– Та почни вже писати того клятого листа! — нерви підводили техьона, сьогодні явно не його день.
– Ні на що не годне пташа…Ну й навіщо ти мені? Елементарний лист і того не написала.
Пташа дивилось засмучено похиливши дзьоба, стараючись зрозуміти чого від нього вимагають. Його підібрали з гнізда що впало з старого дуба декілька місяців тому. Всю сім’ю поїла якась напасть. Довжелезне тіло, очі поблискували в темряві і страшні клики замість милого дзьобика — таке пташатко бачило вперше на своєму віку. Та і жило воно не так вже й довго, сім днів від роду, але вже преспокійно добувало собі їжу.
Хлопчина що підібрав його виглядав вельми непривітливим, та і наміри в нього вже точно були не чисті. Довга спідниця з чорного сукна покривала добрячу половину тіла, очі запалі й вимучені. Словом, до біса неприємна особа.
Постійна тяганина від річки до річки, рука об руку з цим парубком, виснажувала. А ще на його плечах було чорт зна скільки казанків, і кожен помічений особливими відмітками. Котрийсь з них точно був для зілль що збиралося на полях, а котрийсь для жабенят, які часом доставались жадібному дзьобику Зірочки.
Зірочкою ж малюк назвався через велику тягу до тих зірок що в небі. Щовечора коли Техьон випікав начиння, пташатко сиділо біля вікна вичікуючи часу коли з’явиться перша зірка. А потім лагідно наспівувало для тієї блимачої кометки найкрасивіших пісень.
– Щоразу виглядаєш її, ніби вона тобі грошей завинила, — приговорював Техьон, поки домішував тісто для пампушків. –Хоч би раз в справах допоміг, дарма тебе годую чи що?
– От наприклад на цьому тижні. Я двох чудовиськ затравив. Вимучився. Хоч би пісню заспівав, а то все для неї, та для неї, — Зірочка тільки дзьобиком повів і знов до вікна повернувся, –Не хочеш?
–Ну і біс з тобою