Мені завжди здається, що я трішки… занадто…
Занадто голосно, занадто… занадто багато.
Але я не хочу. Не хочу і не буду. Робити з себе винувату,
За те що, нажаль, (хоча мені не жаль) я занадто завзята.
Завзята у тому, щоб поруч буть з тими,
Хто до душі запав. Запав надовго.. довіку..
І, повір, як би я могла щось зробити з думками моїми,
Я би зробила. Зробила. Забула б. Знайшла би ліки.
Як би хотіла. Як би змогла хотіти. Спинити. Як би могла…
Я завжди марила про те, як мене кохають…
Безсумнівно, безпричинно. Тай так щоб кров кипіла.
Коли мене від потилиці, до кінчиків пальців… знають.
Знають, і хороше.. і зле.. і кохають до нестями,
Бо для справжньої любові, немає не болі, не долі.
Для справжньої любові, є тільки поцілунки пелюстками
Та радість. Радість бути поруч, торкаючись руками мимоволі.
Коли єдине що ти хочеш, це бути поруч, захищати
Тримати за руку, не відпускати, та звісно ж надихати
Надихати бути кращим. Але, мабуть, скоріш, лише ставати
Ставати кращими, лише тому, що поруч, той кого ти можеш кохати.