Я знав, що вона тут. Бачив її пальто біля входу. Це вже не дивувало, але і не змушувало розуміюче всміхнутися, тепер це трохи бісило. Ні, Елеонора чудова, те що треба для цього придурка, але серйозно, вона тут фактично кожен день. Я знав це, бо сам бував у нього майже щоденно. Інколи ми тусувалися втрьох, але вкрай рідко, бо бути третім зайвим це тупо. Часом Едоардо вмовляв її залишитися, коли всі хлопці були з нами. Кікко якось сказав, що вона – серйозна загроза іміджу Вілла Бойз, бо тільки вона бачила нас за книжками. У Кікко тоді полетіла подушка, а вона, сміючись, сказала, що їй все одно ніхто не повірить.
Разів зо два Елеонора готувала нам перекус, і Натан вирішив, що вона крутий повар, на що я скривився і перезирнувся з Едоардо – ми єдині з них куштували її різотто.
Якось я прийшов геть вночі. Ми тоді з батьком полаялися, те ще лайно, я був добряче п’яненький. Тоді вона залишалася в нього на ніч і, чорт, він казав мені це, але я тоді забув про все. Зайшовши у передпокій, я відразу почув його голос. Едо так ніколи не розмовляє з кимось із наших, тож моя п’яна довбешка відразу зрозуміла, що з ним дівчина. Нічого краще ніж налякати їх я не придумав, тож, прокравшись, як мені тоді здавалося, тихо до вітальні, я побачив те, що не очікував побачити в найближчі п’ять-десять років: Елеонора лежала в обіймах Едо, здаючись такою крихітною, і він їй ч и т а в. Трясться, це було так затишно, так нетипово, так ніжно та чуттєво, так…чорт, це було ідеально! Однак, в той момент мої думки були зайняті геть іншим, бо мені стало так хріново, що я виблював на килим. Зранку я намагався пожартувати про це, але вигляд у мене очевидно був досить нікчемний, тож ця тема більше не піднімалася. Загалом, я б не хотів згадувати той вечір. Скажу лише, що ці двоє про мене потурбувалися (мені так здається, бо сам я чорта лисого що пам’ятаю).
Отож її пальто вже не дивує, але бісить.
Зазвичай Федеріко дуже люб’язний з Еле, але сьогодні він мав плани на Едоардо. Хлопець шумно видихнув, готуючись доводити в черговий раз Елеонорі, що Едоардо – ідіот, і радісно спостерігати, що вона все одно нікуди не йде, та поправив лямку наплічника, йдучи у бік вітальні.
На канапі напівлежав напівсидів Едоардо. Одна його нога лежала на ліжку, інша – стояла на підлозі, Елеонора сиділа по-турецьки у такий собі «кишеньці» з його ніг, тримаючи скетчбук, намагаючись змалювати у нього чергову рослину, що стояла на столі. Едо читав, тримаючи книгу у лівій руці, а правою виводячи кола на коліні дівчини.
-Чао, народ, – Федеріко обійшов стіл, кинувши під нього наплічник, та шумно всівся з іншого боку канапи.
-Чао, Федеріко, – всміхнулася йому Елеонора; Едо махнув рукою, не глянувши на друга. Дівчина ж люб’язно продовжила, повернувшись до малюнку: – Як справи?
-Прийшов з поганими вістями для вас: синьйора Сава, мушу викрасти Вашого кавалера, – Едо нерухомо перевів красномовний погляд на Федеріко і той закотив очі, підводячись та стягуючи куртку. – Ой, тільки не починай, Едо, якщо ми не закінчимо цей триклятий проект сьогодні, то вже завтра професор влаштує нам солодке життя. Звісно після того, як викопає нас із могили, бо Кікко зариє нас туди, якщо ми завалимо йому роботу. У нього якийсь нездоровий інтерес до цієї теми і свою частину він зробив ще три дні назад. Підозрюю, що це пов’язано з його напарницею по лабараторкам…
Федеріко встав, кинув куртку на канапу та потягнувся. Пройшовши в бік кухні, він повернувся і тицьнув на пару пальцем:
-У вас, голуб’ята, п’ять хвилин поки я зроблю собі каву, – його фігура зникла у коридорі.
Елеонора відразу повернулася до Едоардо:
-Хіба ти не казав, що не маєш домашки? – Вона завжди відчувала себе трохи винною перед ним за те, що заважає йому вчитися. Хлопець всівся, притягнувши її до себе, тоді ніжно поцілував її у праву скроню та пробурмотів:
-Я….забув. Але ти можеш залишитися, – з надією в голосі сказав Едо, зустрічаючись з Еле очима, – ми з Феде швиденько розправимося з проектом і він піде собі.
-Едо, це неґречно, Феде не був тут цілих… – дівчина замислилася, але це не дало належного ефекту, бо вони обоє прекрасно пам’ятали, що Федеріко приходив позавчора. Наче на підтвердження слів про присутність цього синйора з кухні запахло кавою. Вона побачила скептичний вираз обличчя Едо і вони обоє пирхнули сміхом. – Ну добре, нехай, але ж, Едоардо, ти постійно відволікаєшся, якщо я поряд.
-Хіба? – хлопець не міг тверезо оцінити правдою це було чи ні, тож, посміхаючись, просто притягнув її, щоб поцілувати.
Від дверей почувся драматичний стогін, а тоді повз них з чашкою кави та непроникним обличчям пройшов Федеріко, із коридору голосно вигукнувши:
-Едо, за такі вибрики доллю собі у каву твого найкращого коньяку. А як твоя дівчина пробуде тут ще, то я і їй наллю, ми нап’ємося, і будемо перемивати тобі кісточки, так і знай.
Едоардо закотив очі та голосно пирхнув, підводячись та взуваючись, на ходу цілуючи Елеонору ще раз. Вона й досі червоніла, коли її називали «дівчина Едоардо», і картина була така мила, що Едо не втримався і захихотів:
-Дівчина Едоардо, підвезти тебе додому? – він різко притягнув її до себе, піднімаючи з канапи.
-Ні, дякую, я доберуся сама, – а тоді вона подарувала йому такий прощальний поцілунок, що хлопець геть розгубив настрій на роботу.
-Ет! …Еле, якщо ти хочеш, щоб мій вечір був продуктивним… – засапано почав він, роблячи крок назад, але вона лише засміялася, швидко зібрала олівці і зошит та, хихочучи, рушила в бік виходу.
-Едоардо, бісів син, куди ти переставив коньяк?!
Я вже майже звик до цієї радісної і якоїсь трохи туповатої мармизи Едоардо після спілкування з Еле. Я саме попивав каву з коньяком (пляшку я, звичайно, знайшов майже відразу), спираючись на стійку, коли Едо зайшов зі склянкою, щоб і собі налити чогось.
-І ти не допоможеш мені знайти випивку? – я старанно відтворював образу, зробивши театральний жест.
-Ой, іди до біса, ти вже, мабуть, допиваєш ту пляшку.
-От пожаліюся нашій невісточці, що ти мене ображаєш, – я помітив, як Едо посміхнувся, опустивши голову, щоб я не побачив. – Ти навіть не привітався зі мною по-людськи. Що ти таке цікаве читав, скажи-но?
-Я, щоб ти знав, готувався до нашого проекту. – Едо і собі підпер стійку поруч зі мною. Це ж треба, чортяка, він, мабуть, і шарить вже краще за мене.
-Ой, а ти що, вмієш читати?.. – почав було я, але це швидко скінчилося стусаном від Едоардо. Ми обоє розсміялися. – То це ти Елеонорі збрехав, що забув про проект?
-Нехай думає, що я від природи такий геній, – на обличчі Едо з’явився трохи зніяковілий і саркастичний вираз водночас. «Господи, дитячий садок» – подумав я, але вирішив не коментувати.
-Кікко прийде?
-Ні, він сказав, що зайнятий, – скривився Едо. – Мабуть, Алессандра таки погодилася піти з ним на побачення сьогодні. І якщо Кікко почне переповідати ще й побачення…
-Ой, чия б ото корова! Ти останнім часом не купував купи горщиків з усілякою травою, щоб дома росла? – не втримався я.
-Ой, замовкни! – я зловив ще одного стусана, як Едоардо минув мене, йдучи до вітальні.
-Ми втрачаємо все, що було створено пращурами! Спочатку ти, тепер Кікко… Що далі?.. – крізь посмішку почав я, йдучи слідом та театрально махаючи руками.
Потішатися на ним сам на сам було, як котику сметанка. Доводилося балансувати на вістрі. Я ніколи не жартував про це при хлопцях; дуже рідко при Елеонорі; і навіть удвох треба було знати межу.
Едоардо змінився з Елеонорою. Він став м’якшим. І хоч з нами він був все тим же бевзем, але було щось таке, непомітне для ока, що змінювало його. Хлопці безкінечно жартували над цим на початку, і я серед них. Однак, з часом, кожен зрозумів, що не такий то Едо і ідіот. Ми кістками відчували, що він живе інше життя, повне, справжнє, щасливе. І, чорт, це було заразно.
Так, Вілла Бойз таки трохи втратили в очах шкільного бомонду (хоч ми і розуміли, що це трапилося скоріше через те, що Едо тепер має дівчину). Інколи це дратувало. Однак, треба зізнатися: я йому таки трохи заздрив.
Додати до улюблених