Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Дивно

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Архонт Вітрів був дуже дивною особистістю.

Всі безсмертні, яких в своєму житті зустрічав Сяо, змушували відчувати їх велич лиш з першого погляду і викликали деякий страх глибоко всередині. Навіть у Гвейджон, яка, здається, була справжнім янголом, бавилася з людьми та м’яко посміхалася юному адепту щоразу при зустрічі, в очах була та зверхність. Вона не принижувала, але завжди змушувала Сяо розуміти, наскільки велика прірва між ними.

При зустрічах з Венті Алатус, зазвичай, відчував себе надто комфортно. Дивно було це розуміти, але єдине, що зупиняло його від розмов з богом на “ти” – сила звички. Ні, вони досі залишались адептом, що ніколи не зможе відслужити Мораксу всю його доброту й навічно буде скутий почуттям вдячності, та архонтом, який направляв цілу націю, але при цьому був легким і вільним, як весняний вітерець. Проте поруч з ним Сяо переставав це помічати. Барбатос ніби кожного разу будував місток між ними й опускався до його рівня. Хоча сам Венті ніколи так не думав, а коли вперше почув щось подібне від захисника Ліюе, дуже образився. Дивним він був, так. Поясненням стало те, що кращим за будь-кого зі смертних архонт себе не вважав, а тим паче не міг би й уявити, як ставитися до Сяо, не як до рівного.

І справді, поводив себе точнісінько так само, як смертні: радів та засмучувався дрібничкам, мав пару латок на своєму плащі, проводив вечори в таверні, заробляючи якісь копійки на своєму гранні. На вигляд йому було важко дати навіть вісімнадцять, тому більшість не сприймали його серйозно, але він на це й не претендував.

Щоправда, в тихі зоряні ночі, коли Венті з’являвся на балконі “Ваншу”, випивши достатньо кульбабкового вина, Алатус вже не міг називати його Венті, тільки Барбатос. Тоді в його очах був сум, такий, що адепт, який ніколи не плакав, навіть знаходячись на порозі смерті, відчував сльози на щоках. Тоді Барбатос легко усміхався, починав казати щось ніжне й ніби неважливе, але від того вже хотілося навіть ридати. Хотілося, та ніколи не вдавалося: надто незвично й завжди неправильно, бо не таким мав би бути безстрашний захисник Ліюе. Але таким він був. А архонт, витираючи вологу на чужому обличі своїми загрубілими від ліри й лука пальцями, тримаючи за руки, чіпляючись за плечі, цілував його легко, так, що, здається, ворухнись – і все припиниться. Але не припинялося. Жоден поцілунок в інший час не був схожий на ті, що вони дарували один одному такими ночами. Ніби кожен з них боявся втратити, але одночасно й не хотів наближатись. Навіть кохатись з ним відчувалось не так інтимно. Зранку гості гостинного двору скаржитимуться на вітряну ніч, поки Алатус червонітиме за їх спинами, але це буде завтра, коли в них обох з’явиться можливість думати.

Сидячи після цього на даху, поки Венті мирно спав у його ліжку, Сяо відчував себе одночасно грішником і святим.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь