли він піднімає очі Пола вже немає. І се якось дратує не так, щоб дуже але суттєво.

А ще Ейворі козел, бо Роберт не може стояти поруч з ним спокійно. Пол порушує особистий простір ще дюйм і вони зіштовхнуться носами. Ще два і ось Ейворі кладе свою руку йому на плече притягує до себе щільно і дихає у скроню: Ти такий класний малий, як я сам до цього не допетрав.

І в його голосі немає, ані сарказму, ані іронії лише крапля подиву. А ще від нього пахне міцним табаком Мальборо та оковитою. І можливо будь хтось іншій на місці Пола Ейворі Роберт би поморщився. Та натомість він лише важко зітхає, стримуючи чи то стогін, чи то рик за гратами зубів. Відчуває своє серце десь в горялнці та червоніє кінчиками вух.

Полу подобається реакції Бобі, йому хочеться торкатися його. Від нього пахне вівсяним печивом та арахісовою пастою, а ще кавою, тою редакційною гіркою так що щелепи може звести. І він вперше розуміє, що боїться, боїться того, що йому Роберт подобається аж занадто. Хоча що в житті Пола Ейворі не занадто?

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: