до побачення

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— ох… — тяжко зітхнула кокомі, вкотре перевіряючи час. дівчинка поряд теж пробурмотіла щось вкрай стомлене.

кокомі з самого випуску знала, чим вона хоче займатися. її безмежна любов до дітей одразу диктувала йти кудись ближче до маленьких членів суспільства, так що після одинадцятого класу сангономія присвятила себе навчанню. і ось, дві вищі освіти, червоний диплом і місце у престижному приватному дитсадку. вихованці цього закладу були дітьми досить відомих у вузьких колах і, чого гріха таїти, вельми багатих людей. і однією з таких була…

— саю… — делікатно почала кокомі, ніжно споглядаючи на дитину — твоя мама нічого не казала… коли вона буде тебе забирати?

саю. ангельська дівчинка чотирьох років і найспокійніша у всій групі. інколи її надприродний спокій навіть лякав, саю слухняно їла усе, що дають, слухняно йшла на тиху годину й взагалі уся її поведінка описувалася як «слухняна». мабуть, єдиною проблемою було те, що інколи знайти це малятко можна було сплячим у найдивовижніших місцях. проте ніяких проблем це не створювало. окрім однієї. мати саю була дуже зайнятою жінкою, яка постійно затримувалася на роботі, через що саю часто залишалася останньою у групі, покірно очікуючи коли її заберуть. один раз сангономія запропонувала доручити цю роботу няні, але отримала таку холодну відмову, що вона більше ніколи й не заїкалася про таке. однак сьогодні мати дівчинки запізнювалася аж занадто, навіть для неї.

— мама може не прийти. — задумливо пробурмотіла саю — багато роботи. казала, може не прийти.

кокомі захотілося завити. очевидно, не прийти її матір не могла, але судячи з усього швидке повернення додому сангономію сьогодні не чекало. раптом з вулиці почувся шум коліс і вихователька в ту ж секунду визирнула у вікно. на порожній стоянці опинилася чорна ауді. з машини спочатку показалися чорні туфлі-човники, а згодом під дверима дитячого садочку з’явилася висока дівчина з синяво-чорним каре у білому штанному костюмі. вона впевнено піднялася по сходинках і дзвіночок на дверях мелодично оповістив про гостю.

— доброго дня… — здивовано протягнула кокомі, несила відірвати погляд від високої незнайомки. говорячи про зріст, вона була реально високою — щоб подивитися їй в очі сангономії доводилося підіймати голову, а опинившись впритул вона навряд дістала б їй кудись вище підборіддя. різниця між їхнім зовнішнім виглядом була, мабуть, трішки смішна. ошатно вдягнута пані, з пронизливим поглядом жовтих очей та першокласною укладкою і кокомі — у фартусі з рибками та пучком копиці рожевого волосся.

— сара куджо. — незнайомка представилася і простягнула руку для знайомства. кокомі легенько її потиснула. — я старша сестра саю, мати сьогодні зайнята, її заберу я.

згадавши про дитину сангономія швидко обернулася, щоб побачити саю, яка… уже міцно спала.

— кокомі сангономія. я дуже перепрошую… — протягнула дівчина, обертаючись назад на ділову леді — але мама саю не попереджала мене, що її забере хтось інший. я мушу їй перетелефонувати. такі правила, сподіваюся, ви розумієте.

сара декілька секунд дивилася на виховательку беземоційним поглядом, щоб потім прикрити очі і рівним тоном відповісти:

— так, звісно. робіть свою роботу.

кокомі відійшла трішки в сторону, дістаючи телефон. насправді, дзвонити матері саю їй хотілося в останню чергу, жінка мала неймовірну й по-справжньому лячну енергетику, яку була здатна передавати навіть через телефонну розмову. сангономія видихнула і набрала необхідний номер.

— алло, добрий день. — почулося з телефону і мурашки табором пройшлися по спині кокомі

— доброго дня, пані вельзевул — дівчина докладала максимум зусиль, щоб її голос випадково не зірвався — перепрошую, що відриваю, але саю пришла забирати дівчина… назвалася сестрою, ви просто нічого не казали про те, що її буде забирати хтось інший, тому я маю впевнитися…

— так, секунду. куджо сара. висока дівчина, каре. я наразі дуже зайнята, тому цей тиждень саю буде забирати вона… — раптом фраза обірвалася і в трубці почувся інший голос. кокомі, правда, не змогла розібрати, що він казав — так, або… яе міко. перепрошую, що не попередила раніше.

— о, ні, нічого! — полегшено відповіла сангономія — гаразд, тоді відпускаю саю додому, до побачення.

— на все добре. — вельзевул поклала слухавку в ту ж секунду, як закінчила говорити. кокомі здригнулася усім тілом. страшна жінка, страшна. вона ще раз видихнула та повернулася до нової знайомої

— все гаразд? — запитала сара, яка уже сиділа поряд з сестрою. не дивлячись на те, що молодшенька явно пішла не в маму і поряд з величною аурою старшої сестри дивилася як кролик поряд з пантерою, це було по-своєму мило

— так, дякую за розуміння. — кокомі тепло їй посміхнулася, відмічаючи, що у сари напрочуд приємний голос

сара підвелася й оцінила поглядом саю, яка солодко сопіла уві сні.

— не хочеться будити, так? — знайшлася кокомі — з нею завжди так, рука не підіймається після тихої години…

— я не буду будити. — перебила її куджо, нахилилася до саю і впевненим рухом підняла її на руки. обережно вмостивши її голову у себе на плечі, сара озирнулася на сангономію, швидко слизнула очима від обличчя до ніг, кивнула і тихо вимовила:

— до побачення. — й одразу впевнено відправилася на вихід.

кокомі чула, як заводилася машина і як вона повільно від’їздила зі стоянки дитсадка. і все не могла зрозуміти, чому у неї так скажено калатає серце.

відлік почався.

***

вівторок.

на наступний день куджо була серед перших, хто з’явився забирати своїх дітей. вона трималася осторонь усіх батьків, допоки на порозі не з’явилася люмін — няня клі, яку вона відводила додому. білявка приязно усміхнулася сарі, на що вона в декілька кроків наблизилися й завела тиху розмову, тримаючи за руки молодшеньких. клі, що правда, дуже не терпілося розповісти люмін про тисячу та одну пригоду, в яку вона встигла встряти за сьогодні, так що вона постійно штурхала няню за руку, підганяючи її завершувати розмову. люмін ще раз посміхнулася сарі й вони попрощалися.

в цей день кокомі так і не наважилася підійти до брюнетки знову, обережно спостерігаючи за нею зі сторони. їй дуже хотілося також невимушено перекинутися з куджо хоча б декількома словами, але приводу не знаходилося, скільки вона не шукала. навіть невеликий наплічник саю її старша сестра взяла сама, хоча сангономія сподівалася сходити за ним, щоб «випадково» опинитися поряд. кокомі й сама не розуміла, що в сарі її так зацікавило, але з моменту їх знайомства вона все не могла викинути з голови цитринові очі й цю ауру граціозності й величі, яку вона випромінювала.

***

середа.

на роботі кокомі отримала сильний штурх від колеги в бік. горо — її друг ледь не з першого класу на тихій годині відвів її на закуток кухні й пронизливо вперся очима

— і що це таке?

— що? — тупо перепитала сангономія, кліпаючи на нього очима

— те, що ти сьогодні цілий день робиш. возишся з саю, як з писаною торбою, на інших дітей й не дивишся, лізеш їй допомагати, навіть коли не просять. — горо кожним словом змушував подругу стискатися, доки під кінець гнівної тиради вона ледь не зменшилася фізично. він попав в саме яблучко, так ще і як спостережливо.

вдома кокомі придумала геніальний, на її думку, план — можливо саю зможе стати рятівним місточком між нею та сарою. де-не-де, а молодшенька обмовиться про виховательку, яка її дуже оберігає, а старша випадково це почує, зацікавиться і далі фантазія сангономії уже вимальовувала картинки, як вона веде інтелектуальну розмову (тому що говорити на буденні теми з сарою кокомі видавалося дикістю) де вражає куджо своїм розумом, а потім вони йдуть гуляти, а потім, а потім..!

кокомі почервоніла немов спілий буряк. горо ладен був пропалити у ній отвір поглядом.

— кажи.

— що?

— кокомі. кажи.

дівчина запнулася. все-таки її друг був надто проникливим. сангономія вивалила йому все за раз. горо тяжко видихнув крізь зуби, потираючи скроні.

— жесть… — підсумував він, а кокомі не змогла заперечити.

сара знову з’явилася досить рано. саю ще навіть гралася зі своєю подругою, не очікуючи, що її заберуть однією з перших

— саю, давай швиденько — не дивлячись на слова, сара звучала вкрай спокійно, як і завжди — нас… чекають.

горо все продовжував пхати кокомі в бік, очима видаючи такий спектр емоцій, що будь-який актор позаздрив, натякаючи, щоб вона підійшла поговорити (трясця, принаймні спитати соцмережі!), але сангономія так і не наважилася наблизитися до дівчини. врешті решт, вони спішать… що вона буде їх відривати. сара як завжди культурно попрощалася, саю помахала виховательці рукою. вони разом вийшли за двері й кокомі, оцінивши ситуацію, в якій горо спокійно справлявся з тими небагатьма батьками, що вже прийшли, потайки визирнула у вікно. чого б краще не робила.

на стоянці сару та саю чекав червоний мерседес з піднятим верхом та дівчина у розкішній сукні із густим полуничним волоссям і хитрим поглядом. вона радо усміхнулася саю, тоді наблизилася до сари й… декілька разів поцілувала її в обидві щоки. оскільки обличчя сари виражало ціле нічого — оцінити її реакцію було неможливо. вони швидко сіли до машини й так само швидко поїхали. звісно, такий жест можна було б розцінити як дружній, але… подругами вони не виглядали. кокомі відчула, як щось усередині сильно бомкнуло й осіло. що за геніальні розмови вона там собі навигадувала..?

***

четвер.

горо одразу помітив переміни у поведінці подруги. декілька разів навіть пропонував звернутися до лікарки, але кожен раз отримував відмову. врешті, кокомі прямо сказала йому, що не готова до розмови й горо, сумно провівши її поглядом, почав поводити себе так, ніби нічого не сталося. сангономія щиро намагалася приховати свій стан від вихованців, проте усі, кому доводилося працювати з дітьми, а радше ще із зовсім малими, знають, як швидко вони переймають настрій. особливо поганий. робота не ладилася і кокомі з полегшенням зітхнула, коли вклала дітей спати. дівчина прибирала в ігровій, коли почула дзенькіт вхідного дзвіночка. в коридорі зацокали каблуки, а тоді в групі з’явилася та сама дівчина, яку сангономія бачила вчора на стоянці разом з сарою. виховательку це настільки вибило з колії, що вона декілька секунд просто шоковано дивилася на гостю, навіть не привітавшись. ситуацію врятував горо, який швидко випалив:

— доброго дня!

— доброго… — промуркотіла дівчина, оглядаючи кімнату. вона зробила ще декілька кроків, щоб краще обдивитися кожен куточок. — яе міко. я прийшла забрати саю.

— о, забрати? — перепитав горо — вам доведеться трішки зачекати, зараз у нас тиха година.

— ох, правда? — яе звучала вкрай здивовано, але уся підсвідомість кокомі кричала, що вона бреше — порожня моя голова, я помилилася з часом… — забідкалася дівчина, на що горо швидко її заспокоїв:

— нічого! зачекайте тут. може хочете чаю?

— о, якщо вам не тяжко.

— звісно! — радісно погодився вихователь, після чого зник в глибинах дитсадка, направляючись на кухню

сангономія не відчула, як нахмурилася. яе чомусь їй вкрай не подобалася, а шосте чуття взагалі било тривогу. звісно, усе це можна було б списати на особисту неприязнь, але кокомі й правда сильно підозрювала міко у чомусь. сама ж яе чесно присіла на зелений пуф, поряд зі столом, який використовували вихователі й продовжувала оглядати дитсадок. у кімнаті повисло незручне мовчання, так що кокомі почала швидко перебирати можливі теми для розмови

— перепрошую, а ви… — міко одразу ж звернула на дівчину увагу, а сангономії захотілося відвісити собі копняка. з усіх питань, з усіх, ти вибрала таке? — ви ким для саю..? — відступати було пізно, тому кокомі просто закінчила питання. врешті, назветься подругою сім’ї, що тут такого.

— о, я? — куточки губ яе потягнулися вгору — я її мати.

температура в кімнаті, здається, впала на декілька градусів, кокомі тупо встромила погляд в співрозмовницю.

— е… — сангономія настільки здивувалася, що спочатку навіть не знайшлася зі словами — я… я бачила пані вельзевул, і… власне… я знаю мати саю… — вона бурмотіла це, не знаючи, що ще сказати.

— саме так. — радісно погодилася міко, підводячись з місця. — еї — її перша мама. — губи яе остаточно розтеклися в хитрій посмішці. кокомі відчула, як по її рукам пробігли мурашки — а я — друга.

сангономія просто зависла. через мить, правда, вона відчула, як палкий жар опалив її обличчя. ідіотка! навигадувала собі незрозуміло чого, а це просто був акт материнської ніжності!

— не слухайте її. — раптом почувся рівний голос. в ігровій з’явилася ніхто інша, як сара. кокомі вкотре за сьогодні доклала зусиль, щоб залишити свою щелепу на місці — була б тут мама… — протягнула куджо, жорстко встромивши жовті очі у яе.

— довго підслуховувала? — голос міко плавно лився, але в ньому відчувалася якась незрозуміла загроза

— у мене був важливий дзвінок. — швидко знайшлася сара й вперше кокомі побачила на її обличчі якусь яскраву емоцію — глибоку відразу — ніяка вона нам не мати, не слухайте її. — повторила вона, впевнено споглядаючи на сангономію. та не знала, як на таке реагувати.

— сестра, яе… — протягнув третій голос. з-за дверей спальні виглядала заспана саю — почула… вас…

обидві дівчини швидко схопилися й покликали саю до себе. схоже, турбота про найменшу сильно їх зближувала. врешті, яе відправилася допомагати саю одягатися, доки сара підійшла до кокомі. тій знову довелося підняти голову, щоб дивитися їй в очі.

— перепрошую за цей безлад. — брови сари трішки тремтіли та сангономія подумала, що, певне, куджо нервувала — яе… специфічна жінка — брюнетка явно хотіла сказати щось інше, але втрималася на досить нейтральній оцінці — будь ласка, зайвий раз не переймайтеся її словами

— о… ні, нічого…- розгублено відповіла кокомі — просто… так… дуже… цікава особа. — вихователька також обійшлася максимально нейтральною характеристикою і в глибині очей сари помітила вдячність

— саю завтра знову піде після тихої години. до завтра. — дівчина ввічливо попрощалася і розвернулася.

кокомі чула, як знову брязкнув дзвіночок і все не могла зрозуміти, здалося їй, чи сара дійсно злегка посміхнулася?

***

п’ятниця.

сьогодні все навпаки йшло як по маслу. проте десь вглибині кокомі дуже нервувала. якщо вона сьогодні не спитає хоча б нікнейм у сари — пиши пропало, навряд вони колись зустрінуться знову. з одного боку сангономія дуже хотіла її побачити, проте разом з тим одна думка про те, що з сарою доведеться ГОВОРИТИ, змушувало її нервувати. кокомі легко спрацьовувалася з дітьми, адже вони були позбавлені багатьох вигаданих дорослими норм, не соромлячись робити те, що їм подобається. сангономія була максимально соціально сороміцькою, так що з кожною хвилиною тривоги на її серці ставало ще більше.

залишалося п’ятнадцять хвилин до кінця тихої години. горо крутився у їдальні, готуючись до обіду. неспромога заспокоїтися, сангономія міряла кроками ігрову кімнату. почувся знайомий брязкіт дзвіночка. кокомі різко обернулася, щоб побачити…

яе міко. вона плавно увійшла в кімнату та усміхнулася виховательці:

— доброго дня

кокомі відчула, як розчарування вдарило їй в самісіньку голову. звісно, сара ж нічого не казала про те, що прийде забирати саю особисто.

— вітаю… — протягнула кокомі несила приховати почуттів. голова її сумно похилилася. яе, втім, ніби не помітила стану виховательки й уже спокійно розмістилася на невеликому пуфі, граціозно закинув ногу на ногу. міко взяла до рук телефон, щось активно в ньому пишучи, інколи злегка посміюючись собі під ніс.

п’ятнадцять хвилин пролетіло непомітно, а для кокомі взагалі немов у тумані. вона пішла у спальню, щоб розбудити дітей. з кімнати гуртом висипалося десяток дітлахів, які впевнено попрямували у їдальню. сангономія кивнула горо, який показав їй пальцями «окей», говорячи, що справиться з дітьми сам.

яе тим часом уже допомагала саю переодягнутися. щось зачепило погляд кокомі й вона озирнулася на місце, де раніше сиділа міко. на столі лежав телефон. увімкнутий. сангономія підійшла ближче і вже хотіла окликнути власницю пристрою, доки не вдавилася повітрям. на смартфоні була відкрита переписка і чіпке око кокомі одразу побачило з ким вона відбувалася. сара. шанс на мільйон, а то й мільярд. сангономія, наче якась жалюгідна крадійка нервово озирнулася на власницю телефону. але яе, схоже, була цілком зайнята саю. якщо зараз швидко сфотографувати номер… вона ж не робить нічого протизаконного? врешті, чи хтось дізнається про це крім неї? кокомі з трясучими руками дістала з задньої кишені телефон. серце закалатало у горлі, віддаючи гулким «бом, бом, бом» у вуха. панічно озираючись на яе, вона відкрила камеру й навела смартфон на номер. один тап. один рух і цей день закінчиться на приємній ноті. кокомі обов’язково знайде в собі сили написати сарі, лише одна дія, лишень одна!

телефон сангономії перейшов у чужі руки. кокомі налякано здригнулася і рефлекторно зробила декілька кроків назад, щоб впертися в чуже тіло. в ніс вдарив дорогий парфум з нотками бергамоту. одним впевненим рухом фотографія була зроблена. вухо залоскотало чуже волосся і кокомі почула такий знайомий низький жіночий голос, який пошепки звучав ще красивіше й мав якісь незрозумілі гарчащі нотки

— я вдома близько восьмої кожен день. напиши. — сангономії не вистачало духу навіть обернутися на дівчину, яка обережно вклала телефон назад їй у руки. почувся цокіт каблуків і кокомі, не рухаючись, обережно поглянула в сторону яе та саю. перша дивилася на виховательку хитро-хитро, демонструючи їй зуби у зухвалій посмішці. сара підійшла до молодшої сестри й взяла її за руку. не в змозі зрушити з місця сангономія так і стояла, навіть коли три дівчини пройшли повз неї.

— кокомі! — почувся голос саю. чи могла вихователька проігнорувати її? названа невпевнено підняла погляд. саю активно махала їй рукою — до побачення, кокомі!

сангономія тепло їй посміхнулася й теж помахала у відповідь. її очі вчепилися в янтарні. рука завмерла.

губи сари склалися в легку посмішку і вона м’яко протягнула:

— так. до побачення.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: